Наталя Кравчук ■ КРИНИЦЯ ■ 2010-12-24
{mosimage}
Останнім часом серед хворих з України, які в лікуванні шукають порятунку в польській медицині (а їх чимало), – найбільше молодих людей з діагнозом білокрів’я. Доки лікуються, доти є шанс та надія на оздоровлення. Не згасає надія і в Петра Тичинського – 18-літнього учня з Тернопільщини, який ось уже 2 роки бореться з цією страшною хворобою. Пригноблена сім’я витоптує стежки до лікарів і шукає допомоги в Україні та за кордоном. Усе вимагає великих коштів.
А де їх брати?! Немає можливості, щоб хлопцеві зробили без грошей пересадку кісткового мозку, яка дає шанс на нормальне, спокійне життя. Петро хоче бути разом з ровесниками, учитися й займатися спортом, як і вони. Бути усміхненим і щасливим.
Біда прийшла в нашу сім’ю влітку 2008 р. Важко захворів син і ми почули назву страшної недуги: апластична анемія, – говорить мати Петра Надія Тичинська. – Канікули були в розпалі, наш школяр, як і інші діти, радів кожним сонячним днем, відпочивав, допомагав бабусі й дідусеві в господарстві, ходив до церкви (уже протягом багатьох років наші сини Анатолій і Петро прислуговували священикові під час літургії). Ріс хлопчик цікавим до всього, що діялося навколо, усе хотів пізнати. А крім того, він завжди був дуже чутливим до чужого горя, усе брав близько до дитячого серця і намагався в міру можливостей допомогти. За це його любили й шанували. Та якось раптово хлопець почав ніби “танути” на очах – зблід, втратив апетит, швидко втомлювався, ловили його часті анґіни. Лікування давало короткотривалі результати. Одного ранку прокинувся, а його тіло було вкрите червоними цяточками – потріскалися судини, – розповідає мати.
Результат чергових аналізів приголомшив усіх. Почули – це лейкоз. Остаточний діагноз встановлювали лікарі в столиці України. Там заявили, що це апластична анемія. У Тернопільській області, де проживає сім’я хворого, такої недуги не лікують, найкраще це роблять за кордоном, – почули батьки. Вони ж небагаті, як більшість людей в Україні, – прості, чесні та працьовиті люди.
Мені довелося зіткнутися з проблемою Петра Тичинського перший раз восени 2008 р., коли клініка Варшавського медичного університету, – а по суті фонд, що при ній діє, – для того, щоб тоді 16-літнього хворого хлопця взяти на обстеження, потребував його медичну документацію в перекладі на польську мову. Гортаючи ці папери, вчитуючись у кожне слово, шукаючи по словниках польського відповідника, я була приголомшена. Однозначно окреслювалося, що хлопець захворів на білокрів’я, яке проґресувало. Мати їздить на роботу в Польщу, тому тут шукає порятунку. Одна з варшав’янок оплачує коштовні обстеження, які, на жаль, підтверджують київський діагноз. Батько не допоможе, бо став інвалідом – втратив зір. Та рятувати дитину необхідно. Родина стукає в різні двері. Бабуся добивається, щоб онука взяли на лікування у Львів, бо в Києві в дитячій лікарні онкогематологічний відділ переповнений, та й кандидатів на донора і тромбоконцентрат туди возити неможливо.
– Коли Петруся положили в лікарню, він ще не знав, яка це хвороба: найменший рух необережний – і розпочнеться кровотеча. Життя повисло на волосинці, – згадує тепер бабуся. – І в цей момент він повернувся до стіни, заплакав і запитав: “Господи! За що? Я ж молюся, ходжу до церкви, вірю…”
“Твоя хвороба – випробування, але твоя віра і щира молитва дадуть тобі шанс на щасливе одужання. Тільки не зневірся, молись, то здоров’я поправиться”, – з розпукою в серці потішала бабуня. У той момент він думав про маму і попросив: “Мамі, будь-ласка, не кажіть, що я хворий, бо вона не переживе цього. Дорога далека, як вона приїде додому?”
У бабусі серце рвалося на шматки, боліло.
Мати, далеко від близьких, відчувала, що вдома щось негаразд. Охопив її неспокій, не могла спати, а їй же ж було тоді тільки 39 років… Усе летіло з рук. Та лікарі сердечно “порадили”: дитина тяжко і серйозно хвора, грошей на ліки достатньо в державі не виділяють, а лікування дороге й тривале – отож, хай мама стисне серце в кулак і заробляє за кордоном. Грошей потрібно дуже багато.
Основною проблемою в боротьбі з хворобою стали кошти та донори. Вони повинні пройти обстеження – за одного донора треба було заплатити 70 гривень, а з 14-ти обстежених підходив один або ніхто. Донори – тільки чоловіки з такою групою крові, яка є в Петра. За час лікування хлопцеві влили тромбоконцентрат від 52-х (!) донорів.
– У своїй державі ми зробилися жебраками, – прибита горем, каже мати хворого хлопчини. – Ми давали оголошення в газету, на телебачення, щоб зібрати кошти хоч би на ліки. А таких прохачів, як ми, – безліч. Просили де могли, та допомагали тільки ті, у кого добре серце. А це прості робітники й пенсіонери. Одна знайома сказала, – розповідає Надя, – що її син -другокласник прийшов додому зі школи і попросив маму віддати для Петрика 5 гривень, які зекономив на шкільних сніданках. Ці гроші були від щирого дитячого сердечка для порятунку життя хворому. Збираючи кошти, ми гірко плакали над ними, і Господу дякували за кожного, хто давав хоч гривню. Багаті живуть щасливо і нехай ніхто не відчуває такого приниження, як ми, – тяжко зітхає мати.
У лікарні вдень і вночі боролися разом з лікарями за життя дитини то бабуся, то мама. На добу спали по 2-3 години. Не можна було там поставити окремого ліжка, та й готувати для Петрика треба було їжу окремо, бо хворий зовсім не мав апетиту, ніщо йому не смакувало, їв дуже мало. Лікування важке, виснажливе, та він терпеливо й мужньо зносив усе, що випало на його долю. Кожний день лежав під крапельницею, з якої у вену помалу вливався лік. Реґулярно протягував палець для проколу на аналіз. Хіміотерапія – двосторонній меч: знищуючи хворі клітини, вона б’є і по здорових. Тому випадає волосся, організм стає беззахисним супроти будь- якої інфекції. А через порушення системи кровотворення може наступити кровотеча (чи то зовнішня, чи внутрішня). Це може відбутися від необережного руху і навіть чхання.
Після першого курсу хіміотерапії лікарі радили готуватися до пересадки кісткового мозку. У Варшаві, куди передали аналізи крові усієї сім’ї для визначення донора, виявилося, що ніхто з членів сім’ї не підходить як донор.
Уже весна 2009 р. Засновується польський благодійний фонд “Проксенос” для допомоги хворим заробітчанам зі Сходу. Маємо на руках історію хвороби Петра Тичинського, розглядаємо можливість рятування його в Польщі. Хлопець по батькові – поляк. Мамині батьки – переселенці з Лемківщини: батько Заяць з Вільхівця, мати зі Щепаників з Посади -Риботицької. Отже, це теж арґумент для того (так ми розуміли), щоб у дідівсько- батьківській країні він знайшов порятунок. Зичливо розглядають справу у Варшаві і Бидгощі. Даємо надію матері…, та після довгого очікування приходить і зневіра. Врешті чуємо остаточне рішення – можуть його туди швидко взяти на операцію. Навіть мають відповідного донора з Ізраїлю. Єдине, що потрібне, це кошти – 260 тис. злотих! Ми з болем опускаємо руки і цю невтішну вістку передаємо мамі.
Немає виходу, через півроку Петро знову з тяжкою бідою потрапляє на лікування до Львова, на другий курс хіміотерапії. Йому стає гірше, ніж першим разом. Сім діб реанімації. Молодий, виснажений організм все -таки вистояв і продовжує боротися за життя.
Львівські лікарі серйозно підійшли до справи й організували поїздку хворого з матір’ю до Італії, до м. Верони, з думкою про пересадку. Там йому стало ще гірше, показники аналізів попсувалися, перестав спати, почалися кровотечі… Попри те, хлопця відправили додому. На думку матері, вони не знали, що діється в його організмі, боялися втручатися. Рекомендували продовжувати лікування у львівських лікарів. Хворий постійно п’є циклоспорин.
– Після повернення з Італії, 6 січня 2010 р., після важкого перельоту, змучений Петрусь пішов на нічну Різдвяну літургію і всю вистояв у церкві на знак вдячності Господу за таке бажане повернення додому, – з розчуленням розповідає Надя.
А в мами, старшого брата Анатолія, батька Станіслава та дідусів немає втіхи, бо як дальше лікувати дитину? У дитячу лікарню вже не приймають, бо Петрові сповнилося 18 років. На обліку в Тернополі як інвалід лягає два рази на рік на підтвердження хвороби, а не на лікування, бо в Тернополі не лікують такої рідкісної хвороби. Домовлятися про аналіз на циклоспорин в організмі у Києві мати мусить сама, оплачуючи дорогу. Таблетки коштують 8 тисяч гривень на місяць. Без них поки що не зможе жити. А крім того, потрібно постійно лікувати вірусні інфекції.
Кошти на пересадку і донора потрібні великі, їх в Україні не зібрати. А лікарі знову рекомендують пересадку кісткового мозку… Питання це в листопаді ц.р. представила ІІ програма TVP, де Петро з мамою були героями, які мужньо борються з хворобою.
У матері й сина єдина надія на Бога та людей доброї волі.
Тепер хлопець, закінчивши школу, вступив до училища і вчиться. Хоч йому важко, то хоче жити як ровесники.
Тільки як жити на повні груди, коли хвороба не відступає, а шанс на пересадку – у грошах?..
“Наше слово” №52, 26 грудня 2010 року {moscomment}
