Надсянські села Кінське та Вітрилів у їх історичній пам’яті

Михайло ЛесівРЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ№45, 2015-11-08

Bronisław Miron Seniuk, Końskie i Witryłów. Ziemia Sanocka, Redakcja naukowa ks. mitrat dr Stefan Batruch, Fundacja Kultury Duchowej Pogranicza, Lublin 2015, 345 s.

konskie 300Колишні мешканці надсянських сіл дбають про пам’ять, добру історичну пам’ять про своє минуле, в якому траплялося багато доброго й поганого, радості і смутку, любові й ненависті. Про все цікаво знати. Свідоміші сучасні покоління стараються більше й більше довідуватися про те, чого не бачили, про те, що чули від дідів, а може й батьків. І появляються щораз частіше монографічні описи рідних місцевостей, які зберігають пам’ять про людей, котрі там жили, про їхню долю та культуру, про що зовсім забути було б гріхом.
Останнім часом вийшла з друку книжка видавництва Фонду духовної культури пограниччя зі всесторонніми описами схожих між собою сіл Кінського й Вітрилова на тлі околиці в якомога широкому історично-­культурному аспектах.

Монографія двох сіл
Кінському присвячено в цьому виданні 13 розділів, у яких описане все, що відноситься реально чи уявно до рідної околиці Кінського й Вітрилова, а саме до топографії, геології, рослинного і тваринного світу, чергових державних структур та приналежностей, якнайдавнішої історії (писаної чи леґендарної), про видатних людей (вельмож, власників, діячів), про віросповідання (головно східного, але також латинського обряду), священиків і вірних, про шкільну освіту в найновіших століттях, освітні товариства (як, напр., українська «Просвіта») та про звичайних людей, відомих з документів, писаних і друкованих (особливо цікаві імена, прізвища, прізвиська), що можуть служити неоціненним джерельним матеріалом для історії місцевої антропонімії (української, польської чи німецької) в описуваних селах та в околиці.
Подібні факти представлено й у другій частині цієї монографії стосовно села Вітрилова.
На чому спираються записані всесторонні інформації про Кінське й Вітрилів у ширшому контексті Сяніччини? Використано писані державні і церковні джерела, що зберігаються в польських та українських архівах, карти, друковані описи, записи й опрацювання, що відносяться до території сяніцької землі, цитовані у примітках, бо автор дуже часто дослівно подає інформаційні тексти в ориґіналі.
Чергові аспекти відомостей про ці села подані, як правило, у хронологічному (історичному) порядку, з пропонованими автором такими відрізками часу:
1. Староукраїнська доба від 40-х рр. XV ст., коли маємо деякі відомості про чотирьох українського роду власників – Івана, Гриня, Володка й Антона Дзятків та їхніх дітей.
2. Доба колонізації цієї землі, яку проводило угорське лицарство і польська шляхта від XV ст.
3. Період правно-власницької стабілізації до кінця XVІІІ ст.
4. Новітній час, описаний як період роду Батрухів згідно з документацією від XVІІІ ст. до сьогодні.
Така періодизація – відносна, сперта на залежності документації, на якій оснований монографічний опис Кінського та Вітрилова.
Мікротопонімія околиці, цитована на стор. 20–21, походить з 60-х рр. ХХ ст. і збагачена фраґментами давніших принагідних записок з XVІІІ ст., на докладних картах найближчих околиць та на кількох кольорових знімках з найновіших літ.

Історія від найдавніших часів
У 3-му розділі показано державну приналежність цих місцевостей та околиць від найдавніших історичних часів, себто від ІХ ст., короткими ствердженнями, згідно з тим, що ми знаємо більш-менш з польської та української історіографії, а також церковну історію східного (від ХІІІ ст.) та латинського обрядів (римо-католицьку перемиську єпархію встановлено дещо пізніше, у ХІV ст.).
Доступні для автора історичні пам’ятки становлять джерела, на яких основані більш загальні факти й деталі, характерні для досліджуваної околиці протягом кількох століть, згадуються й такі локальні місцеві назви, яких тепер уже немає навіть у пам’яті місцевих мешканців, але вони збагачують уяву колишніх мешканців Сяніччини, які перебувають нині на північних і західних окраїнах Речі Посполитої, в Україні та різних місцях широкого світу.
Ці історичні факти допомагають сучасним вихідцям звідти думати про рідні місця, хоч іноді, як правило, більш-менш краще живеться дальше від рідного гнізда.
Особливо цікаві для історика мовної культури особові власні назви колишніх жителів та власників території описуваних місцевостей, які тепер уже не повторюються, а ще цікавіші ті, що й сьогодні ще вживають їх люди, які можуть вважатися їхніми потомками, прізвиська і прізвища, походження яких вказує на мовну приналежність і достосованість до української та польської словесної структури, а також форми імен у їх народних та офіційних записах. Отже, маємо цікавий матеріал для солідного опрацювання історії вживаних нами імен, прізвищ і прізвиськ протягом кількох століть.
Автор подає так само знайдені в досліджуваних джерелах цікаві записи про звичаї місцевих жителів, наприклад, 5-й розділ має заголовок «Obrazy z życia szlachty oraz ludu wiejskiego w Końskiem, Witryłowie i okolicy» (s. 59–77).
Немало місця в цій монографії відведено власникам землі цих околиць. При нагоді появляються власні назви поодиноких частин землі, т.зв. мікротопоніми (місцеві географічні назви для невеликих об’єктів, відомих тільки місцевим жителям – ред.) – як цінний додаток до історичної мікротопоніміки. Опис сільського будівництва може також привернути увагу тих, хто цікавиться розвитком сіл сяніцької землі в історичному аспекті. Детально тут обговорені окремі власники землі, селяни, а їх особові власні назви зацікавлять сучасних мешканців Кінського й Вітрилова, у якому місці вони б не перебували в широкому світі. Про людей цього кутка Сяніччини пише автор у спеціальному розділі, названому «Opowiadania o ludziach – demografia» (с. 145–184), де можна знайти винятково багато матеріалу доісторичної антропонімії Надсяння.
Протягом двох останніх століть, згідно зі списком 1880 р., у Кінському проживали: 532 греко-католиків, 105 римо-католиків та 33 чоловік іншого віросповідання. До їхньої культури зараховано дерев’яну церкву, народну школу, панський фільварок, цегельню, а на південь від села – джерела нафти, які відповідно використовувалися.
До селянської родини належали пересічно 3–4 морґи посівної землі, а дідич Альфред де Ейхбурґ Рейценштейн був власником 351 морґа ґрунту.
Село пережило І Світову війну, у якій активно брали участь кільканадцять місцевих жителів; під час 20-ліття новоствореної ІІ Речі Посполитої відбувалися хлопські страйки, у яких селяни домагалися від уряду справедливіших дій у відношенні до рільників. Від 1939 р. почалася ІІ Світова війна та два окупаційні режими – совєтський і німецько-фашистський, український партизанський рух та Акція «Вісла» 1947 р., яка вигнала абсолютну більшість місцевих жителів Кінського й Вітрилова з рідних сторін, разом з їхньою національною культурою та рідною мовою, до Радянського Союзу та на північ і захід новоствореної ПНР. Таке було «визволення» місцевих греко-католиків з тавром набагато гірших громадян, жителів підкарпатської частини ПНР.

Про церкву і школу
Історія греко-католицької парафії Преображення Господнього в Кінському описана в 10-му розділі на основі документів від початку ХVІ ст. й донині з усіма деталями життя віруючих, церкви та священиків, цитовані тут метрикальні записки, а церква становила головний культурний центр села протягом кількох століть.
У наступному розділі (11-му) подано історію місцевого шкільництва в найновіших десятиліттях з цікавими списками вчителів та учнів, а також мовою навчання – в залежності від влади чи навіть волі мешканців.
А діяльність освітнього Товариства «Просвіта» у міжвоєнному двадцятилітті – це чергова культурна інституція місцевих греко-католицьких русинів-українців, яких 1947 р. виселено з рідних земель.
Друга частина книжки приносить подібні інформації про село Вітрилів (історія, дані про його положення, про людей та їхні найменування, важливі події в останніх двох століттях, панський двір). В кінцевому розділі, означеному номером 7 (с. 325–344), поміщено спеціальні дані про «рід Батрухів, Батрущаків з Кінського, Тисовця, Білого Бору, Люблина тощо», в якому написано все, що знаємо про них з картинного «генеалогічного дерева» кількох поколінь цього знаменитого роду, починаючи від кінця ХVІІІ ст. й донині.
Ця монографія включається в ряд опублікованих у наш час опрацювань про деякі села, з яких походять виселенці, що проживають на півночі та заході Польщі, у колишньому Радянському Союзі, сучасній Україні та інших державах, але вона виняткова за своїм змістом, в якому представлені інформації про цікаві елементи реального положення та культурного життя мешканців тцих сіл.

Український погляд польськими словами
Книжка написана польською мовою, хоч з українського погляду, бо так тепер, як правило, пишуть українці в Польщі про свої рідні сторони. наприклад, д-р інж. Стефан Чебеняк про свій рідний Улюч у монографії «Pamiętnik i wspomnienia Uluczanina», Olsztyn 2014, написав дуже патріотично про долю виселених улючан з особливим зверненням уваги на свої особисті відчуття і долю своєї найближчої сім’ї та деяких односельчан. Книжки, видані польською мовою, звичайно, можуть мати більшу кількість читачів – не тільки сучасних поляків, але й громадян РП українського походження, які поволі призабувають рідну мову. Крім того, джерела, на які спирається автор Б. М. Сенюк, писані польською, цитуючи їх, треба було б на українську мову перекладати, а це могло б спричинити деякі труднощі. Використані в цій праці джерела були написані також українською мовою, тобто кирилицею, а автор транспонує їх на польську латиницю, що сильно вливається в суто польський текст, але мені чомусь здається, що варто було б ці цитовані українські джерела залишити в їх кириличній писемній формі, що підкреслювало б локальний український не тільки формально реальний, але й формально-писемний мовний стан і «дух».
Значення цього видання в тому, що в ньому знаходимо не лише історію, основану на великій кількості джерел, але й цікаві власні назви відрізків терену і власні назви людей, що жили в тих місцях протягом кількох століть, а це ідеальний матеріал для вивчення історичної топонімії та антропології.
Монографія, сперта на значній кількості писаних і друкованих джерел, продовжить, безсумнівно, пам’ять про надсянські села та принесе любителям рідних місцевостей рефлексії про минуле. ■

Поділитися:

Категорії : Рецензії та огляди

Коментарі

  1. Мене звати Оксана Самс, і я хочу подати до міжнародного суду по правам людини за моїх рідних, яких було вигнано зі своєї батьківщини в Польщі до Радянського Союзу у 1946 році, відповідно до договору від 9 вересня 1944 року “Про евакуацію українського населення з Польщі та польських громадян з території УРСР “між урядом УРСР і ПКНВ примусово евакуйовані і репатрійовани до УРСР, польських громадян української національності та Ялтинської конференції 1945 між трьома потужними лідерами Сталін, Рузвельт і Черчіль, які погодилися приєднати територію, яку згідно нацистсько-радянського пакту Сталін і Гітлер домовилися віддати під контроль Радянському Союзу, у тому числі територію Керзону, та здійснювати переселення українського населення (1944-1946), які були польські громадяни на той час, в радянське рабство, де більшість людей відправляли до ГУЛАГу, Сибіру, або померали від голоду.Батьки моєї мами померли від голоду та болезней швидко після переселення. Ніхто не компенсувал моій родині за цей злочин, та не тільки моя родина постраждала але ще 500000 єтничних українців.
    Польський уряд продовжує ігнорувати права ціх людей, тому що вони української національності, не поляки. Згідно закону Польши про репатріацію тількі люди польської національності могут бути репатрійовані назад до Польщі.
    Вони були вивезені в Радянське рабство, тобто на примусови роботи на державні господарства та їх нерухоме майно, землі та інше майно, сельхоз. обладнання та меблі. скотину. зерно забрали до Польщі. Вони досі не отримали жодної компенсації за майно, яке залишили в Польщі, та права людини, як переселенни незаконно, як польські громадяни української національності на примусови роботи. Ніхто не хоче визнати іхні права людини, згідно з Декларації прав людини.
    Тобто ці люди були позбавлені своїх прав примусово, тільки мають право на смерть та знущання, зникнути з лиця землі, чого хочут лидери ціх держав, яки вчинили цей злочин. Моя мати вже померла в травні 2013 року, не могла більше чекати правосуддя. Ще одна жертва цього злочину зникла, як і багато з них.
    Переселення проводилося під безпосереднім керівництвом міністра оборони Польщі маршала Р. Жимерського та ген. С. Моссора, примусово, із застосуванням військової сили і супроводжувалось позбавлення прав українців на землю, ліквідацією культурно-освітніх установ, Греко-католицької церкви.
    Сучасне керівництво Речи Посполитої Польської ІІІ (третьої) Постановою Сенату Речи Посполитої Польської від 16.04.1998 року про правову тяглість між ІІ (другою) і ІІІ (третьою) Річчю Посполитою Польською (Uchwala Senatu Rzeczapospolitej Polskiej z dnia 16 kwietnia 1998 r. o ciaglosci prawnej miedzy II a III Rzeczapospolita Polska (M.P. z dnia 29 kwietnia 1998 r.)): визнає державу утворену в кінці Другої світової війни на землях польських, що функціонувала у 1944–1989 роках, як не демократичну державу з тоталітарною системою влади, що була елементом світової комуністичної системи, позбавленої суверенності і не реалізуючої засад верхності народу. Тим самим керівництво сучасної Польщі визнає злочини тоталітарної системи.

    Також є вирок Конституційного Трибуналу Речі Посполитої Польської від 19 грудня 2002 року (Wyrok Trybunalu Konstytucyjnego Rzeczypospolitej Polskiej z dnia 19 grudnia 2002 roku Sygn. akt K 33/02), в якому констатовано, що угода від 9 вересня 1944 року «Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР» не мала жодних правових підстав для її підписання, а дії, пов’язані з виконанням її умов з примусової евакуації, є незаконними, тому що угода від 09.09.1944 року не мала юридичної сили, бо ніколи не була надрукована в «Dzienniku Ustaw» чого вимагає законодавство Речи Посполитої Польської.

    Крім того є вирок Європейського Трибуналу Прав Людини у справі Бронєвський проти Польщі, від 22.06.2004 року. (Rada Europy, Europejski Trybunal Praw Czlowieka. Sprawa Broniwski przeciwko Polsce (Skarga nr 31443/96). Wyrok – 22 czerwca 2004 r.) в якому підкреслюється, що угода від 09.09.1944 року не була надрукована в «Dzienniku Ustaw» і таким чином не була, у світлі конституційних вимог, введена до джерел державного права Польщі.
    Рада Європи Парламентської Асамблеї Резолюція №. 1481 про необхідність міжнародного засудження злочинів тоталітарних комуністичних режимів (25.01.2006.)
    Вона засудила “масові порушення прав людини, вчинені тоталітарними комуністичними режимами і висловлює співчуття, розуміння і визнання жертвам цих злочинів». Вона також сказала, що є порушенням “включені індивідуальні та колективні вбивства і страти, смерть у концентраційних таборах, голод, депортації, тортури, рабську працю та інші форми масового фізичного терору.”.
    Угода від 9 вересня 1944 року, відноситься до групи – військові злочини та злочини проти людства, оскільки умови закладені в ній та методи їх виконання були явно примусовими, позиціонувалась як міжнародна, але жодна з сторін не ратифікувала ії.
    За своїм статусом більшість депортованих належала до категорії спеціальних переселенців. Відстутність житла, предметів першої необхідності, медикаментів та продовольства особливо гостро позначились на перших партіях депортованих. Після приїзду людей підселяли в будинки місцевих жителів “за рахунок ущільнення”.
    Уряд України не принял закон, який визнає, що угода про 09.09.1944 року, підписана в Любліні, Польща, як міжнародний злочин та не засудила примусову евакуацію, та той факт, що триває політична репресія вже 71 років, та не тількі для людей, які були насильно евакуйовані, але для їхніх нащадків, яки народилися в УРСР, а зараз Україна, яки змушені мешкати, де вони отримали важкі психічні травми у зв’язку з втратою історичноі батьківщини, і матеріальну втрату через неможливість використовувати майно, якє є їх спадщина, яка знаходиться на постійном місце проживання в Польщі.

    Я зробила фільм про насильне виселення моєї родини з Польщі, який можно подивитися на Youtube: https://youtu.be/Ztn-3L_RONw (Victims of Power) and on Vimeo https://vimeo.com/131981709.

    Дякую за Вашу увагу.

    З повагою,
    Оксана Самс

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*