Наталка Бабіна: «Коли я зрозуміла, що я українка, все стало на своє місце»

Розмовляла Анна Коженьовська-БігунКУЛЬТУРА№5, 2013-02-03

Місце, яке Ви описуєте у своїй книжці «Риб’яче місто», в адміністративному розумінні – це Білорусь. Але люди там говорять сумішшю білоруської, української, польської і російської мов. Звідки Ви?

Наталка Бабіна
Наталка Бабіна

Щоб зрозуміти, звідки я, треба добре знати історію Білорусі. Я сама довго того не розуміла. Я народилася під Берестєм. Берестейщина історично завжди мала зов’язи з Україною і адміністративною часткою була включена в українські землі. Але у 1939 р. рішенням Сталіна вона приєдналася до Білорусі. Якби Сталін виходив з якихось етнічних міркувань, то Берестейщину треба би включити до України, але її долучили до Білорусі з одної, я думаю, політичної метазгодності – тому, щоб збити рівень українського націоналізму, який був у нас високий. Щоб ослабити Україну також тим, щоб ця частка, через яку проходить дорога Москва–Берлін, була в Білорусі. Як то зроблено, на Берестейщині почали зникати українські школи і всіма силами влада старалася переконати нас, що Берестейщина – то Білорусь. Доходило до абсурду – говорилося так, що до границі з Україною, тобто цієї сталінської границі з Україною, люди говорять діалектом білоруської мови, а зразу посля границі говорять діалектом української. У той час українська мова була і там, і там однакова – такая архаїчная, чистая українська мова, вельми близька до літературної. Живучи в Білорусі, я спотикалася з тим, що білоруси цього не розуміють. У них багато проблемов, дотичних білоруської ідентичності й дотичних формулювання білоруської нації. І коли говориш їм, що Берестейщина – це не Білорусь, а Україна, вони вельми болісно це сприймають. Але я вважаю, що ім хутчей (швидше – ред.) білоруси сприймають українськість Берестейщини, тим хутчей їм вдасться побудувати свою національну білоруську ідею, тим хутчей та білоруська національна ідея переможе. Я до цієї своєї позиції ішла вельми довго – і я її зараз не зміню, бо думаю, що вона слушна. Много тих людей з Берестейщини, з ким я говорила, мою позицію підтримує.

Що відбувалося на Берестейщині, коли її відірвали від України?
Ми були ізолювані. Моє покоління уже нічого не знало. Розповім Вам, як я зрозуміла, якою мовою я говорю. Люди просто не вірять, що щось таке можливе. Я народилася у 1966 р. Ми жили в маленькому селі Заказанка. Це – кілька хат у лісі. З самого маленства я розуміла, що ми якісь не такі, як люди, які, наприклад, живуть у Бересті. Там говорять російською, у школі нас учать російською, але ми говоримо не так. А як ми говоримо? По радіо чується білоруська мова, нам кажуть, що ми білоруси, але я бачу, що та мова, якою ми говоримо – це не білоруська. Посля того, як нас приєднали до Білорусі, на Берестейщині були вельми великі репресії протів українськості. Ми чули багато історій про те, що люди, які були задійствувані в українському руху, пропадали, що цілі сім’ї виселяли. Старіші брати мого батька були вчителями – вони були свідомими українцями. Але на той момент, коли я вже почала щось розуміти, брати батька не говорили, що в молодих годах вони були в українському руху. Вони тоже пережили репресії. І на тему національної ідентичності в нас у сім’ї ніколи не було ніяких розмов. Я тільки бачила, що наша культура і наша мова інші, але не розуміла чому. Нас з малого дратували Берестейською фортецею. Ми знали по годинах її оборону. І я почала думати – ну добре, обороняли цю фортецю російські солдати, котрі сюди приїхали у 1939 р., але що було до того?.. А що в той час робили мої баба, дід, друга баба, другий дід? Я нічого не знала і мені хотілося довідатися. І в такому подвішеному стані я дожила до літ сімнадцяти. Коли мені було 17 літ, мені в руки чисто випадково попав «Кобзар» Шевченка. (Є таке слово українською «випадково», правда? Ви знаєте, я говорю з Вами так, як я говорю у себе вдома. Я української не училася). Я відкрила «Кобзаря» і почала читати. На той час я не знала української орфографії. Мені було дивно читати ті букви. Я чисто інтуїтивно до них доходила. І от, я починаю читати, складаю ті слова і раптом бачу, що там написано так, як ми говоримо. Значить, ми говоримо українською мовою! Значить, ми українці! З тієї пори Тарас Шевченко для мене – це якась святиня. Як у мене народився син, я його назвала Тарасом. По-іншому не могла. Коли я зрозуміла, що я – українка, усе стало на своє місце. І я подумала так: я живу в Білорусі, політично я білоруска, мушу робити все для Білорусі, що могу, але я українка. Якби я того не зрозуміла, я би зараз не писала білоруською, тільки російською. Тому що моци (міці, сили – ред.) білоруських ідей для таких людей, як я, було недостатково. Білоруська мова була для мене така сама чужа, як, скажімо, польська. Не було того притягнення крові, яке я одчуваю до української мови. Коли я зрозуміла, що я – українка, що говорю українською мовою, то могла сприйняти і білоруську мову, і білоруську ідею.

Можна сказати, що у Вас – подвійний патріотизм?
Так воно і є. Я для себе вивела таку формулу: політично я білоруска, етнічно я українка.


Як сьогодні виглядає питання мови і національної самосвідомості людей, які живуть на Берестейщині?
Жахливо. Спершу Радянський Союз вів таку політику, щоб не було жодної української школи на тих теренах. Уродженці тих місць ніколи не могли бути керівниками. Тоді був «прес» русифікації. Коли повстала незалежна білоруська держава, почався «прес» білорусизації. Але білорусизація не змогла людей захопити. Натомість русифікація вдалася. Як я була мала, в наших селах російська мова чулася тільки з уст приїжджих, сьогодні говорять усі. Але, канєшно, я спотикалася і з тим, що як говориш по-нашому, тебе сприймають «на ура!». Мене колись покликали в Прилукі в клуб. Я прийшла відібрати подарок, які давали моїй бабусі, як найстарішій людині в селі. І коли я зо сцени того клуба заговорила нашою мовою, для всіх це було якимсь шоком. Я говорила про історію цього місця, про стару ікону, яку я знайшла. Люди просто влаштували овацію. І навіть думаю, що не для того, про що я говорила, тільки для того, як я говорила. Люди хочуть вертатися до коріння, шанують його, хоча не завжди розуміють. Якби тепір була якась політика, може з боку України, може з боку Білорусі, яка хоча би трошки підтримувала то імкнення (прагнення – ред.) людей до свого коріння, то цю страшну мовну ситуацію можна би ще перевернути.

Ви казали, що персонажі з «Риб’ячого міста» мали свої прототипи. Хто є прототипом близнючок?
Тут немає такої простої связі. Баба Макриня – це, звичайно, моя бабуся. Хоча може не так моя, а швидше як усі бабусі з тих місць. Якщо ідеться про близнючок, то прототипом тої ідеальної є мій брат – Андрій Денько. Мене завжди питають, чи та друга, Алка, це я… Мені здається, що з білоруською літературою така проблема, що білоруські літерати завжди пишуть про себе, про свій внутрішній світ. Думаю, що це вельми неправильно. Коли я писала ту книжку, то моя задача була написати захопляльну історію – і себе я там найменше описувала. Тобто не можна сказати, що в Алки якийсь реальний прототип, а тим більше, що це я.

На обкладинці польського видання написано, що це книжка не про Лукашенка. Але не можна сказати, що ця книжка не про політику…
Кожен читач бачить там щось своє. Для поляків ця книжка швидше про самоідентифікацію, про тожсамість. Але на Білорусі той політичний бік книжки був прочитаний. Я вельми рада, що для многа людей та книжка була підтримкою. Ця прочитана історія дає їм імпульс якогось оптимізму. Канєшно, я не могла не написати про це, що зараз відбувається на Білорусі. Як бачите, те саме відбувається й на Україні. Думаю, що ця книжка і про Лукашенка, і про Януковича, і про Путіна. Про всіх тих політиків, які заради своєї влади і користі одмавляються од чоловічого в собі.

Ця книжка була перекладена українською мовою. Як її сприймали українці?
Горе в тому, що вона була перекладена, але так і не видана. Книжку хотіло видати видавництво «Зелений пес», переклав її Віталій Паномаров. Усе було готове, а тут розпочалася криза та одкладено видання книжки – і я зрозуміла, що вона ніколи там не вийде. Я найшла другого видавця – видавництво «Урбіно» у Львові. Зараз книжка у їхніх видавничих планах. Я вельми хочу, щоб вона вийшла українською мовою, щоб її прочитала українська інтеліґенція. Бо в Україні не знають, що це таке – Берестейщина. ■

У розмові збережено говірку білоруського Полісся з сучасними змінами. (ред.)

____________________________

Наталка Бабіна
Білоруська письменниця і журналістка українського походження. Народилася 1966 р. в українському селі Заказанці Берестейської області Білорусі. Її родина мешкала на стику державних кордонів – Білорусі, Польщі та України. Після школи за порадою батьків Н. Бабіна вчилася на інженера в Мінському політехнічному інституті. Відтак працювала інженером на заводі «Цветотрон» (Берестя), на заводі ім. Леніна (Мінськ). Згодом працювала в поліщуцькій ідейній газеті «Збудінне», потім – інженерно-технічним працівником у державній газеті «Звязда». З 1994 року постійно співпрацює з білоруською незалежною газетою «Наша Ніва», з 2007 р. стала штатним журналістом газети. Художні твори почала друкувати з 1994 р. Пише прозу та публіцистику білоруською й українською мовами. Друкується в білоруських журналах «ARCHE», «Дзеяслоў», газетах «Звязда», «Наша Ніва»; в українськомовних журналах «Сучасність», «Кур’єр Кривбасу», «Над Бугом і Нарвою», в газеті «Поступ». Її твори були перекладені польською, чеською, українською мовами. у перекладі Малґожати Бухалик 2010 р. польською мовою вийшла відома книжка Н. Бабіної «Риб’яче місто» («Miasto ryb»), номінована до престижної польської літературної нагороди «Angelus» (2011).

Поділитися:

Категорії : Культура

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*