Григорій Сподарик ■ ПОДІЇ ■ №26 2016-06-26
Щоб публічно польський політик визнав боротьбу УПА боротьбою за незалежність України, такого в останні роки скоріше не було. Навпаки, представники всіх політичних угруповань стараються наголосити на злочинності упівців. А чим ближче до річниці Волинської трагедії або виборів, тим більше це акцентують. Якщо подивитись на актуально зареєстровані три сеймові проекти у справі встановлення дня мучеництва кресовян, не знайдемо там навіть одного слова про українські кривди. Пропоноване там ушанування українців, які рятували поляків, у такому контексті постає цинізмом. Тільки Яцек Куронь умів говорити про одне і друге: згадуючи злочини українців, не замовчував і польських провин. Однак не лише в цьому полягала його велич. Відомо, що політик, уродженець Львова, від батька успадкував переконання, що людина лише випадково народжується українцем, поляком чи євреєм. А якщо так, то варто по відношенню до себе поводитись чесно. Такою мораллю сьогодні часто легковажать, а байдужість нищить напрацювання у польсько-українському зближенні.
Про моральні цінності, які уособлював і втілював у життя Я. Куронь, його ставлення до України та українців говорили учасники присвячених цьому політикові дебатів, які відбулися 14 червня у столичному Польському театрі. Спільно з цією установою організувало їх Об’єднання українців у Польщі (ОУП) та Освітній фонд Яцека Куроня. Дискусія відбулася в рамках «Українських вечорів», присвячених цьогорічному 25-літтю Незалежності України. Роздумами і спогадами про Куроня ділилися публіцисти Богуміла Бердиховська («Вєнзь»), Северин Блюмштайн («Газета виборча»), Славомир Сєраковський («Критика політична»), голова правління Фонду «Освіта для демократії» Мартина Боґачик та голова ОУП Петро Тима. Зустріч вела публіцистка Ізабела Хруслінська, яка була упорядником текстів виданої 2012 р. українською мовою книжки «Поляки та українці: важкий діалог», що вмістила в собі статті, виступи та інтерв’ю Я. Куроня. Фраґменти цих текстів читав директор Польського театру актор Анджей Северин.
З кривди жахливі речі
Яцек Куронь завжди, навіть у найскладніших ситуаціях, шукав спільних пунктів і діалогу. Він радів, коли відбувалися спільні наукові конференції, на яких нащадки депортованих у рамках Акції «Вісла» українців розмовляли з членами Армії крайової, які воювали проти українців на Волині. Однак він ні разу не засудив нащадків за зірваний діалог у той момент, коли партнер намагався представити депортацію як цивілізаційний ріст і добро. Я. Куронь виступав за незалежність України не лише з любові. Він розумів, що Росія, поглинувши Україну, загрожуватиме також Польщі, водночас говорив, що «зближення народів проти народів – це погано».
Діючи в гарцерських рядах «Вальтерівців», які взяли назву від клички пацифікатора українців генерала Сверчевського, Куронь з учасниками одного з таборів у Бескидах збирав інформацію про боротьбу УПА. У своїх висновках вони дійшли до того, що українці мали право боротися за незалежність. Тоді теж усвідомили собі, що жорстокість злочинів повстанців не була більшою, ніж комуністичних військ, які з ними боролися. Варто пам’ятати, що це був час і територія, де люди на стіні вішали образ Матері Божої та портрет саме генерала Сверчевського: «Важко було тоді придумати, що українці мали право боротися, бо за ними стояла рація», – говорив С. Блюмштайн, додаючи, що лише Куронь міг бути автором такого погляду і переконати до нього інших. Він не сумнівався, що рахунок кривд є фактом, проте й розумів, що неможливо ці кривди виміряти і порівняти. Нагадував, що реакцією на кривди завжди була помста. На Волині загинуло більше поляків, ніж українців. Проте Куронь нагадав, що на Перемищині, Холмщині, Замойщині, тобто там, де поляки становили більшість, трагічний рахунок був протилежним. Він згадував українців села Завадки- Морохівської, яких поляки вбивали за «волинською міркою». «З кривди і ненависті народжуються жахливі речі», – казав Куронь. Він так само переконував, що «правда і її вшанування ніколи не можуть відбуватись однобічно, бо будуть вирваними з контексту». Вказуючи на злочини українських повстанців, він водночас розумів, що УПА є символом боротьби за незалежність України та опору тоталітарним аґресорам. По польському боці терпіння, постійний комплекс жертви і недобачання своїх провин, на думку Куроня, блокували ширший погляд на український визвольний рух. Він справедливо помічав, що й друга сторона має проблеми з виходом поза міфи і стереотипи.
Не святкував
Діалог, вважав Куронь, хоч і важкий, – це єдиний шлях до порозуміння й очищення відносин. І не будуть вони добрими без врахування фактора нацменшин. Тому політик підкреслював, що Польща також є рідною землею для українців, литовців чи білорусів. І держава не може бути байдужою до їх потреб. Він розумів, що зміну в державних польсько-українських відносинах варто починати зі свого подвір’я: «Не можна бути вірогідним партнером України на міжнародній арені, легковажачи права українців – громадян Польщі», – пригадувала Б. Бердиховська один з поглядів Куроня. Тому, як відзначала публіцистка, він, наприклад, ініціював звернення польських інтелектуалістів у справі побудови гуртожитку для української школи в Білому Борі. Та оскільки все з прізвищем Куроня комуністична влада блокувала, то його підпис під зверненням не появився. Він підтримав і появу листа лідерів нацменшин до Леха Валенси, що потім дозволило йому воювати за покликання при «круглому столі» Комісії співпраці з нацменшинами. Тут знов суперечливість його постаті казала Куроню віддати головування комісії комусь іншому. Він не мав сумнівів, що незалежна Україна стане фактом, отже заохочував і сам працював над відносинами опозиційних сере-довищ. Коли вони у двох країнах перетворилися вже в офіційну владу, Куронь знов не міг святкувати успіху, оскільки поглинали його обов’язки міністра праці та соціальної політики.
Перемишль, як мірило
Свого часу Я. Куронь звертав увагу на факт якихось постійних польсько-українських загострень на Перемищині, зауважуючи водночас, що подібного ніколи не було на півночі Польщі, де українців живе у кільканадцять разів більше. Жалів, що організованої істерії не вдається «протиставити союзові людей порозуміння». Він бачив небезпеку і в тому, що ненависть передається з покоління в покоління. Тому остерігав перед надією, що нащадки поляків та українців перестануть цікавитися минулим. Я. Куронь звертав увагу на те, що світ стає однорідним і ґлобалізується, але пригадував також, що всі ми живемо в культурах, які мають національність. Польські стремління до Європейського Союзу рекомендував базувати на побудові Речі Посполитої народів, заохочував належно оцінити наявну в минулому багатоетнічність.
Зосередження на своїх кривдах і непомітність їх по українській стороні почалося в Польщі 2013 р., під час 70-х роковин Волинської трагедії. Тоді діалог і слухання арґументів другої сторони (що було фірмовим знаком Куроня) помітно гальмувало. Цей процес на мить зупинив Майдан. Проте, як переконував П. Тима, багато що вертається на конфронтаційні рейки. Лакмусовим папірцем знову-таки стає Перемишль. Коли нещодавно тут організували концерт відомої співачки Ольги Пасічник, зал Народного дому заповнився вщент, а коли трохи пізніше відбувалася зустріч, присвячена Івану Франкові та Яцекові Куроню, такої публіки вже не було. Плакатів про подію, попри попереднє узгодження, торговці у крамницях не вивісили. На зустріч не прийшов президент міста, який публічно підтримує демонстрацію, що відбудеться 11 липня, в річницю Волинської трагедії. У місті, де економіку своїми закупівлями підкручують громадяни України, не зникають образливі щодо українців написи на мурах. Вже кілька місяців радикали намагаються блокувати похід на леґальний воєнний цвинтар у Пикуличах. Привід – могили упівців, хоч вони з’явилися тут завдяки рішенням державних установ. Нагнітання атмосфери призвело до осквернення меморіальних дощок на кладовищах. Нагнітання триває, особливо в Інтернеті. На все це накладається попередня акція нищення українських увічнень, яка мала організований характер і підтримку Росії. На думку голови ОУП, на рівні перемиської, а також державної влади ці неґативні процеси легковажать. «Куронь у таких ситуаціях не стояв осторонь, вислуховував арґументи, шукав можливості вирішення проблеми, не був байдужим», – говорив П. Тима, переконуючи, що сьогодні, як і колись, актуальною залишається активність згадуваного Куронем «союзу людей порозуміння». Від цього залежатиме те, чи «Польща стане Перемишлем» у плані історичного діалогу. Поки що це його противники демонструють мотивування, порядкують світ за спрощеними емоціями, своїм радикалізмом під-корюють містечка, манять молодь. Діє «Молодь всепольська».
Не було Яцека
Я. Куронь протиставлявся таким явищам власним прикладом. Знесилений хворобою, переміщаючись уже на інвалідному візку, він поїхав до Львова молитися за примирення, за одні і другі жертви. Згадуючи про це, М. Боґачик відзначала, що сьогодні, навіть діючи у слушному напрямку, часто робимо це так, щоб надто не втомитися. За її словами, у Куроня цінним був і брак патерналізму щодо українців. Він не діяв з позиції того, хто знає, що для них краще.
«Партнерство він розумів як право на спільне вирішування. Для нього важливою була солідарність, емпатія, потреба довгого перебування з іншою людиною», – говорила М. Боґачик. На її думку, коли російські війська займали Крим, а також входили на Донбас, порушуючи територіальну інтеґральність України, були всі умови для того, щоб Польща зробила щось більш рішуче. На жаль, не було Я. Куроня, який би намагався відкрити різні двері та надавати конкретнішу підтримку, ніж добре слово, вислане у революційний Київ. ■
