Невдале усування перешкод

Григорій СподарикПОДІЇ№8, 2013-02-24

Більше запитань, аніж відповідей, принесла конференція «Волинь 1943. Початок», яку Інститут національної пам’яті (ІНП) організував 6 лютого в Люблині. Підбір проблем та сам формат проведення дискусії навряд чи міг сприяти усуненню перепон у польсько-українському історичному дискурсі, що й названо одним з намірів.

У Польщі «круглі столи» асоціюються з віднаходженням порозуміння. Можливо, тим більше варто було на конференцію про трагедію на Волині запросити не лише польських, але й українських дослідників. На фото історики (зліва направо): А. Пулавський, Р. Внук, Ґ. Мотика, Л. Попек. Фото Григорія Сподарика
У Польщі «круглі столи» асоціюються з віднаходженням порозуміння. Можливо, тим більше варто було на конференцію про трагедію на Волині запросити не лише польських, але й українських дослідників. На фото історики (зліва направо): А. Пулавський, Р. Внук, Ґ. Мотика, Л. Попек. Фото Григорія Сподарика

Можливість досягнення цього поставлено під сумнів передусім тому, що ІНП до дискусії не запросив жодного українського історика, не кажучи вже про тих, чиї роботи в оцінці польських дослідників є суперечливими. Організатори пояснювали, що таким чином вдалося представити польську точку зору без порожньої колотнечі. Слід додати, що разом з тим у бік українських дослідників вдалося висунути закиди в маніпулюванні фактами, політичному використовуванні історії тощо. Вага подібних оцінок показує, що все ж варто було ризикнути виникненням можливої «колотнечі», але перш за все появи іншого погляду: адже трагедії на Волині не вдасться описати стражданням лише однієї нації та злочинністю другої. При чому можна було мати враження, що хід люблинської дискусії вів саме до такого чіткого розставлення наголосів.
У рамках конференції «Волинь 1943. Початок» дискутували історики – працівники ІНП: Ґжеґож Мотика, Леон Попек, Адам Пулавський, Маріуш Зайончковський, Томаш Береза та прокурор Пйотр Зайонц. Якщо відтворювати запропонований ними погляд на проблему, то він укладається в логічне та послідовне ціле. Отож, масові убивства починають українці, знищуючи на початку лютого 1943 р. польську колонію Паросля. Ґ. Мотика говорив, що це була «перша кістка доміно, за якою пішли наступні». Як відзначав історик, антипольська акція мала зосереджуватися на вигнанні поляків під загрозою смерті, проте ситуація Парослі показала, що таких закликів часто не було, а українські партизани зразу переходили до мордування цивільного населення. «Пунктові масакри» мали налякати решту поляків. Крім того, в оцінці Мотики, використання при вбивствах сокир або кіс мало прикрити організований характер операції – мовляв, це громадський бунт, в якому українські селяни мстяться за свої кривди: «ОУН(Б) у своїх планах враховувала, що чистку треба приховати саме за такою нібито народною революцією», – говорив Мотика.
Жорстокість з Парослі за короткий час знаходить продовження вже у ряді інших місцевостей, серед яких є також Янова Долина. Саме там у квітні 1943 р., за Л. Попеком, гинуть чергові 600 поляків. При чому, як відзначав історик, в цьому злочині беруть участь, крім українських партизанів, діти і жінки, які спалюють польські оселі. У своєму аналізі Л. Попек відзначає, що поясненням для атаки з українського боку не може бути боротьба з німцями та німецькою поліцією, утвореною з поляків, бо вона з’явилася тут пізніше: саме як результат українських антипольських акцій. Дослідник одночасно переконував, що німецько-польського співробітництва в цьому місці не могло бути хоч би тому, що поляки таких зв’язків уникали після нацистських репресій за допомогу євреям. Доля останніх стала темою наступної доповіді, яка знов-таки базувалася на українських провинах. Так, за словами Адама Пулавського, на Волині до середини 1943 р. гинуть майже всі з 250 тис. євреїв, які жили в реґіоні. Історик відзначав, що найчастіше безпосередніми виконавцями масових убивств були німці, але в ролі «асистентів» мали вони українську допоміжну поліцію: «Це, на мою думку, мусило дати такий результат, що мордування великих суспільних груп для тих людей (українців – ред.)  було чимось освоєним і не викликало моральних проблем», – відзначав А. Пулавський, водночас наголошуючи на багатьох аналогіях винищення єврейського та польського населення. Схожими, в оцінці історика, були: націоналістична ідеологія як причина масових убивств, збіг ініціатив «згори» з настроями «внизу», бажання забрати майно своїх жертв тощо.
Чергові голоси люблинської конференції про Волинь також вписувалися в одновимірне висвітлення минулого. Так, Маріуш Зайончковський доводив, що такі українські історики, як Володимир В’ятрович чи Іван Патриляк, маніпулюють фактами, хоча б тоді, коли намагаються довести, що перед волинською різаниною були масові вбивства українців на Люблинщині. За польським істориком, навіть українські документи вказують, що про масовість не може бути мови. Перші групові вбивства українського цивільного населення, які були відповіддю на співучасть українців у німецькій колонізаційній акції, мали місце у травні 1943 р., а апогей польської відплати – у березні-квітні 1944 р., коли загинуло біля 1400 українців. Саме відплати, причину якої Зайончковський бачить у колаборації українців з німцями і радикалізації настроїв серед поляків з огляду на вістки, які надійшли з Волині. Українські жертви з’явилися й у доповіді Томаша Берези про Пискоровичі. Власне в цій місцевості 1945 р. польські партизанські формування вбили, зокрема, зібраних у школі українців, серед них дітей та жінок. Проте, як оцінив історик, це була також помста, у джерел якої лягли попередні атаки українців на польські села, участь частини мешканців Пискоровичів у німецькій поліції та пацифікаціях поляків, симпатії мешканців до українського націоналістичного руху тощо. Завершальним у конференції «Волинь 1943. Початок» став голос прокурора Пйотра Зайонца. Саме він повідомив, що ІНП надалі проводить розслідування подій на Волині, проте аналіз джерел не залишає сумнівів у тому, що українська сторона вже на початку 1943 р. вирішила винищити поляків у Західній Україні. Розкриваючи складність формальних вимог щодо визнання якогось злочину геноцидом, П. Зайонц наголосив, що особливо важливим у таких випадках є доведення наміру повного або часткового знищення якоїсь національної, етнічної чи релігійної групи: «У випадку Волині знаємо, що вбивали всіх поляків лише за те, що були вони поляками», – наголошував прокурор.
Як видно, фотографія «початку» трагедії на Волині, здійснена в рамках люблинської конференції, доволі читабельна – у всьому винні українці, засліплені націоналістичною ідеологією. Проте навіть у рамках цієї дискусії можна було почути, що насправді не все дасться так просто визначити. Для прикладу, згадуваний уже прокурор П. Зайонц наводив слова відомого історика Тімоті Снайдера, який вважає, що рівень знань щодо трагедії на Волині є незадовільним. В оцінці цього американського дослідника, досі у справі цієї трагедії ми мало знаємо про роль радянського підпілля чи відносини між ОУН(Б) й іншими українськими структурами. Якщо загалом до української історіографії під час конференції висловлено ряд закидів, то досить позитивно польські історики оцінювали працю українського колеґи Ігоря Ільюшина. Для якості українсько-польського історичного дискурсу напевно не пошкодила б фізична присутність цього дослідника в Люблині. Тут, можливо, він захотів би поділитися деякими тезами зі своєї  книжки «Українська повстанська армія та Армія крайова…». Саме в цьому виданні Ільюшин, міркуючи над можливістю уникнення розпалу польсько-українського конфлікту, остаточно відзначає: «Історичний досвід свідчить про те, що жодна країна чи народ ще ніколи добровільно не відреклися земель, які вони з тієї чи іншої причини вважали своїми». Конференція, яка спробувала б критично оцінити обставини та наслідки того, що не було згаданого «зречення земель», правдоподібно, для усунення перешкод у польсько-українському дискурсі могла б стати більш вартісною, ніж зосередження на питанні українського націоналізму. ■

Поділитися:

Категорії : Події