«Нам ішлося про збереження української мови і культури на Підляшші»

Людмила ЛабовичРОЗМОВА№11, 2017-03-12

Союз українців Підляшшя (СУП) засновано 25 років тому. Про початок організованого життя української меншини в реґіоні, чого наслідком стало утворення СУП, а також про його діяльність розповідає Євген Рижик, український активіст, журналіст, співавтор «Української думки» в Радіо Білосток.

Коли 1992 р. виник СУП, українське організоване життя на Підляшші функціонувало вже доволі добре. Як формувався український рух у реґіоні?

Євген Рижик

Перші форми організованої української діяльності на Північному Підляшші відносяться до 1950–60 років. У Кліщелях існував тоді гурток Українського суспільно-культурного товариства (УСКТ), в осередку діяв один з найкращих у Польщі театральних колективів, відбувалося також навчання української мови. Однак діяльність занепала внаслідок різних політичних ускладнень.
Нове організоване життя українців на Підляшші почало творитися на початку 80-х років у середовищі студентської молоді. Ми їздили тоді на Лемківщину, влаштовували на Підляшші культурні заходи, проводили в підляських селах, починаючи з 1983 р., молодіжні рейди. Їх метою була спроба об’єднати молодь нашого реґіону, яка шукала своєї ідентичності, що нам і вдалося. На ці заходи приїжджали українці з усієї Польщі, а потім навіть з Росії та Франції. Тоді, 1983 р., відбулося кілька весняних і літніх рейдів. А 1984 р. відновлено гурток у Кліщелях. Цей період був інтенсивний і дуже складний, тому що треба було працювати серед людей різного віку та поширювати інформацію про підляське питання не лише в реґіоні. Пам’ятаю такий випадок: 1987 р. ми з дружиною заїхали до редакції «Нашого слова» у Варшаві, де редактор Мирослав Вербовий показав нам заяву від засновницького комітету гуртка УСКТ у Черемсі (а практично в Кузаві), з проханням, щоб такий гурток створити в рамках варшавського відділу УСКТ. Моя дружина, яка була родом з Черемхи, сказала, що знає цю молодь.

Українці в Польщі не дуже знали про українців Підляшшя?
Існував величезний бар’єр, тому що контакти були обмежені. Треба було робити різні заходи для того, щоб українці в Польщі зрозуміли нашу ситуацію і могли нам допомогти. Ми почали встановлювати культурні контакти, запрошувати до нас українські колективи з різних осередків Польщі. Крім того, наші ансамблі виїжджали з концертами в Бескиди, на фестиваль української культури в Сопоті. Нашу справу потрібно було теж популяризувати у ЗМІ. Ми багато писали до «Нашого слова». Статті про нас друкувало й студентське видання «Зустрічі».
Окрема справа – це активність наших поетів у 80-ті роки. Вони публікувалися в «Нашому слові», «Українському календарі», видавали свої збірки. Багато зробили Іван Киризюк та Іван Ігнатюк з Люблина. Інтенсивну діяльність вів Юрій Гаврилюк, який мав своє видавництво «Основа». Йшлося про те, щоб показувати нашу проблематику в Польщі, але так само хотілось, щоби про нас дізналися в Україні та в українській діаспорі на Заході.

Намагалися теж поширювати українську ідею серед людей на Підляшші.
Це було дуже складно, тому що між Бугом і Нарвою велася політика примусового навчання білоруської мови як рідної навіть у місцевостях, де функціонували українські говірки. Багато злого робив поганий стереотип українця в Польщі. Крім того, бракувало українських і польських книжок про Україну. Ми тоді привозили в наплічниках українські видання і розповсюджували їх на нашій території. Найбільша заслуга в цьому Григорія Купріяновича, студента з Люблина. Він привіз дуже багато книжок. Люди купували їх, читали. Українське життя на Підляшші розвивалося. У другій половині 80-х років були засновані гуртки УСКТ у Більську-Підляському, Білостоці і Гайнівці. Загалом працювало 5 гуртків, а коли виникло Об’єднання українців у Польщі, 1990 р. постав також і Підляський відділ ОУП.

Який був клімат для української активності на зламі 1980 і 1990-х років?
На відміну від початку 80-х, коли важко було поширювати інформацію про українську справу, 10 років пізніше ситуація стала кращою. Ставлення до нас воєводської влади на початку 90-х років було непогане, у реґіональній пресі з’являлися позитивні відгуки про нас. Поставали нові установи, напр., воєводський осередок анімації культури в Білостоці, ми тепер могли разом проводити різні заходи. Було видно певну прихильність до нас.
Крім того, почалися контакти з Україною. Було багато надій та обіцянок з боку установ і діячів України, але й багато розчарувань. Найкращі зв’язки ми мали з Луцьком і Волинню. Саме звідти до нас почали приїжджати колективи. Ми тоді організували багато концертів у селах і містечках. Виступали такі українські колективи, як «Тріо Мареничів», «Ослав’яни», «Журавлі», бандуристки з Перемишля, «Думка» з Ґурова-Ілавецького, «Думка» з Венґожева. Ночували вони в приватних домах, отже ці контакти були дуже безпосередні. З деякими нашими фольклорними колективами почали працювати інструктори з Волині. Культурних заходів організовано дуже багато, але тоді демографічна ситуація була набагато краща, ніж сьогодні, у селах і містечках проживало багато людей. Розгорталася велика праця в терені. Однак не можна забувати, що на зламі 1980-х і 1990-х років проводилися також дезінформаційні кампанії проти нас. Багато неприхильних статей з’являлося в білоруському тижневику «Нива», звучали «дивні» радіопередачі на нашу тему. Тут був дуже розвинутий білоруський рух. Діяли два потужні ліцеї, була велика мережа шкіл з білоруською мовою, білоруські діячі стали директорами будинків культури, що обмежувало можливість організування наших концертів. Наприклад, перший відбірний огляд колективів на сопотський фестиваль не міг відбутися ні в Більську-Підляському, ні в Гайнівці, а лише в Черемсі.
Цікавою справою була участь молодих людей з Підляшшя в українському рейді «Дзвін» 1989 р. на Донбасі. Захід організували активісти українського молодіжного клубу з Москви. Крім них, у заході брали участь студенти з Галичини і всієї Польщі. Початок був у Луганську (тоді Ворошиловграді), а закінчення – під пам’ятником Леніну в Донецьку. Ми всюди збирали підписи за те, щоб українська мова була державною в Радянській Україні, а також у справі Чорнобиля. Складна мандрівка по містах Донбасу завершилася і ми поїхали ще на Сорочинський ярмарок.

Це так само час політичних перемін у Польщі. Як це відчули українці Підляшшя?

Рейд «Підляшшя», 1983 р. Українські студенти у Біловежі. Фото Юрія Гаврилюка

Події на зламі 1980-х і 1990-х років були дуже важливі. Оце 1989 р. відбулися перші наполовину демократичні вибори до польського парламенту, через рік – до самоуправління, а 1991 р. – демократичні вибори до Сейму РП. Ці вибори для нашого середовища були великим екзаменом. Нам 1989 р. треба було в дуже короткий час організувати виборчу кампанію і зібрати підписи за кандидатуру Богдана Мартинюка з УСКТ до Сейму Польщі. Результат був непоганий. У виборах до самоуправлінь були перемоги і поразки. З нашого боку до Міської ради Більська-Підляського увійшов один кандидат; дуже добре пішли вибори до сільської ґміни Більськ-Підляський, де наш комітет здобув найбільшу кількість голосів, отже війтом став молодий український діяч Юрій Ігнатюк (згодом – перший голова СУП). Натомість Іван Михальчук з нашого середовища був обраний до воєводського сеймику. Після цих виборів настав хороший клімат для діяльності. Наступного року під час виборів до Сейму Польщі наші представники Юрій Ігнатюк і Микола Рощенко кандидували від комітету православних. Остаточно депутатом став Євген Чиквин, зрештою, завдяки голосам, які отримали наші кандидати. Під час виборчих кампаній ми організували дуже багато зустрічей з виборцями, влаштовували концерти ансамблів з України. У цей період дозріла ідея видавати підляський часопис «Над Бугом і Нарвою», перший номер якого вийшов 1991 р. Завдяки співпраці з активістами з Луцька, нам удалося організувати перші «Музичні діалоги над Бугом». Ми отримали підтримку з боку бізнесу, тому що після виборів до самоуправлінь люди з нашого середовища почали творити свої фірми. Паралельно почалися старання про українські радіопередачі, от і восени 1991 р. у Радіо «Білосток» з’явилася перша «Українська думка». Цього ж року в Дуб’яжині засновано колектив «Родина».

Ви чому вирішили відокремитися від ОУП?
Наш рух розвивався. Ми почувалися щораз більш упевнено. Ми були незалежні, мали підтримку з боку бізнесу і самоуправлінь. На початку 90-х років ОУП допомагало нам, як могло. З часом, однак, з’явилися напруження. Просто на північному Підляшші були зовсім інші проблеми, тому що нас не охопила Акція «Вісла».


Ви мали іншу концепцію діяльності?

Нам ішлося про збереження мови і культури тут, на Підляшші, у конкретних селах. Ми хотіли організувати працю на місці, де живе компактно майже 100 тис. православних. Отже тут були зовсім інші виклики. І масштаб діяльності був інший. Тому розпочалися старання, щоб утворити окрему організацію. Відбувся 22 березня 1992 р. засновницький з’їзд і ми заснували СУП.

Яка була атмосфера для діяльності нової організації?

Було видно, що кількість прихильників збільшується. Ми мали свій часопис, були також українськомовні радіопередачі. навіть 1992 р. почали збирати підписи, щоб збільшити ефірний час. Наші заяви підписало майже 22 тис. чоловік. Пізніше це був один з арґументів, щоб у Білостоці транслювати українські телепередачі. Атмосфера ставала щораз кращою, і нам здавалося, що самостійна місцева організація буде давати добру перспективу для розвитку. В нас були хороші відносини з Україною. Завдяки тому перша група молоді з Підляшшя поїхала на навчання в Україну – спочатку в Рівне, пізніше й до Тернополя.

Коли почали вертатися, можна було організувати навчання української мови.

Це була найбільша мрія. Ми знали, що це основа для розвитку всього руху й української свідомості на Підляшші. У Більську-Підляському наші старання закінчилися великим успіхом, бо дуже багато батьків захотіло, щоб їхні діти вивчали українську мову. Однак над цим треба було серйозно попрацювати років 10, переконати людей, щоб вони не боялися. Виявилось, що наші погляди поділяють старші жителі Підляшшя. Нас підтримав Микола Рощенко, директор початкової школи № 4, де постав перший великий пункт навчання. Пізніше були наступні три пункти: в Більську-Підляському, потім у Черемсі, а на кінець у Білостоці. Деякий час існував пункт у Вурлі. Сьогодні успішно працюють пункти в садочках у Більську-Підляському і Білостоці. Шкода, що не вдалося організувати навчання в інших місцевостях, хоча відбувались певні заходи і були зібрані підписи. Досі не з’явилася така ініціатива у Гайнівці.

Що вдалося осягнути за 25 років діяльності СУП?
У цей час було багато успіхів і багато ситуацій програних. Є циклічні заходи, які притягують велику кількість людей. Спочатку це були «Музичні діалоги над Бугом», потім з’явилися інші, наприклад, «На Івана, на Купала». Восени фестиваль «Підляська осінь» викликає велике зацікавлення і це дає оптимізм. Кілька останніх років СУП організує культурні заходи на Південному Підляшші (Люблинське воєводство). Є українські передачі в радіо «Орто-доксія» (Білосток).
Проте замало активних людей на громадській ниві, але думаю, що це проблема всіх середовищ меншин. Люди мусять займатися сімейними і професійними справами. Крім того, багато хто виїхав з Підляшшя в пошуках праці до великих міст, зокрема до Варшави, а також за кордон, і цей процес триває.

На жаль, наша культура в народному вигляді деґрадує…
Звичаї, традиції – це все пропадає. Ситуація неминуча. Натомість є кращі умови, щоб підтримувати культуру. Наприклад, можна писати проекти, робити фільми, крім того, дуже легко розповсюджувати інформацію. Є Інтернет, всі мають мобільні телефони. Це зовсім інша ситуація, ніж 25 років тому. Треба лише хотіти щось робити і мати грошові засоби, тому що змінилися механізми фінансування. Українських установ для постійної діяльності на Підляшші нема. Та інші середовища, у яких, як мені відомо, є свої осередки, мають проблеми з їх утриманням.

Напевно, після 25 років реформування українська присутність у реґіоні стала чимось нормальним.
Були два переписи населення. Середовище дуже боялося того першого, тому що визначитись українцем на Підляшші не було так легко. На початку 80-х років українцями звали себе лише одиниці. Перший перепис показав, що є 1400 свідомих українців, у другому був великий ріст і виявилося, що є вже 2700 українців. Тепер надія на молодих, хоч і так маємо замало людей, які ототожнюються з українською меншиною. Як буде далі? Побачимо.

Поділитися:

Категорії : Розмова

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*