Лист: Надходить важкий час у польсько-українських відносинах

Марія ЯгвакПОГЛЯДИ№43, 2016-10-23

Голосування і прийняття 19 липня 2016 р. в Сеймі Польщі ухвали, яка встановлює день 11 липня Національним днем пам’яті жертв геноциду, що його доконали українські націоналісти відносно громадян ІІ РП, є історично шкідливою подією з погляду українсько-польського поєднання. Вибір найгіршого варіанту пам’яті про Волинську трагедію, асоційовану з геноцидом, є також надзвичайно важливим моментом, який матиме вплив на форму і характер майбутніх стосунків двох народів. Україна мусить усвідомлювати історичний вибір, який зробив Парламент Польщі 19 липня 2016 р., і докласти зусиль до глибшої політичної та інтелектуальної рефлексії над його майбутніми результатами.
(…) Кожний історик, який займається східноєвропейською проблематикою, знає, що антипольські настрої серед українців, кульмінацією яких були події 1943 р. на Волині, дозрівали в міжвоєнний період понад 20 років, а після Версальського трактату були результатом політики, скерованої на зміцнення польського стану власності, не дотримання постанов і міжнародних домовленостей, обмеження національних і релігійних свобод української меншини.
Повне дослідження цього періоду на політичній, суспільній та економічній площині дуже необхідне, оскільки саме тут можна знайти головні джерела ступеневого загострення польсько-українських стосунків, кульмінація яких наступила 1943 р. Протягом двох декад міжвоєнного періоду Польща не зробила жодних вирішальних кроків, напрямлених на розв’язання однієї з найбільш складних і важких проблем, якою було українське питання.
Постава українського населення, яке нараховувало в той час 4 млн. людей, еволюціонувала з ростом репресивності державної влади. Вистачить згадати, що вже 1923 р. почалися масові арешти майже всіх найвизначніших українських діячів, у тому двох редакторів єдиного в Польщі українського щоденника «Діло» (Ф. Федорціва та М. Струтинського) і директора театру в Станіславові (С. Клапонщука). Відбулася 1924 р. конфіскація багатьох українських пресових видань (на Волині зупинено «Українське життя», «Селянську правду», «Селянина», «Селянську долю» і багато інших). Прийнято т.зв. кресові ухвали, а також були спроби впровадження григоріанського календаря у Православну церкву, позбавлення імунітету і віддання під суд чотирьох делеґатів (Чучмая, Козицького, Козубського і Васиньчука).

Здається, що найбільш небезпечним було впровадження т.зв. кресових ухвал, які призвели до ліквідації українських шкіл і збільшення кількості польських шкіл. Протягом п’яти років (1922–1926) ліквідовано 2046 українських шкіл, 1926/27 навчального року було 847 шкіл, з чого дві – у Волинському воєвідстві. На Волині, де проживало 1 млн. українців, були тільки три українські гімназії! Не було ні однієї української кафедри, хоч Польща зобов’язалася заснувати український університет. Політика Грабського за допомогою т.зв. кресових ухвал прямувала до асиміляції українців. Потім прийшла пацифікація Холмщини і Полісся (вересень-листопад 1930 р.), а також реполонізація і рекатолизація населення цієї території, ліквідація кооперативів, товариств «Просвіта», «Рідна хата» i багатьох інших.
У світлі цих дій тогочасних урядів дивує відповідь Ґ. Мотики, якого журналістка A. Ліхнерович запитала, чи причини Волинської трагедії треба шукати в політиці міжвоєнного періоду? Відповідаючи на це запитання коротким та евфемістичним ствердженням, що «була несправедлива», професор не здобувся на глибші висновки вченого і дослідника складних історичних процесів.
Тому на українських істориках лежить особливий обов’язок поглибленого дослідження різноманітних процесів та історичних контекстів на політичній, суспільній і економічній площині, безпосередньо пов’язаних з тим трагічним періодом в історії обох народів. ■

Поділитися:

Категорії : Погляди