Незалежність України – як Божий дар

Мирослав ЛевицькийУКРАЇНА№35, 2016-08-28

Є всі підстави, щоб говорити: 24 серпня 1991 р. – епохальна подія. І не лише для українців. Для мільйонів українців на рідній землі та у світах – це здійснення споконвічної мрії про власну державність. Тут необхідно згадати, що навіть у Криму, який тоді вже був територією, куди стікалася на пенсію військова і кагебистська номенклатура СРСР, на грудневому референдумі 1991 р. більше як 50% мешканців висловилися за незалежність України. Отже тоді, в історичному 1991-му прагнення незалежності було загальноукраїнським. Хоч не для всіх, як показали пізніші події, прагнення незалежності базувалося на історично-національному ґрунті. Багато хто у виході України зі складу СРСР убачав шлях до відрізання впливу знахабнілої московської номенклатури.

Для світу 24 серпня 1991 р. – це початок нової європейської геополітичної реальності. Варто згадати, що раніше було ще 19 серпня, тобто у Москві учинено спробу військового державного перевороту в СРСР. Пам’ятаємо учасника тамтих подій Бориса Єльцина, який кінець-кінцем 8.12.1991 р. підписав тристоронню угоду про розвал СРСР.
Народні депутати зі Львівщини 23 серпня 1991 р., їдучи до Києва на позачергову сесію Верховної Ради УРСР (останню в її історії), казали, що домагатимуться проголошення незалежності України. На моє здивування, чимало львів’ян вважали, що це нереальне, що не визрів для цього ще час. Ще надто сильною і монолітною є «Група 239» (комуністична більшість). Проте сталося по-іншому. Це, що 23 серпня 1991 р. ввечері здавалося нереальним, вже наступного вечора виявилося реальністю: колоніальна УРСР стала незалежною Україною.
Щоб це могло відбутися, особи, які мали імідж моральних авторитетів, кулуарно переконували впливових людей з «Групи 239», що незалежність звільняє їх з обов’язку бути гончими собаками кремлівських вождів. Тим паче, що 23 серпня не лише на українському, а й на всесоюзному рівні діяльність КПРС призупинено. Людям з комуністичної більшості зі здоровим мисленням треба було шукати нового пристанища.
І хоч є за що карати комуністичну партію, проте помірковані політики (брати Горині, Дмитро Павличко, В’ячеслав Чорновіл, Ігор Юхновський та багато інших) вважали, що через амбіції та недалекоглядність можна втратити історичний шанс на незалежність.
Нині з усією відповідальністю можна сказати, що коли б Верховна Рада УРСР саме 24 серпня 1991 р. не проголосила незалежності України, то іншою була б її доля, іншою була б ситуація у Європі. Інші республіки СРСР також не проголошували б незалежності. Цей започаткований Україною процес фактичного розпаду СРСР «демократ» Горбачов глумливо називав «парадом нєзавісімостєй». Україну, якщо не вмовлянням, то економічною блокадою затягнули б до нового союзу. Це було б драмою не тільки українців. При збереженні оновленого, горбачовського Союзу ніхто не може з упевненістю сказати, що союзні (а насправді російські) війська, які тоді стояли в Польщі, були б виведені з Польщі та інших сателітів Москви. А відтак навряд чи Польща нині була б у НАТО і в ЄС, чим вона так тепер пишається. Але завдяки Богом даній мудрості українських політиків на початку 1990-х маємо і незалежність України, і нову геополітичну реальність у Європі.
В українській політиці нині на жаль є багато порожнього радикалізму, який дезорієнтує людей. Для прикладу хочу назвати керівника радикальної партії Олега Ляшка, який асоціюється більшості українцям з образом «людини з вилами». Це він і з трибуни Верховної Ради, і на мітинґах називає владу олігархічною, а сам, як кілька разів зафіксували журналісти, зустрічається з тими ж олігархами. У розумінні багатьох є ще також ставлення до Росії як до «безкорисливого братського народу». Російське «братство» вже відчули й ті, які ще два роки тому кричали в Донбасі на сепаратистських мітинґах «Путін ввєді вайска». Радянський менталітет влади, себто чиновницького апарату, проявляється у ставленні до громадянина.
Та з жалем мусимо констатувати, що нині, на 25-ліття незалежності, в українській політиці є багато шумовиння, без глобального державного мислення, завдяки якому Україна мирним шляхом здобула незалежність.

Цими словами я не хочу жодним чином вибілювати владу. У ній ще дуже багато радянського менталітету.
Коли проголошували Богом дану незалежність України, то я був серед тих, хто вірив, що вистачить 10 років для подолання ментальних й економічних наслідків радянської колоніальної залежності. А як виявилося, замало було і чверті століття для подолання наслідків російсько-більшовицького панування. Тому ті, хто нині в Польщі говорить, що українці ментально та історично не дозрілі до незалежності, просто невігласи. Жодна нація світу не спромоглася на такий феномен, як мирний Майдан. Два українські Майдани показали, що українці прагнуть жити чесно, справедливо і в розумному достатку. Чому цієї мрії ще не вдалося реалізувати – інше питання.
Тодішній голова Верховної Ради Леонід Кравчук з неприхованим страхом ставив питання про незалежність України. Не тому, що вона йому була чужою. Він як мало-хто з владної номенклатури УРСР знав, з якою зверхністю ставився Кремль до керівників союзних республік.
Його стриманість була зумовлена тим, що він, як фактичний керівник УРСР, не мав найменших ґарантій, що проголосована ввечері 24 серпня незалежність до ранку наступного дня не потоне у крові. І ніхто не мав таких ґарантій.
Для збереження імперії Москві потрібні були кредити. Силове розв’язання «українського питання» в серпні 1991 р. позбавило б її тих кредитів, імперія впала б. У постанові ВР УРСР про незалежність була одна «рятівна» для прихильників імперії зачіпка – багатьма тоді критикований пункт щодо проведення референдуму про незалежність України.
Внесення маленького запису про підтвердження на референдумі Акта про державну незалежність України було вирішальним інструментом, який дозволив розпастися СРСР без великої крові.
Коли нині ставлять мені запитання про дальші перспективи України, то я не приховую, що є багато проблем. Проте після другого Майдану українці стали іншими. Прагнення найактивнішої частини суспільства до нормальності нагадує наші прагнення на початку 1990-х рр. Зараз в Україні не тільки міняється мислення молоді. Нещодавно був я свідком цікавого екскурсу в історію двох киян середнього віку. Питання стосувалося подій ІІ світової війни в західних областях України. З одного боку вони з різким осудом говорили про провокації НКВД, а з другого боку ще за старою звичною використовували слово «наші». Звучало це так: «наші» одягали форму «бандер» та нищили мирне населення, робили провокації проти поляків.
Тільки шахраї нині можуть вдавати, що здатні передбачити шал Путіна, прогнозувати його кроки на фінальній стадії розпаду його імперії. ■

Поділитися:

Категорії : Україна

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*