Мирослав Вербовий ■ ПОДІЇ ■ №25 2016-06-19
У ці дні минає 60 років від появи у Польщі українського тижневика «Наше слово». Це чималий відрізок часу в житті громади, хоч для окремої людини це навіть ще не пенсійний вік. На жаль, небагато з тих, хто стояв у джерел відродження культурно-освітнього життя українців у Польщі післявоєнної доби та появи рідномовного часопису, залишилося серед нас. І тому варто, на мій погляд, почути їхній голос про ті нелегкі часи, коли, з одного боку, після довгих років поневіряння загорівся вогник надії культурного одухотворення, а з другого боку, за почином отих першопрохідців постійно суворо слідкували владні наглядачі.
Тому прохання, щоб з нагоди ювілейного виходу в Польщі української газети «Наше слово» написати дещо про початок становлення часопису, здалося мені не лише куртуазним жестом. Щоправда, дуже багато вже написано про ті роки і публіцистичного, і дослідницького за значенням матеріалу, а також спогадів, проте варто в людській пам’яті відтворити ті моменти і постаті, яких не зафіксували жодні потаємні звіти офіційних служб чи напівофіційних середовищних послугачів.
«Нашеслівське» минуле, зрештою, як і уескатівське, крім офіційного життя, мало ще й неабияке за своїм колоритом і значущістю закулісне буття. Не все з організаційно-творчої кухні пробивалося на сторінки тижневика. Цієї атмосфери – метушливої, виснажливої, наповненої суперечками, інколи конфліктної, не знайдете на сторінках газети, бо начебто кожний робив своє, але й кожен знав своє. Не було і гармонії між керівництвом редакції та керівництвом УСКТ. не раз кипіло і серед керівництва, і між журналістами та керівництвом. Саме тоді можна було краще розпізнати, хто є хто, збагнути чиюсь думку, відчути близькість або відстороненість поглядів. У щоденній праці, а не на врочистостях, розкривалися наші характери.
Такою застав я редакцію в середині 60-х рр., коли зненацька опинився в її гурті. Коли б не підтримка з боку інструктора українського шкільництва при гп ускт Любомири Кобеляк, навряд, чи я на довше загрів би там місце. Мені особливо було прикро, що тодішні керманичі УСКТ і редакції, зайняті своїми політико-персональними проблемами, не тільки повністю випустили з поля зору групу випускників Київського університету, яких кілька років раніше домоглися від Міністерства вищого шкільництва Польщі вислати навчатися до Києва, щоб заспокоїти свої культурно-освітні потреби, а й не черпали з рядів випускників-україністів Варшавського університету.
Люди з українськими дипломами і родоводом депортованих у рамках злочинної Акції «Вісла» батьків тинялися поза осідками редакції чи УСКТ, шукаючи праці в польських установах, часто далеких від профілю їхньої освіти, у той час, як кадрові проблеми центру часто-густо були розв’язувані випадковими людьми.
Якою ж була редакція у 60-ті роки?
«Наше слово» на початку 60-х рр. переживало значні кадрові проблеми. Після обнадійливого спалаху активності серед людей у ІІ пол. 50-х рр. і приходу до тижневика різних за освітою людей з реґіональним походженням (з Холмщини, Бойківщини, Лемківщини, Волині чи Полісся) чи поглядами на долю українського населення в Польщі, які взяли на себе ношу будівничих оновлюваного життя у сфері рідної культури й освіти, цих працівників у значній частині влада відсторонила або й усунула з редакції. Серед постраждалих тоді опинилися редактори першого призиву, зокрема Микола Сивіцький, Остап Лапський, Микола Кожушко чи Василь Бунда. З усуненням на зламі 1963/1964 рр. з редакції Григорія Боярського «Наше слово» на довгі роки залишилося без головного редактора.
Редакція опинилася на своєрідному роздоріжжі. З того часу формально, хоч без призначення, обов’язки головного редактора протягом багатьох років (аж до виходу 1972 р. на пенсію) виконував Микола Щирба – один із двійки заступників головного редактора. Однак справжнє керівництво газетою, у тому і кадрове питання, було в руках другого з заступників – Адріана Гошовського. Це він, зустрівши мене одного разу в секретаріаті редакції, сказати б, силоміць перевів мене із Тчевського ліцею, де я вчителював, на роботу в тижневик. Він організовував працю редакції, хоч редколегії відбувалися в кабінеті М. Щирби. Це він був у курсі справ і проблем українських середовищ, куди часто виїжджав і відповідно знав, кого з журналістів відряджати в те чи інше місце. Настанови давав у себе в кабінеті. У короткій розмові вимагав оперативності й змістовного з’ясування питань. Прискіпливо розраховував журналістів з кожного відрядження, намагаючись, щоб майже кожна журналістська поїздка знайшла своє віддзеркалення в газеті. Всі матеріали про життя української громади підписував саме він, інколи радив змінити висловлену думку, але рідко коли порада звучала у формі наказу.
Коли, однак, після виходу «Нашого слова» він отримував критичний сиґнал з Міністерства внутрішніх справ з приводу появи якогось матеріалу, то реаґував спокійно. Так трапилося кілька разів зі мною: раз після моєї поїздки на Ольштинщину, де мене редактори українських радіопередач запросили на розмову, яка пішла в ефір і щось мною сказане в цій передачі комусь не сподобалося; удруге, коли я написав статтю про проблеми українських класів Бартошицького педліцею. У першому випадку редактор А. Гошовський зробив мені зауваження, щоб я не встрявав у критичні розмови про Україну, а в другому – зайшов у журналістську кімнату і при всіх «похвалив» мене, як не орудувати емоціями під час важливих дразливих тем.
Редакція, що тоді примістилася в житловому будинку в центрі Варшави, неподалік Сейму Польщі (вул. Вєйська, 14), була особливим місцем. Тут гомоніло українське життя не лише протягом робочого дня, а також і в післяобідній та часто вечірній час. Удень метушилися працівники, приїжджі, а у вечірню пору сюди заходили студенти, варшав’яни, і кожному було цікаво про щось поговорити чи встрянути в політичну дискусію. Притягала сюди людей атмосфера безпосередності, прагнення почути щось нове про Україну. Заохочувала сюди відвідувачів і редакційна бібліотека, на полицях якої видніли не лише твори українських радянських письменників, а й чимало українських видань із Заходу, серед них журнали «Сучасність», «Шлях Перемоги» та ін.
Найцікавішими були вечірні диспути, які стали відбуватися майже щотижня. І якщо б не скарга двірника (з родоводом львівського батяра), якому набридло відчиняти і зачиняти у вечірні години вхідні двері до будинку (на поверх нижче від редакції жив тодішній міністр закордонної торгівлі Польщі Вітольда Тромпчинський), то редакція могла б тоді стати справжнім клубом варшав’ян.
Редакція періоду вулиці Вєйської була інколи і нічним притулком з газетно-журнальною постіллю. З послуг цієї форми проживання у Варшаві й мені довелося кілька місяців користуватись. Ті, кому хоч раз прийшлося тут ночувати, не нарікали на умови, а навпаки – були раді гостинності, бо протягом ночі могли пролистати, часом і до ранку, чимало книжок. Усе це, на жаль, через деякий час призвело до скандалу, внаслідок якого з редакції забрано у вихідний день майже весь наявний бібліотечний фонд, який нараховував близько тисячі видань.
Незабаром і редакцію відселено з Вєйської, щоправда, недалеко, бо на Новоґродзьку, 15, але це вже не було те, що раніше. Проте і тут редакція не втратила своїх відвідувачів – і місцевих, і приїжджих. Однак метражні умови вже не дозволяли на клубні гутірки. Зате надалі тривали пошуки людей до журналістської праці. Особливо пекучим стало питання «Лемківскої сторінки». Редактор А. Гошовський намагався прийняти на штат людину, щоб цим самим обмежити до мінімуму причетність Дмитра Перуна до її редаґування. Прихід до редакції випускника русистики Опольського педагогічного інституту Михайла Дзвінки, який, крім культурних справ, у першу чергу зайнявся редаґуванням цієї сторінки, привів до суттєвих змістовних змін цього лемківського додатка і подекуди його діалектного впорядкування.
Однак смерть у серпні 1967 р. редактора А. Гошовського зупинила на певний час дальше оновлення особового журналістського складу тижневика. Тепер на перше місце висунуто питання заміщення поста головного редактора «Нашого слова». Розглядалися різні кандидатури, серед них був і В. Бунда, один з перших журналістів газети. За дорученням голови Українського суспільно-культурного товариства я, як земляк Бунди, мав з ним на цю тему розмову. На той час В. Бунда був високим посадовцем Міністерства енергетики. У розмові з ним відчутна була образа за усунення його з редакції на початку 60-х рр. Проте він все-таки висловив бажання повернутися в редакцію, але за умови вільного добору ним співпрацівників. Керівництво УСКТ не отримало на це згоди з боку Міністерства внутрішніх справ Польщі і не пристало на цю пропозицію. Таким чином питання головного редактора зависло ще на кілька років.
Натомість на перший план виступило питання докомплектування журналістського колективу. Подихом оновлення війнули 70-ті рр., коли редакцію підсилили дипломовані україністи Варшавського університету. На журналістський штат 1970 р. прийнято Романа Галана, у коректуру – Наталю Кравчук, напарницею якої 1972 р. стала Зіновія Невуліс. А 1974 р. журналісткою стала ще одна випускниця Варшавського університету – Богуслава Мацієвич. Це було перше таке широке влиття нового покоління освічених людей у редакційний гурт. Вони не лише володіли у мові та письмі рідним словом, а й були плоттю тих, кому його адресували. Були ж бо їх нероздільною часткою.
Проте ґрунтовніші зміни відбулися в редакції з приходом, а вірніше поверненням на пост головного редактора з початком 1971 р. Г. Боярського. З його ім’ям пов’язаний вихід 1972 р. з редакції на пенсію багатолітнього заступника головного редактора, колись першого керманича тижневика, М. Щирби та багатолітнього секретаря редакції Володимира Максимовича. Цей рух привів до чергових персональних і структуральних переміщень у редакції, а саме: заступником призначено мене, секретарем – Анатоля Кобеляка, а технічним редактором – Анну Ціханович.
Редактора Г. Боярського, якого ми не знали, хоч чимало неґативного чули про його діяльність у ІІ пол. 50-х рр., нам довелося пізнати віднова. Була це вкрай відмінна людина від мальованого нам раніше неґативного образу. Здавалося, що він тепер наче хотів виправдати себе перед українською громадою. Оновлений, значно омолоджений журналістський склад він наділив відносно відчутною творчою та організаційною свободою. Рідко втручався в журналістські тексти, не лаяв, а захищав перед цензурою, вимагав, щоб кожний з нас працював над своєю тематично-творчою майстерністю. Дав можливість створити при місячнику «Наша культура» офіційну редакційну раду, причому після переконливих розмов погодився на залучення до її складу людей, яких Міністерство внутрішніх справ аж ніяк не хотіло бачити. Звичайно, мав упередження до окремих осіб, навіть з редакційного колективу, але цього не проявляв у персональному підході до працівника. Для нього вирішальне значення мала цінність написаного матеріалу.
Г. Боярський не побоявся стати на мій захист, коли згадане міністерство двічі вимагало звільнити мене з роботи. Зрештою, багатолітній конфлікт з МВС був причиною його несподіваного відходу з редакції.
Редакційний гурт 70-х рр. став, за моєю суб’єктивною оцінкою, справді цікавим колективом. Незважаючи на щораз важчу політичну ситуацію, зокрема на переміщення важелів управління справами меншин із ЦК ПОРП у Міністерство внутрішніх справ, на намагання знову звести нашу культурну діяльність до рівня підмостків сільських клунь, на посильні спроби влади статутно обмежити наші зв’язки з Україною, на заборону публікувати cтатті авторів з України, на затримку висилки наших пресових видань та «Українського календаря» в Україну і, врешті, на відмову допомогти оновити українським лінотипним набором друкарню, що в результаті змусило редакцію відмовитись випускати тижневик з його місячними додатками, – все це було для нас не тільки школою журналістської витримки, а й проявом єдності свідомості усього «нашеслівського» гурту.
Тож прагну всім тим, хто протягом усієї історії «Нашого слова» доклав хоч слівце у його храм, за слово подякувати словом. Будьмо вдячні всім, хто навіть у найменшій мірі був причетний до його появи і формування, наповнювання його змістом і проштовхування цінностей (інколи, на жаль, між рядками). Низький уклін усім вам, хто ніс нам рідне слово у стужу і спеку, хуртовину і зливу. Ніс це слово у церковні притвори і світлицеві стіни.
А тих, що відійшли у засвіти, пом’я-німо тихим молитовним словом, простивши їм туземні погрішності. Хай наша пам’ять про них зростає паростками нових поколінь свідомих українців. ■
