Надія Суровцова – незламна патріотка

Наталя КравчукКУЛЬТУРА№17, 2015-04-26

«Мені хотілося бачити світ таким, як його вимріяно, і я його бачила таким ще багато років після того, як він взагалі вже лишався за стіною… Дуже високою і дротом поверх», – записки з Колими 1949 р.

Надія Суровцова зі своєю улюбленою кицею «Мари­сею». Знімок з дедикацією, надісланий Мартус
Надія Суровцова зі своєю улюбленою кицею «Мари­сею». Знімок з дедикацією, надісланий Мартус

Життя Надії Суровцової, повне знущань, цькувань, поневірянь і переслідувань – це приклад трагічної історії української інтеліґенції ХХ ст. На найкращі роки молодості їй випали одні за одними в’язниці і заслання. Тридцять років (1927–1957) фізичних страждань української революціонерки, якій мріялася вільна, соборна Україна, в котрій поєднаються всі етнічні українські землі. На своїй молодечій дорозі вона, як студентка Петербурзького, а потім Київського університетів, захоплюється всіма новинами і літературою, що надходять з Галичини в Центральну Україну. «Ми жили українським П’ємонтом, як називали тоді Галичину. В наші руки попала книжечка з січовим стрільцем на обкладинці, а в ній пісні і ноти, яких у більшості ми не знали. „Чуєш, брате мій”, „Червона калина”, „Уже двісті років, як козак у неволі”… Наші галицькі брати вмирали за Україну, а наші хлопці гинули за „єдіную і нєдєлімую”. В Росії шаліло безправ’я і погорда до нас, до нашої мови і літератури», – писала Суровцова у «Спогадах». У петербурзькі часи вона разом з ровесниками шила блакитно-жовті прапори, з якими під час революції молодь ішла в маніфестації Невським проспектом. «Чи думали ми, скільки ж то незабаром крові проллється на рідній землі за цей блакитно-жовтий прапор?», – писала потім Суровцова.
Коли 1917 р. проголошено І Універсал Центральної Ради УНР і почула перші його слова: «Український народе…», на які чекало кілька поколінь, вона поринула в історію Хмельниччини, події тамтої революції, з романтичним захопленням дівоче серце молоде було готове віддати життя за Україну. Вже, негайно, до останньої краплі крові… Суровцова навчається в Консульській академії у Києві і працює в секретаріаті ЦР при Володимирові Винниченку, часами при Михайлу Грушевському. Тут зіткнулися два роди українства – з Галичини і Центральної України. Бачить, що патріотичний зрив для побудови сильної держави – це замало. Потрібне знання мов і контакти в політичних колах Західної Європи. У цей час опинилася вона серед державно-політичної еліти України.
Під кінець 1918 р. Н. Суровцова з делеґацією УНР їде на Версальські мирні переговори. Її місія за кордоном, як згодом виявилося, тривала… 7 років. У Відні здобула ступінь доктора філософії. Стає вона активною в еміґраційних товариствах, але з часом розчаровується ними і схиляється до лівих організацій. «Знайомство з Юрком Коцюбинським (працівником радянського посольства – ред.) значною мірою вирішило мій остаточний ідеологічний поворот у бік комунізму». У Відні в «радянській атмосфері», яку творили Юрій Коцюбинський, Василь Коссак та інші, Суровцова познайомилася із соціал-демократом Адріаном Гошовським (у 60-ті рр. ХХ ст. був головним редактором «Нашого слова»).
Потім Н. Суровцова відбуває агітаційне турне по Канаді і США, де відчувала тяжке, на грані невільництва, робітниче життя української діаспори. Там писала для преси, перекладала, але це не давало їй повного задоволення. За порадою колеґ поїхала в Україну. Зрештою, повернулися й інші еміґранти, яким після 1920 р. відібрали надію на незалежну Україну, а за кордоном вони нікому не були потрібні. Радянська влада заохочувала їх до повернення, щоб потім пізнали вони розчарування чи знищення.
До Харкова Н. Суровцова прибуває 1925 р. і отримує посаду журналіста «Вістей», де пізнає Остапа Вишню, Петра Панча, поетів Майка Йогансена, Валеріана Поліщука, Михайла Семенка, Михайла Ярого і Миколу Хвильового.
Коли Суровцова уже заглиблювалася і входила в інтелектуальне життя Харкова, їй запропоновано складати реґулярні інформації про важливих комуністів. Просто бути таємним донощиком на друзів. Категорично відмовилася. Здавалось їй, що це якийсь привид. Життя йшло далі. Суровцова інтенсивно перекладала, співпрацювала з різними часописами, мріяла про власний томик новел та про наукову роботу. А тимчасом 1927 р. арештують і везуть Н. Суровцову в незнане, як потім виявилося, на Луб’янку до Москви. Допитам не було кінця. Одного разу подали їй варшавську еміґраційну газету «Відродження». Там був некролог: «Надія Суровцова стала жертвою більшовиків, яким легковажно віддала душу і довірила життя, повертаючись на Батьківщину». Справи не було, зате слідчий зачитав їй вирок: «за польсько-німецьке шпигунство отримує 5 років ув’язнення на Соловках». Потім замінили на в’язницю в Ярославлі.
У казематах був час на довгі і глибокі роздуми. «Навіть тут, у каторжному будинку, була я готова до останньої краплі віддати кров і життя за справу партії, до якої притягнула мене гаряча віра в гуманні ідеали, найдосконаліші з тих, які знала людська мисль».
Вирішила пережити, щоб «уціліли тіло і душа». Дістала дозвіл раз на місяць на один лист до матері. Батько-адвокат, антибільшовик, утративши здоров’я на засланні (його звинувачували за захист селян та євреїв у погромі), паралізований повернувся до Умані, де помер 1926 р., маючи тільки 54 роки. Надія згадує, що «сили черпала з безповоротного відірвання від минулого. Нічого я не потребувала, нічого й не мала».
За кожним разом, продовжуючи їй заслання, вигадували нові звинувачення. Особливо посилилися вони під час сталінського терору, коли йшла хвиля знищення голодом українського селянства, а разом з ним й інтеліґенції. У її житті на мить появляється велика любов. Оце 1935 р. вона вінчається з російським соціалістом Дмитром Олицьким, але через рік їх звинувачують у заснуванні разом з іншими українськими засланцями контрреволюційної націоналістичної партії. Н. Суровцову заслали на Колиму, а Д. Олицького розстріляли. Молода жінка ще кілька років не знала про це, мріяла дожити до зустрічі зі своїм чоловіком.
Після років пише: «У таборі втратила я власну візію себе, інтелект і зовнішній вигляд. Затоптали мене. Чужі і свої». А була красивою, ерудованою елегантною блондинкою, знала кілька мов.

Фраґмент листа пані Надії до панства Боберських (5 березня 1972)
Фраґмент листа пані Надії до панства Боберських (5 березня 1972)

Н. Суровцова, звільнена, але виснажена і прибита, щойно 1957 р. повернулася до батьківської хати в Умані, заселеної чужинцями. Відвоювала її частину. Працювала над «Спогадами», її активність (на творче життя не дозволили) була зведена лише до праці в місцевому музеї і збирання матеріалів про «Софіївку», унікальний парк, який споруджено на честь Софії Потоцької. Зібрані матеріали передавала до Варшави проф. Єжи Лоєку, який підготовив кілька публікацій. Поволі її дім ставав уманським «салоном» для літературних і дисидентських диспутів, хоч наглядачі надалі були їй вірні. В Суровцової побував і російський дисидент Александр Солженіцин. Він читав її спогади, до яких звертався у книжці «Архіпелаг ГУЛАГ». Тепер вона схилялася до національно-визвольних стремлінь українців. До неї навідувалися львівські історики і письменники. В 70-ті рр. знов поновилися арешти, а в її домі – обшуки. Шукали її записок та спогадів, що були документами нищення української еліти і доказом функціонування нелюдської системи.
Серед тих, хто у 60-ті рр. мав честь пізнати цю мужню жінку, просякнуту від молодості романтичними ідеалами і мрією про суспільну справедливість, соціалізм «із людським обличчям» та про соборну Україну, була сім’я Боберських з Варшави – Ірина та Богдан. Кореспонденція розпочалася від повідомлення про висилку їй, на прохання історика Ярослава Дашкевича зі Львова, «Українського календаря». Дякуючи за посилку, в черговому листі з 15 березня 1979 р. Н. Суровцова писала: «Я так і не знаю, яким чином Ви мені робите цю уважність – може подумали за мене, відколи помер Гошовський, мій товариш з дуже давніх часів». У кожному листі п. Надія запрошувала варшавських друзів – Ірину та Богдана – до себе в гості. Раз вони навідалися до Умані. І цю зустріч згадують з незвичайними враженнями від розмов з такою особистістю, як п. Надія.
Коли в панства Боберських підросла Мартуся, то надсилала «уманській бабці» (як себе підписувала п. Надія) власні рисунки, за що отримувала гарні листи й українські книжечки. Пані Надія завжди питала Мартусю про школу, оцінки, зацікавлення і мрії. У кожній фразі листів уражає велика сердечність і турбота про Мартусю, немов про власну внучку. Увесь епістолярій писаний, що нескладно відчути, високо ерудованою людиною, яка знає історію, з нетерпеливістю чекає на «Наше слово», яке часто «в дорозі пропадає», та на «Український календар». Вона зачитується статтями, яких в Радянській Україні не знайти.
В останні роки життя пані Надія тяжко хворіла і поволі згасала… Листи до Марти та її батьків писав уже її опікун Дмитро Калюжний. А всіх – десятки (від 1969 по 1985 р.). Померла Надія Суровцова 13 квітня 1985 р., на 89-му році нелегкого, складного, але чесного, відданого Україні життя.
Свої цінні «Спогади» ця незламна жінка закінчила якже мудрими словами: «Так швидко минуло життя, так невблаганно швидко пролітали щасливі роки, так непомітно зникали у сутінку ті, що, може, краще б їх не було. І ось тепер заходить сонце…».
До 30-річчя смерті Н. Суровцової Польський театр у Варшаві при співпраці з ОУП підготував спектакль на честь цієї прекрасної, нескореної української жінки-дисидентки. ■

Поділитися:

Категорії : Культура

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*