Богдан Гук ■ ПОДІЇ ■ №30, 2013-07-28
Празник Вознесіння Господнього в спустошеному Улючі
На улюцькому празнику події розгортаються за сценарієм, давно тому встановленим організаторами. Насамперед дійство відбувається біля каплички Святого Івана Хрестителя в Грушівці (сьогодні це село не існує – Військо польське й сусіди з-за Сяну залишили тут голу землю). Церкву врятував та відновив її Володимир Шуль, грушівчанин, який нині живе в Сяноці й разом з Ярославом Холявкою з року в рік збирає людей на празник в Улючі. Цього року гостей було близько сотні.
Молебень відслужили отці Іван Антонович з православної парафії в Сяноці та Роман Кілик з греко-католицької парафії у Гломчі. Зі словом до присутніх виступив гломчанський парох. Отець Кілик звернув увагу на подібність євангельських та улюцьких подій: Євангеліє розповідає про прибуття Богородиці в гірську місцевість до Єлизавети, а приїзд молільників до Грушівки допомагає уявити й повніше пережити описані у Святому Письмі події. Отець наголосив на вагомості єдності Церков в Україні сьогодні та нагадав, що, на думку патріарха Православної церкви Варфоломія, успіх цієї справи цілком реальний. Доказом єдності стане святкування в Києві 1025-річчя хрещення України-Русі. Після панахиди за упокій улючан, відправленої на місці, де колись стояла церква Святого Миколая в Улючі, о. Антонович нагадав про другу знаменну дату: 1150 років з часу прибуття Кирила і Мефодія у Велику Моравію.
Молоді пани віком понад 80 років…
Сяніцький парох подякував В. Шулеві та Я. Холявці за опіку над місцями пам’яті і віри в Грушівці та Улючі: «Якби не ви, люди проходили б цими місцями, не знаючи, що тут були українські села». Обидва добродії – старші панове, їхні жінки та родини – хранителі пам’яті, які вміють перетворити її на невід’ємну складову життя. Без них навряд чи відправлялося б уже 24 величне Богослужіння в церкві на Дубнику. Ярославові – 84 роки, Володимирові – 86, проте їхні серця молодіють, коли в суботу після молебня і панахиди люди йдуть на Крайники співати пісень.
А пролунало їх над Сяном 15 червня багато. Люди співали безперервно кілька годин, аж до самого вечора. Пан Адам Баган (родом з-під Дубника, але нині живе у Пєнєнжні, звідки привіз ще 8 осіб), Холявка і Шуль влучно визначали, чи це улюцька лунає пісня. Стефанія Яворницька, яку важко назвати жителькою Новоґрода-Бобжанського, бо душею вона – в Улючі, звернула увагу, що нема з українцями місцевих поляків. І тут відізвався Владислав Мільчановський, який разом з дружиною приїхав до колишніх земляків на спільне свято. Був на празнику і війт Диднянської ґміни Єжи Адамський.
Увечері, після 5-годинного чекання на кордоні, нарешті приїхав ансамбль «Бойківчанка» з Калуша і все ж таки застав гостей, які ще далеко не всі роз’їхалися по домівках.
Свій до свого по своє?
Гості празника ділилися новинами та знайомилися з цікавими людьми. Стало відомо, що українці нині живуть у Ґольцовій, Дидні, а також – у Голучкові, звідки приїхало кілька українських хлопців; що в Улючі з’явилася перша українська хата – її побудував на власній землі Іреней Яворницький.
Один з гостей – Іван Саджинський, уродженець Кальниці біля Ліська, трагічна історія якої стала відома після публікацій про масові вбивства, учинені Військом польським у вересні 1945 р. Пан Іван проживає нині в Гермаківці на Тернопільщині. Він зізнався, що мріє про те, щоб польська держава йому віддала землю в Кальниці. Радий був би повернутися в рідне село, звідки його депортували у шестирічному віці.
Надія Середницька живе у Львові і вже багато років збирає матеріали з історії Улюча. Вона в архіві знайшла недавно копії протоколів з засідань управи улюцької «Просвіти». «Я аж тепер зрозуміла, що все, про що розказувала мама, – це правда», – ствердила пані Надія. Улюч був динамічним і великим селом. Недарма Надіїного батька Олексу Середницького, голову «Просвіти» в 1935–1938 роках, арештували більшовики і 8 січня 1940 р. у дрогобицькій в’язниці розстріляли, а матір, арештовану разом з батьком, на 6 років заслали в Сибір. Прикро, що сьогодні на місці дому Середницьких в Улючі – кар’єр, але ще прикріше, що на жінчині слова жалю і туги власник цього кар’єру відповів: «Polska jest od morza do morza».
