Роман Кабачій ■ ІСТОРІЯ ■ №46, 2014-11-16
Українці з Польщі мали на півдні України дві біди: клімат і колгоспи
Задумавши так званий обмін населенням між Польщею та Радянською Україною, що мав на меті закріпити кордон на лінії Керзона, російський тоталітаризм з-під знаку червоної зірки свято вірив у власні сили на ниві так званої суспільної інженерії. На момент підписання Люблинської угоди 9 вересня 1944 р. вже були цілком виселені з прадідівських земель кримські татари (в один день – 18 травня 1944 р.), чеченці та інгуші (23 лютого – 9 березня того ж року), у липні та серпні з Грузії виселені 45 тис. турків-месхетинців. Тому на цьому тлі «невинний», як його собі уявляли самі більшовики, «обмін населенням» мав пройти гладко і без конфузів. Адже ж, за цим уявленням, українці з Польщі, як і поляки з України мали поїхати, чи то пак «повернутися» на свою Батьківщину.
Більшість українців із Польщі плановано переселити в степи Південної і Східної України. Вбачалося кілька причин такого рішення: наявність вільних хат після депортації німців Причорномор’я на початку радянсько-гітлерівської війни (щодо реального стану справ з цими будинками після трьох років війни мало хто переймався), потреба робочих рук у колгоспах (заодно і автоматична колективізація переселенців) і віддаленість від вогнища визвольної боротьби УПА, відповідно асиміляція найдальших західних українців у «радянських людей». Проте не так сталося, як гадалося.
Насправді ж, радянський Київ, а тим паче Москва не знали, скільки реально українців перебуває за лінією Керзона. Були прагнення Микити Хрущова створити Холмську область, а Надсяння приєднати до Дрогобицької (про повіт Любачів узагалі мова не йшла – в 1939–1941 рр. він був у складі УРСР, тож мав «повернутися»). Але Москва мислила інакше, їй було вигідніше перед альянтами показати «справедливість»: мовляв, ми також жертвуємо етнічними землями, і наші люди теж мусять зриватися з нажитих місць, не лише поляки з кресів. Тому, в міру відтискання Червоною армією німців на захід, радянські генерали «виявляли» щораз більше українців. Причому, якщо генерали писали про це «виявлене» населення як таке, що «підлягає евакуації», то прості червоноармійці дивувалися, чому тут створюється польська, а не українська адміністрація. Населення, звісно, було шоковане.
Відповідно, якщо населення було більше, почали мінятися плани розселення, тим паче стало невдовзі зрозуміло, що у степах вільних помешкань не так багато, отже доведеться підселяти до місцевих українців. Тому щораз більше закерзонців скеровували в області, звідки в той самий час виселяли поляків – себто в західну Волинь і східну Галичину. Проте, близько 150 тис. чоловік розселено таки в Одеській, Миколаївській, Херсонській, Запорізькій, Дніпропетровській, Луганській і Донецькій областях (а також окремими острівками у Полтавській, Сумській і Харківській, про які не говоритимемо). Найбільше у степи потрапило холмщаків і лемків – саме ці дві спільноти найбільше піддалися правдами і неправдами «спокусі» виїхати добровільно. Причин цьому було кілька – польський терор навесні 1944 р. на Холмщині, поширення лівих настроїв та незбагненна «любов до Росії» серед лемків.
Після приїзду переселенці з Польщі переживали розпач і шок. Їх вивантажували нерідко не на станціях, а на полустанках і перегонах, серед голого степу. Після зеленої і перенизаної річками Холмщини чи замкнутого простору гір Бескиду це здавалося неймовірним. Забирати їх не завжди спішили – в одному з документів на Запоріжжі зустрічається інформація, що голова колгоспу зібрав віче, провів спільний мітинг із частуванням – але це був виняток. На Херсонщині голова колгоспу міг приїхати, подивитися, чи є в переселенців коні, і якщо нема, то залишити їх і далі на станції.
У самих селах, зруйнованих бідністю і війною, українців з Польщі або селили по кілька сімей в одному покинутому домі, або доселяли до місцевих. У «вільних» будинках після кількох років запустіння були вогкі стіни, позаводилися павуки, ящірки, змії. Долівка була глиняна, до чого українці з Польщі не були призвичаєні, а хати з саману – глиняних цеглин, замішаних на основі соломи і кінського посліду – кізяку. Топили в хатах, оскільки не було лісу і дров, сухим кізяком, качанами кукурудзи, а також кураєм (таврійська назва перекотиполя), від чого стояв у хатах їдкий дим, що виїдав очі. Воду мусили відстоювати від червоного мулу, а в деяких селах вона була таким дефіцитом, що її вживали до пиття і приготування їжі, а вже руки змивали сироваткою з овечого чи коров’ячого молока. Трава у степах півдня починає вигорати з червня, і до осені, коли виростає невелика отава, практично нічим годувати худобу. Клімат, особливо у Приазов’ї та уздовж Сиваша – затоки поміж Кримом і материком – улітку гарячий і вологий, повітрям легко переносилися різні запалення і хвороби, котрі переселенці відразу ж на собі відчули.
Друга біда – колгоспи, вступати до яких прибульців змушували шантажем (не давали або земельної ділянки, або взагалі дому). Вимагали здати до колгоспу й худобу – коней і корів, котрими, тому що не було коней, у повоєнний час орали неозорі степи. Нерідко було так, що колективізована худоба там гинула, що викликало неабияке обурення переселенців. Гнило зерно, яке також треба було здати, а потім працювати за 200–300 грам збіжжя на трудодень. Все це не могло не дратувати переселенців, які поміж собою розповідали, що на Волині (де осіла більшість українців із Холмщини та південних підляшан) «межі, як у нас» і «туман полем котиться». Перше означало, що не було (до певного моменту) колгоспів у західній частині України, а друге – той самий клімат, як удома.
Колгоспники дивилися на переселенців з нерозумінням та заздрістю. Оскільки сам термін «переселенці» не наштовхував на питання про примусове виселення, а перші хвилі «польських» українців їхали з худобою і реманентом, у місцевих, як сказали би сьогодні, виникав логічний дисонанс: навіщо їм, багатим господарям, до нас в ці злидні переселятися? Після голодоморів, репресій, війни село на Великій Україні виглядало руїною. І хоч самі переселенці визнавали душевну щирість і доброту степовиків, часто траплялися курйози і несподівані конфлікти. Переселенські колгоспи були попервах більш працьовитими й успішнішими, ніж мішані чи місцеві, а згодом усе стало однаковим: за «паличку» (трудодень) ніхто гнути шию не хотів.
Культурні відмінності також давали про себе знати. Побожність прибулих сприймали з насмішкою. Коли на 9 травня 1945 р. директор школи з переселенців на Миколаївщині замовив панахиду за перемогу, отримав догану. Молилися до верби, бо не було церкви, або ходили за кількадесят кілометрів до відчиненої. В тій же області мати пошила школяреві червону краватку, коли йому сказали прийти в «галстуку», і він потрапив під насмішки однолітків, коли таки в тій краватці з’явився у школі. Звертання на «пан/пані», звичайне для українців у Польщі, там сприймалося, як буржуазний пережиток, отже учні у школі мусили себе ламати. Довелося також пройти через випробування: прибулих іменували «поляками», бо ж із Польщі. Як згадує одна холмщачка, яка кілька років провчилася на Херсонщині, «і просили, і молили – не допомагало». Хоч, звісно, по мові – саме холмщаки – не особливо відрізнялися, – за спогадом переселенки на Дніпропетровщину, коли батько напідпитку заспівав при присутніх «Ще не вмерла Україна», ніхто про це не доніс, і батько був місцевим дуже вдячний.
Чи не найбільшою різницею поміж приїжджими та місцевими був стосунок до влади. Перші були призвичаєні до виборчого права і до думки про свою роль у виборах. Другі давно призвичаїлися до монолітності правління комуністів, голосування «за товариша Сталіна та його кандидата в даному окрузі такого-то», зведення своєї ролі до опускання бюлетеня в урну і свята за рахунок колгоспу після цього. І тому, коли проходили вибори 1946 р., на Одещині в урнах на бюлетенях комісії в переселенських селах знаходили записки на кшталт «Скільки можна голосувати за голод і скільки можна мучити серце в колгоспі?», «Це не демократія», «Комедія», «Україна гине» та інші. Переселенці з Польщі вважали ще своїм законним правом бунтуватися проти свавілля в колгоспах – писали заяви на вихід (чим вочевидь дуже дивували місцевих), з вилами і граблями йшли забирати свою худобу, і навіть організовували мітинги (які зазвичай закінчувалися висланням організаторів у Сибір).
Південь не став, попри свою певну красу (за спогадами тих, хто був тоді дитиною), новою батьківщиною для українців із Польщі. Більшість з них, використовуючи повоєнну невпорядкованість радянського держапарату, втекла в західну частину України – ночами, на возах, уздовж річок ішли валки холмщаків, лемків і любачівців на захід. Там також їм було нелегко, але вже «майже між своїми». На півдні залишилася невелика частина «польських» українців, є села з великою домінантою лемків на Миколаївщині, депортованих 1951 р. бойків на Херсонщині, або завербованих у 1950-ті рр. з Тернопільщини любачівців. Останні дві хвилі прибували в дещо кращу реальність, ніж її застали переселенці у 1944–1945–1946 рр., тому описане в цій статті є невеликим епізодом, котрий зачепив родини частини виселених в Україну й осів у пам’яті цих родин та нечисленних документів в українських архівах. Решту розвіяв суховій над Сивашем. ■
