Розмовляв Степан Мігус ■ ГРОМАДА ■ №43, 2014-10-26
Розмова з Дарієм ГАВРИЛЬЦЕМ, кандидатом до Сеймику Вармінсько-Мазурського воєвідства
Пробуєш свої сили вдруге. Попереднім разом забракло небагато голосів. На заваді стали свої ж таки – українці, які кандидували від комітетів, м’яко кажучи, неприхильних нам політичних партій. Тепер не побоюєшся подібної конкуренції?
Вже знаю, що вона буде знов. Деякі виборчі комітети потребують лише українських голосів, тому на списках різного рівня самоврядувальних структур буває й декілька українців без жодних шансів на вибір. Попри все я вірю в мудрість нашої громати і надіюся на підтримку, особливо структур ОУП.
Ти цього року у своєму списку – чотирнадцятий, тобто останній?
Це було моє рішення – виборець дивиться або на перше, або на останнє місце. А поважно, якщо б українці зрозуміли, що нам украй необхідно мати свого представника в органах самоврядування, вони б прислухалися до ОУП, яке, знаючи українське середовище, рекомендує кандидатів, котрі будуть представляти інтереси української громади. Присутність нашого представника, а найкраще, звичайно, не одного, а більше, вкрай потрібна. Це засвідчує приклад з минулого, коли в Сеймику Вармінсько-Мазурського воєвідства був нинішній депутат Мирон Сич. Тоді виникла єдина в Польщі сеймикова комісія національних меншин, а також ґурово-ілавецький Комплекс шкіл з українською мовою навчання перейшов під опіку Управління маршалка воєвідства, що принесло і приносить йому величезну користь.
Які нові ініціативи запропонуєш, якщо увійдеш до сеймику?
Передусім слід пильнувати здобутки, яких ми добилися. Нічого-бо не дається раз і назавжди. Приклад хоча б у тому, що, посилаючись на кризу, дещо зменшено суми, призначені в бюджеті на потреби діяльності національних меншин. А треба б їх збільшувати, бо сучасні часи несуть нові виклики. Вже тепер сама громадська діяльність представників національних меншин не вистачить. Найвищий час інституціоналізувати деякі форми діяльності через створення центрів української культури зі штатами принаймні для музичних інструкторів, хореографів, художників, адміністрації тощо. Звичайно, самому самоврядуванню це не під силу. До цього слід залучити центральну адміністрацію. Такі пропозиції вже є і розмови ведуться. Хтось повинен це контролювати і в органах самоврядування.
Виклик нинішніх часів – це безробіття, а отже і втеча молодих людей з таких місцевостей, як хоча б ҐуровоІлавецьке. Як цьому зарадити?
Чимало людей у подібних, як Ґурово-Ілавецьке, місцевостях працює в поліції, прикордонних службах, освіті, торгівлі. Належить робити все, щоб, зокрема, місцеві жителі знаходили в тих структурах роботу. Є всі шанси скористатися проектами, що їх фінансують різні євросоюзницькі програми. Тепер саме час формування бюджету, і я б на це звертав особливу увагу, щоб якомога більше матеріальних засобів трапляло до таких власне охоплених великим безробіттям місцевостей, що зменшило б міґрацію молодих людей.
Питання освіти. Практично все доросле життя займаєшся цією справою. Ти нині директор гімназії в Ґурові-Ілавецькому. Як вирішити її проблеми, в цьому й української?
Найбільша проблема в освіті – це демографічний низ. Але є й інші. Прийнялося чомусь, що в невеликих місцевостях інвестують чомусь менше, як у більших. А повинно б бути, якщо не навпаки, то так само. Добре оснащення шкіл у якісні допоміжні засоби дає більші можливості, а потім і шанси на продовження навчання у вищих освітніх закладах, а потім швидше знаходження праці без потреби її пошуків поза межами реґіону чи навіть країни. Окреме питання – це українська освіта. Хоч у самому Ґурові чи Бартошицях справа якось вирішена, то в інших місцевостях нашої країни проблем хоч відбавляй. Це некорисне визначення часу уроків, шукання заощаджень у пунктах навчання української мови через поєднання якнайбільшої групи дітей, унаслідок чого потерпає рівень навчання. За всі роки нашої присутності ми не спромоглися вибороти видання українського букваря, допоміжних засобів. Отже, є над чим попрацювати.
Тобі праця, особливо громадська, – не новина.
Я активно діяв при церкві в Ґурові-Ілавецькому, коли парохом тут був нині вже покійний владика Юліан Гбур. У місті завжди була і є активна група людей, пов’язана з українською школою на чолі з колишнім директором Мироном Сичем та теперішнім – його дружиною Олею Сич. У цій школі я працював 14 років. Подібна група працює над місячником «Благовіст», якого технічним редактором я є від 1991 р. До речі, це заслуга Богдана Тхора, який заохотив мене до співпраці. Радію, що в Ґурові-Ілавецькому, але й в інших місцевостях, є активні люди, яким треба тільки дещо допомогти у праці для української справи. Тому хочу звернутися до читачів «НС» про підтримку моєї кандидатури у виборах до Сеймику Вармінсько-Мазурського воєвідства. ■
