Анастасія Канарська ■ КРИНИЦЯ ■ №13, 2013-03-31
Скільки всього закодовано у вишивці! У такій красивій та копіткій роботі, у цих сплетіннях різнокольорових ниток – чиїсь тривоги й радощі, чийсь світогляд і позитивна енергетика. Інакше й бути не може, адже видається, що з неґативним підходом до діла й нитки заплутаються так, що все доведеться переробляти. Вишивання – це своєрідна медитація.
Мистецтво художньої вишивки завжди дуже поціновували в Україні. Відомо, що в період Київської Русі Анна – дочка князя Всеволода, сестра Володимира Мономаха, заснувала наприкінці ХІ ст. в Андріївському монастирі в Києві школу, де дівчата вчилися вишивати золотом і сріблом. Шматки гаптованих золотом тканин знайдено також під час розкопок Десятинної церкви у Києві. У XVI–XVII ст. практично в кожній хаті ткали полотно й шили з нього одяг, а вишивка була найпростішим способом прикрасити тканину.
Історично так склалося, що для українців вишивка є не лише мистецтвом, гарним декором, але й елементом самоідентифікації. Іноді справи доходять до абсурду, а особи, у яких це викликає протест, уже просто не здатні побачити витончену красу вишиваних робіт. Шкода, бо це – справді диво. Звичайно, я не говорю тут про антиестетичну вишивку заради вишивки, виконану ядучими кольорами, чи відверту халтуру. Щасливими є ті, в домах яких збереглися родинні реліквії – бабусині вишиванки, які, наче оберіг, передаються з покоління в покоління. Сучасні дизайнери одягу дуже часто повертаються до коренів і шукають натхнення в автентичному одязі, використовуючи етноелементи у своїх колекціях, адже традиційне українське вбрання – невичерпне джерело ідей. Нещодавно навіть італійська акторка Моніка Белуччі з’явилася в стилізованому етнообразі у фотосесії для української версії відомого глянцевого журналу. Її заплетені коси – прикрашені вінками з квітів, а одяг буяє рослинними мотивами.
Сьогодні дуже часто можна прочитати, що дрес-кодом на ту чи іншу забаву, є вишиванка, а придбати їх в Україні можна чи не на кожному кроці – усе вже залежить від ваших можливостей та смаків. Багато з’явилося інтернет-крамниць, у яких можна замовити і традиційний національний одяг, і стилізований. Не є рідкістю та дивиною й те, що сучасні наречені обирають для свого весілля також вишиванки, чи вбрання, у якому наявні етномотиви. Багато «вишиваних» людей можна побачити на свята, зокрема, у Шевченківському гаю у Львові на Великдень, на різноманітних купальських гуляннях, на різних етнофестивалях.
А на «Країні мрій» минулого року вже другий раз на запрошення ініціатора цього фестивалю Олега Скрипки організатори «Ukrainian Fashion Week» презентували проект «Етно-fashion». Організатори переконані, що поєднання музики й моди на такому народному ярмарку-гулянні може спровокувати розвиток сучасного етностилю в Україні, пропаґувати його та об’єднувати людей. Цього разу учасниками модного проекту стали Валерія Марчі, TМ «RUTA», Христина Рачицька, Альона Поклонська, TМ «RITO». Всім присутнім запам’ятався одяг молодої дизайнерки Христини Рачицької, випускниці Львівської національної академії мистецтв, яка представила колекцію жіночих комплектів за мотивами подільської вишивки «Жінки мого роду». За основу тут узято характерні особливості подільського шиття, техніки виконання, притаманні лише для цього етнографічного реґіону (чорний колорит, збагачений яскравими відтінками жовтого, малинового, коралового, зеленого, фіолетового, натуральні полотна льону різної фактури з рясним декоруванням та забута вже сьогодні техніка вишивання «колодками»).
Елементи української етніки можна побачити не лише на подіумах, на сторінках журналів зі стилізованими фотосесіями чи серед молодих людей на таких фестивалях, як «Країна мрій». Вони трапляються і в державних установах, і на дипломатичних зустрічах. Оце нещодавно спалахнула дискусія: чи потрібно народним депутатам України з’являтися в стінах Верховної Ради у вишиванках? Якраз тут і є той момент, коли вишиваний одяг стає ознакою самоідентифікації. Дружина колишнього президента України Катерина Ющенко вважала, що одяг першої леді має обов’язково презентувати українську культуру, тому часто одягалася в костюми українських дизайнерів (переважно – Роксолани Богуцької), у яких була якась національна родзинка.
Саме одяг Р. Богуцької є характерним поєднанням етнічних мотивів зі сучасними модними тенденціями. У її працях – багато ручної роботи, ексклюзивності моделям надають художня вишивка на шкірі й тканині шовковими нитками та бісером. Роком заснування бренду Р. Рогуцької вважають 1998-й, коли дизайнерка представила свою першу колекцію на Українському тижні моди, а по-справжньому популярною вона стала, створивши «дику» колекцію для Руслани, з якою Руслана тріумфально перемогла на Євробаченні. Саме шкіра та хутро, за словами Р. Богуцької, є її нішею, де вона почувається найкомфортніше. Свої моделі вона звикла створювати з найновішими технологіями обробки, ідеальним кроєм та ексклюзивністю кожної праці.
Ще однією з уже відомих українських дизайнерів моди, які у своїх колекціях користуються етномотивами, є Лілія Пустовіт. Вона є одним з небагатьох дизайнерів в Україні, які справді творять у контексті сучасної світової культури, не цураючись свого. Її стиль складно сплутати з іншими, у неї – неповторне його відчуття. Вона вміло поєднує західні мотиви й українські традиції. Л. Пустовіт однією з перших дизайнерів почала широко використовувати вишивки. Вона давно і серйозно вивчає традиційний український одяг, прагне зрозуміти і осучаснити ключові його елементи, стверджуючи, що в них, крім іншого, закладена потужна енергетика.
– Наша культура є величезним багажем і знань, і мудрості. Надсучасні навіть варіанти можна знайти в народній культурі, – вважає також дизайнер Олеся Теліженко. Поштовхом для цієї молодої дизайнерки став ґрант президента України Віктора Ющенка 2005 р., завдяки якому постала її перша колекція «Древо роду» за мотивами українських аплікативних рушників. Пізніше побачили світ ще декілька колекцій, що утвердили стилістику авторки – етномодерн. У її колекціях «Мій добрий звір» (2006), «Скіфія золота. Великий Степ» (2007) і «Таткова витинанка» (2008), поруч із вишивкою та натуральними матеріалами, яскраво представлена характерна саме для Олесі Теліженко – витинанка. Серед її іменитих замовників – родина Віктора Ющенка, «Росава», Ніна Матвієнко, гурт «Мандри» та інші. О. Теліженко, як і Р. Богуцька, є випускницею Львівської національної академії мистецтв.
Ще однією відомою дизайнеркою, яка шанує етно, є львів’янка Оксана Караванська. Її улюбленою колекцією є «Тіні забутих предків» з аванґардно-гуцульськими мотивами, яку вона створила ще 1995 р. і представила в ній 130 одиниць одягу. Була в неї й лемківська колекція, й «Українські русалки» – в білому.
У наш час, коли, здавалось би, вже складно сказати щось нове, у скарбничці національного мистецтва завжди можна знайти щось давно забуте й цікаве. Митці час від часу повертатимуться туди. А носити варто те, що хочеться, що підкреслює вашу індивідуальність, те, що за відчуттям є вашим. Нехай це буде дизайнерський одяг чи бабусина вишиванка. Бо своя сорочка, як відомо, є ближчою до тіла. ■
