Григорій Сподарик ■ ПОГЛЯДИ ■ 2012-04-27
Для обґрунтування такої оцінки не треба було сягати у глибоке минуле. Достатньо згадати нещодавню спробу “перетворення” (з допомогою однієї з неурядових організацій у південній Польщі) комуністичного генерала Кароля Сверчевського на символ польсько-українського примирення і втягнення в це безглуздя самоврядних структур. Таких ініціатив повністю уникнути ніколи не вдасться, але їхня кількість напевно прямо залежить від праці, яку виконує держава. Її знаряддя в цьому становлять, зокрема, освіта й інформаційна політика. Проте, яким чином комуністичну пропаґанду мають замінити історичні факти – якщо держава дозволяє, щоб у школі Акцію “Вісла” вписували у блок знань під назвою “післявоєнні рухи населення в Центральній Європі”? Якщо депортація може бути всього “рухом”, то нічого дивного, що освічений громадський діяч чи самоврядний службовець робитиме генерала “Вальтера” символом. Ті самі люди лише укріпляться в поглядах, коли довгий час не бачитимуть у мас-медіа жодного ретельного матеріалу про долі українців у Польщі.
Однак не лише історія вплинула на те, що низько оцінено державу за боротьбу з наслідками Акції “Вісла”. До останніх зараховується також втрата майна внаслідок депортації. Кілька років говорилося про закон про реституцію, який мав реґулювати ці питання, потім усе притихло: а сьогодні державні службовці прямо заявляють, що з огляду на фінансову неспроможність держави справа просто вмерла. Фінансова арґументація слушно не переконала українців, які вказували на Литву чи Румунію – ці держави також не живуть на радісному грошовому острові, проте справи з компенсацією майна, відібраного в період комунізму, вирішили. Крім того, як відзначалося на засіданні комісії, суттєвим у справі є просто бажання – коли на вирішальних рівнях воно було, то задоволено майнові домагання церковних установ. Однак, як відзначалося, ідентичного підходу забракло до звичайних громадян чи неурядових організацій. Чергове, що могла б робити сьогодні держава, то хоч би не розпродувати майна, до якого є претензії колишніх власників. А в оцінці лемківських середовищ, така процедура надалі має місце: що названо прямо “санкціонуванням стану справ 1947 р.”. Проявом доброї волі була б поява (чого досі немає) допомоги в доступі до архівів та документів, що свідчать про право власності до майна; або створення механізму надання спеціальних кредитів для людей, які хотіли б повернутися на рідні землі. Усе це могло б вписуватися в державну програму ліквідації наслідків депортації, однак проблема в тому, що держава на розробку такого акту досі не спромоглася. Виходом назустріч важко назвати й пропозицію представника Фонду державного майна (пол. Skarb Państwa), який переконував, що майнові питання кожен громадянин може сьогодні вирішувати перед судом. Правда, можна це робити, але водночас постає питання, чому держава, яка присудила колись українців на колективну відповідальність, не хоче сьогодні так само колективно компенсувати їхніх кривд? До суду українців відсилали й представники Інституту національної пам’яті: якщо вони не погоджуються з результатами історичних слідств та оцінок цієї установи. Це теж по суті логічна стежка, однак не треба мати надто розбудованої уяви, щоб побачити ймовірний результат змагань, де напроти стають державна установа зі сильним чиновницьким апаратом та бюджетом і неурядова організація, паливо якої становить громадська активність.
В оцінці українських діячів, з огляду хоча б на вищеназвані факти Акція “Вісла”, на жаль, далі триває – і важко зміркувати, чи Польща взагалі почувається зобов’язаною усунути її наслідки. А їх видно неозброєним оком хоч би в зіставленні кількості українських декларацій в останньому переписі населення з кількістю депортованих і розпорошених 1947 р. українців. Лиш для порядку можна пригадати, що, крім асиміляції, віночок сумних наслідків складає нищення релігійних архітектурних пам’яток, зникнення багатих музейних та бібліотечних зборів, брак можливості користуватися українцям рядом прав тощо. Пасивність держави у деяких питаннях призводить і до цього, що сьогодні українці знов починають лякатися проявити свою національну ідентичність. Така проблема теж зазвучала на квітневому засіданні комісії, проте чи можна дивуватися молодим людям, що не хочуть танцювати в національному одязі, якщо немає ефективних механізмів для боротьби зі щедрим виливанням в Інтернеті ненависті відносно їхніх предків.
Всі ці питання та пропозиції увінчало запевнення про те, що вони будуть розглянуті і автори отримають відповіді. Хоч не вистачило на це більше як двадцять років демократії та незалежності, то все ж хочеться вірити, що на порозі 65-х роковин депортації українцям не доведеться знову почути порожніх чиновницьких заяв…
“Наше слово” №18, 29 квітня 2012 року {moscomment}
