Петро Андрусечко ■ УКРАЇНА ■ 2010-04-29
Непомітно в тіні президентських виборів у Києві розпочалася акція “АнтиНЕК: ні цензурі!”. Її ініціатори – письменники Сергій Жадан, Юрій Андрухович, Андрій Бондар і Лесь Подерв’янський, а також журнал культурного опору “ШО”, Аґенція подій “АртПоле” та Науково-дослідницький центр візуальної культури НАУКМА. Мета кампанії – скасувати моральну цензуру та відмінити Закон “Про захист суспільної моралі”, які на думку ініціаторів власне загрожують підставам моралі.
Про що йшлося в акції, яка відбувалася в мить, коли держава стояла перед вибором шляху на найближчі п’ять років? Можливо, про розуміння того, що політикам, зрештою не лише українським, бракує розуміння сутності демократії. “АнтиНЕК: ні цензурі!” – це протест проти діяльності Національної експертної комісії України (скорочено НЕК) з питань захисту суспільної моралі. Комісію створили 2004 р. Разом з відповідним законом від 2003 р. вони є своєрідними дітьми кучмізму. Як виявляється, комісія і закон творять чудовий тандем і почуваються досить комфортно у вільній Україні.
НЕК почав діяти 2006 р., але бурхливу діяльність можна було побачити лише останнім часом. На інтернет -сторінці комісії можна прочитати, що вона має “право проводити в межах своєї компетенції перевірку діяльності засобів масової інформації, юридичних осіб усіх форм власності, що займаються організацією видовищних заходів та діяльністю з обігу продукції сексуального чи еротичного характеру або такої, що містить елементи насильства і жорстокості”. Рішення НЕК “є обов’язковими для розгляду центральними і місцевими органами влади, засобами масової інформації всіх форм власності, а також фізичними та юридичними особами”. Основне завдання комісії, між іншим, – проводити експертизи продукції, видовищних заходів сексуального чи еротичного характеру та продукції, що містить елементи або пропаґанду культу насильства, жорстокості, порнографії”. Своєю діяльністю комісія повинна підносити культуру та духовність українського народу.
На практиці це виглядає так. Наприклад, 2009 р. книжку лауреата Шевченківської премії Олеся Ульяненка “Жінка його мрії” визнали порнографічним твором. Оскільки порнографія в Україні заборонена, видавництво прийняло рішення розірвати угоду з автором і відмовитися від розповсюдження 10 тисяч екземплярів видання. Рішення шокувало літературне та інтелектуальне середовище, оскільки це перший випадок цензури в незалежній Україні, однак цього разу не політичної, а моральної. На думку комісії, твір містив порнографічний зміст, сцени насильства представлені надто натуралістично. Понадто, книжка насичена вульгаризмами. Інші письменники та критики категорично не згодні з цим. Реакція на рішення НЕК насичена не менш яскравими сентенціями: “Повернення Великої інквізиції”, “Ульян як дзеркало української цензури”. Появилися думки про потребу правового захисту О. Ульяненка. С. Жадан запропонував збір грошей на юридичну допомогу. Журнал “ШО” переказав 5000 грн., оскільки на власній шкірі знайомий з рішеннями комісії. Зокрема, у зв’язку з “викриттям” в одному з опублікованих фраґментів літературного твору “елементів порнографії”, 22,5 тис. екземплярів часопису вилучили.
Серед інших геройств НЕК – визнання суперечними з моральністю літературних творів, номерів часописів, фільмів. Дісталося гурту “Скрябін”, комедійній телепрограмі Український “Comedy club” або навіть мульт серіалу “Сімпсони”. Під ніж української інквізиції потрапила рекламна кампанія “Не дай СНІДу шанс!”, у якій, на думку комісії, пропаґували сексуальну поведінку (гаслом кампанії було “Будь який секс хороший, якщо захищений”, а це шкодить “моральному здоров’ю” суспільства).
Якщо керуватися критеріями комісії, либонь більша частина світових літературних і кіношедеврів та всесвітньо відомі автори потрапили би на ешафот НЕК. Справою навіть зацікавилися депутати та українські митці. До протесту долучилася Українська гельсінська спілка з прав людини, яка засудила роботу комісії, вбачаючи в ній прояв цензури. УГС визнала також, що діяльність комісії переходить законодавчі межі – українські та міжнародні, що стосуються прав людини. На думку членів спілки, НЕК потрібно ліквідувати. Голова УГС Євген Захаров вважає, що, звичайно, суспільну мораль слід захищати, однак цей захист має здійснюватися через самореґуляцію творчого середовища і в судовому порядку.
Оскільки заклики до НЕК не дали наразі жодного результату, комісія отримала антипремію “Будяк року” від Української гельсінської спілки з прав людини. А в січні цього року відомі українські письменники не витримали і проголосили війну діяльності комісії. Один з ініціаторів акції “АнтиНЕК: ні цензурі!” Лесь Подерв’янський порівняв НЕК з комісією, яка діяла в ІІІ Рейху, очолюваною Германом Ґерінґом. Подерв’янський зазначив, що роль держави зводиться до обслуговування суспільства на кошти податків громадян. “Але я не підписувався, і ніхто не підписувався за те, щоб за наші з вами гроші хтось вирішував, яке кіно нам дивитися, які вірші нам писати, і що нам читати. Якщо ж ви хочете перейматися проблемами моралі, то, будь ласка, створіть громадську організацію, і на здоров’я цим опікуйтесь”.
Під час презентації акції на прес-конференції можна було почути й таке: “Сьогодні ми впритул наблизилися до дати, за якою – більш ніж імовірна зміна політичного режиму в нашій країні. Серед інших неприємностей слід очікувати і своєрідну зміну орієнтирів, а традиційно кажучи – “закручування гайок” у гуманітарних (з погляду влади – “ідеологічних”) сферах. Це означає, що для НЕК можуть настати істинно золоті часи. Коли юридичне обмеження та інформаційне блокування інакодумців будуть лицемірно мотивуватися “турботою про суспільну мораль”. На думку ініціаторів акції, треба негайно розпочинати опір роботі НЕК.
Діяльність НЕК – своєрідний курйоз, адже за гроші платників податків комісія встановлює, що українцям можна читати та дивитися, а що ні. Очевидно, в Україні необхідні механізми контролю, охорони молоді та дітей, але світова практика давно показала, як саме вони повинні виглядати. Більше користі принесла би боротьба з масовою корупцією серед урядовців, суддів. Адже насправді саме це – чи не головна проблема, яка давно вразила хребет українського суспільства. Хоча, звісно, боротися з “поганими” письменниками та артистами легше, ніж з реальними проблемами.
“Наше слово” №18, 2 травня 2010 року {moscomment}
