Розмовляла Анна Коженьовська-Бігун ■ КРИНИЦЯ ■ 2011-06-30
{mosimage}
Чим є “Майстерня пісні”?
-“Майстерня пісні” – це ідея, проект і організація, що досліджує і втілює закони традиції в їхньому художньому вияві на території театру та музики. Ідея виникла 1996 р., після зустрічі режисера Сергія Ковалевича і мене, співачки Наталки Половинки. Я – щойно після стажування в Єжи Ґротовського, Сергій – з досвідом праці у своєму театрі в Москві. Ми зустрілися у Львові й одразу стало ясно, наскільки для нас важливе те, що пов’язане з піснею, – з традицією, переданням. І ми тоді вирішили працювати разом. Я, працюючи в театрі ім. Леся Курбаса, почала займатися з групою молодих людей, і через рік ми з Сергієм зробили першу виставу на основі традиційних пісень, прем’єру зіграли на фестивалі “Ярилові ігрища” – так і постав проект “Майстерня пісні”.
2003-го ми створили організацію, і далі (7 років без приміщення і підтримки держави) – дослідження, освіта і художня творчість на основі законів Традиції.
А яка це традиція? Українська?
-Традиція не буває українська, російська чи португальська. Традиція – це знання про життя, яке існує в людях споконвіку і передається з рук у руки. Вона на кожній землі має свої особливі форми прояву: у Македонії – одні, у Грузії – інші, а в Україні – ще інші.
Чи Ви обмежені якимсь географічним простором?
Ні, я співаю в основному українські пісні тому, що так сталося, що я народилася в Україні і я через життя несу її пісні. Але в ресурсі “Song of Songs” (“Пісня пісень”), на який я зараз їду, працюють люди з усього світу. Цей проект пов’язаний з тим, що ти приймаєш пісню іншого як свою, як свою молитву. Тут співаю корсиканські пісні, тому що в групі є Жан з Корсики, співаю російські – від Петра, і данську від Анеметт. І це не “екуменізм”, це зустріч з іншою людиною.
Де Ви готуєте цей проект?
-Цей інтернаціональний художній ресурс ми здійснюємо спільно з міжнародним Інститутом Ґротовського вже 5 років. Маємо також співорганізатора з Росії – Коледж підприємців. Це справа, яка не має кордонів і разом з тим викликає до життя найунікальніше звучання землі кожного, хто бере участь у проекті. Це так само, як дерево має коріння, стовбур, листя має квіти і плодоносить, де б воно не було.
Але в Україні росте яблуня, а в Уруґваї – апельсин… Смак різний, а основа, закон, який проявляє пісня, який вона вирізьблює в часі – один, бо те, що зберігає пісня, це завжди дух. Тим відрізняється “Майстерня” від фольклорних ансамблів, де ніколи не йшло далі копії. Ти маєш піти далі, через точну копію ти сягаєш вище й доходиш до того, що є твоїм серцем. І не змінюючи форму, ти сьогодні співаєш пісню, вона зустрічається з часом через тебе – сучасна. Не можна змінити передання, але воно в часі, в якому ти живеш, несе іншу інформацію.
Тепер ідею і технологію “Майстерні”, яка є громадською організацією, починає розвивати нова державна організація у Львові – “Слово і голос”…
І Ви також з нею співпрацюєте?
-Так, я є її керівником. Центр “Слово і голос” з’явився у зв’язку з тим, що виникла велика потреба школи. Громадська організація не мала ні місця, ні грошей, ні жодної підтримки. Я їздила по світі і скрізь учила людей української пісні через закони театру й музики, але у Львові я не могла робити нічого, я не мала куди запросити молодих людей, я не могла працювати з дітьми, бо в мене не було місця. Нарешті львівський мер відгукнувся: і ми отримали поки що невеличке приміщення, яке потребує ремонту. Грошей на ремонт не маємо, але починаємо діяти. 23-26 червня відбулася перша майстерня під назвою самої організації – “Слово і голос”. Група учасників зібралася міжнародна, половина – співаки з Польщі.
Як Вас сприймають у світі?
-Люди з усього світу дуже багато беруть з нашої пісні, тому що ті, з якими я працювала, – в Англії, Португалії, Італії, всюди, – загубили зв’язок зі своєю традицією, навіть якщо ще живі поруч традиційні форми. Через нашу пісню вони ніби вертаються до свого дому, починають шукати власні основи, але вже у себе. Наприклад, тут, у Польщі, з якогось часу ми почали вимагати, щоб на майстер -клас люди приносили хоча б одну польську пісню. На початках було так, що приходили польські студенти і співали або тільки українські пісні, або, наприклад, українські і болгарські, але не співали своїх. І тепер мені так приємно, що люди знаходять старі, дуже гарні польські пісні, і щораз більше співають їх. І ми з ними працюємо і я радію, що не так швидко все іде в пісок.
Чим відрізняється Ваша праця в “Майстерні” від Вашої праці в театрі ім. Леся Курбаса?
-Відрізняється позицією. У театрі 20 років я була музичним керівником і акторкою, усі вистави співалися, ми не використовували фонограм. Ми один одного заражали співом, увесь театр звучав. Але принципово – і це причина, через яку я вийшла за рамки театру – на першому місці для мене був розвиток, сама традиція, крок уперед через традицію. І тоді театр стає не ціллю, він стає способом прояву. Коли ми почали співати “Ірмос”, я зрозуміла, що мені треба вийти з театру – і згодом вийшла разом з ірмосами. Це був конфлікт, який завжди виникає – конфлікт поміж поняттям культури і духа, мистецтво як соціальний формат і мистецтво як служіння. Звісно, ці питання жили в мені й раніше, але спровокували їх тексти і праця Єжи Ґротовського, а потім зустріч із Сергієм Ковалевичем. Ми почали досліджувати – де немає поділу на закони життя і закони мистецтва, де немає поділу на світське, духовне і народне. Тому виник організм “Майстерні”, так почалася “Пісня пісень”.
Розкажіть про співпрацю з Інститутом Ґротовського.
-Це окрема тема, яка варта великої статті. Інститут ім. Єжи Ґротовського – перша організація, завдяки якій живе і втілюється ідея “Майстерні пісні”. Директор інституту Ярек Фрет і вся його команда, всі актори театру “Зар” є нашими творчими побратимами. Інститут надає приміщення і підтримує нас фінансово – це величезна підтримка вже багато років. Завдяки тому, що Інститут надав для репетицій “Бжезінку”, ми зібрали виставу проекту “РАСА. Дівочий ритуал” – “У неділю рано” – і зіграли її на багатьох театральних фестивалях. У проекті “Ательє” ми мали змогу передавати досвід і знаходити близьких за свідомістю людей на наших майстернях. Саме з “Ательє” почав здійснюватися міжнародний ресурс “Пісня пісень”. Він існує вже п’ять років як художній освітній проект. Нині виростають з цього дві галузки: одна пов’язана зі школою і друга – з виставою. Цей освітній напрямок ми назвали “Голос традиції”. Школа почала діяти у Вроцлаві у квітні цього року, далі буде здійснюватися сесіями по 10 днів двічі на рік. Наступна сесія школи – 16-25 вересня в Інституті Ґротовського. Першу частину (сім днів) ми ведемо разом з Сергієм Ковалевичем, а на другу частину (три дні) запрошуємо традиційних співаків, щоб люди, які вчаться, мали можливість бачити Майстрів “не за склом”, учитись, яку свідомість ці люди несуть усім своїм життям. І так живуть, як співають, і співають так, як живуть.
Співаки – з різних країн?
-Учасники – актори і співаки з усього світу. Майстри – ми починаємо з України. Перший раз це були леґендарні співаки з села Крячківки, що на Полтавщині: Ганна Якимівна Попко, Надія Микитівна Роздобара і Ніна Петрівна. Це великі майстри! Вони абсолютно усвідомлюють, що вони хранять – не знаю кращого слова, це старослов’янське слово – вони хранять саме життя. Така була й мама мого покійного чоловіка, Ганна Половинка. Людина – як свічка – пряма, тиха і вірна. Вона до останньої хвилини співала і старалася мені щось передати. У неї віра була в кожному жесті. Вона була як сонечко – і всім довкола було тепло. І такі є ці наші вчителі з Крячківки. Наприклад, ми їх веземо в поїзді додому, а вони мені кажуть: “ми таких пісень уже давно не співали, бо не маємо де”. Так дуже багато пісень уже не звучать роками! Якийсь час тому їх запросили до Полтави і замовили в них одну пісню. Одну – а в них їх сотні! Знаєте яку? – “Я на ярмарку була”, тобто таке “гоп -гоп”. У них такі старезні і глибокі пісні, а їх запрошують співати звичний штамп. І вони відмовилися! Розумієте, яка в них шляхетність? Це треба мати позицію, це треба мати хребет, треба мати смак, треба мати віру. Уже небагато таких людей. До них приїздять учитися, часом з -за кордону, часом з України. Справа не в тому, що ці люди не цінують, що вони мають і хтось їм ту цінність показує, а в тому, що вони дуже раді увазі до того, що вони бережуть. Людина несе золото, а кожен повторює: “а, то бляшка, нам того не треба, викиньте вже, бо це стареньке”. І раптом хтось каже: “це ж золото!” – і вони оживають, вони оздоровлюються.
А вистава, яку Ви саме готуєте у Центрі Ґротовського, що це таке?
-Це текст Старого Завіту – “Пісня пісень” Соломона. Це служіння цьому текстові в наш час. Як текст читає нас – у театрі. Він рецитується, він співається, виникають ще пісні поруч з текстом. Цей текст хранить у собі один з проявів духа. Це те, що пов’язане з коханням як пізнанням. І звичайно, в цьому є любов чоловіка до жінки, але водночас – є любов до джерела світу. Ми збираємо зараз першу частину великої вистави, її назва – “Підніжжя гори”, прем’єру маємо намір зіграти в листопаді у Вроцлаві.
Що Вам дала співпраця з Є. Ґротовським?
-Це був поворотний момент мого життя. Це навчання мене спровокувало сильно замислитися, перебрати все і вибрати напрямок. Робота у Є. Ґротовського дала швидкість, віру в те, що роблю. Він показав: того, що ти любиш, не можна соромитися, – просто послужи.
“Наше слово” №27, 3 липня 2011 року {moscomment}
