Марко Сирник ■ ГРОМАДА ■ №32, 2016-08-07
До початку навчального року в Польщі
Дискусію щодо наших шкільних справ слід упорядкувати. Є тепер ще на це час, бо до початку навчального року та початку освітянської реформи залишається неповний місяць. Нині з’являються різні думки і на різні способи вони представляють освітні проблеми українців у Польщі.
Однак дуже рідко береться до уваги весь комплекс справ, які треба було б розглянути в ширшому контексті потреб і перспектив розвитку навчання рідної мови українцями в Польщі. Важливо підсумувати, що ми маємо нині і що хочемо досягти у масштабі країни. На жаль, цього віддавна бракує. Ми думаємо категорією одного пункту навчання чи школи, забуваючи одночасно подбати про громаду загалом, якщо, звичайно, ми нею є.
Яка ситуація сьогодні, нам більш-менш відомо, тобто ми знаємо, які в нас є школи (до речі, дуже непогані), знаємо, як працюють міжшкільні групи навчання української мови, знаємо, що нема підручників і методичної допомоги вчителеві, знаємо, що бракує дітей, а також боляче усвідомлюємо, що всюди не стачає грошей.
Котрі з названих проблем можна вирішити на місцевому рівні, а які вимагають посиленої праці проводів українських організацій на центральному рівні? Безперечно, закупівля шкільної дошки у Ярославі («Поміняти стратегію», Г. Сподарик, «НС» № 21, 2016-05-22) належить до «проблем», які мають вирішитися на місцевому рівні. А також названі у згаданому матеріалі «проблеми» й очікування «масштабнішого» пункту у Варшаві. Запитання таке: чому ярослав’яни досі просять? Адже і в актуальному сьогодні законі, що реґулює організування навчання мов національних меншин, чітко записано, що організує його і відповідає за нього директор школи. Чи тоді, коли нема навіть дошки, батьки звернулися, наприклад, до кураторії? Подібно з Варшавою та іншими, нагадаю, що освітній закон надає багато прав батькам школярів. Значно більше, ніж неурядовим організаціям.
Фінансування
Звичайно є проблеми з фінансуванням освіти національних меншин. Щоправда, не з самими квотами (їх завжди буде замало), а з системою субвенції, за якою приділяються кошти на школи (у тому числі і пункти). Ведучий орган (війт, бурґомістр, президент, староста) не мусять їх повністю виділяти на шкільні потреби. І тут тупик, який, до речі, незрозумілий і некорисний також для інших. Нагадаю, що 2014/15 навчального року відомство освіти на вимогу батьків дітей з особливими навчальними потребами ввело окреме нарахування виділених для них коштів, пробуючи зобов’язати ведучі органи до того, щоб вони менше на цих дітях економили. Наразі тиша. Що з цього виникає? Може, треба об’єднатися з іншими товариствами і спільно натискати на децидентів? Може, батькам на місцях треба більш наполегливо боротися за своє?
Стратегія, підручники, методична допомога
Останнім часом часто можна почути про прийняту 2011 р. «Стратегію розвитку українського шкільництва у Польщі» (трохи шкода, що під час праці над нею цієї дискусії і зацікавлення майже не було навіть серед вчителів).
Згаданий матеріал в основному поставав, на моєму проекті, розробленому ще 2006 р. Праця над документом почалася 2009 р., а зараз уже 2016-й і зовсім інші проблеми.
З чого, однак, треба почати? А з того, чим згаданий документ є і чому він потрібний. «Стратегія…» – це заява держави та вказання нею цілей і тенденцій її політики щодо забезпечення освітніх потреб української (у даному випадку) національної меншини в Польщі. прийняли її два відомства (освітнє та внутрішніх справ). Отже, це власне держава, приймаючи такий документ, зобов’язалася вводити його записи в життя. Тому неправдивим є твердження німецького експерта, оприлюднене під час засідання Спільної комісії нацменшин з 18 березня 2016 р. Неправдивим і небезпечним, бо, як й у випадку підручників, створюється знову ситуація, у якій ми «погоджуємося», де-факто, працювати за цю державу, беручи на себе її обов’язки. Так, стратегія мусить бути моніторована (має це робити урядова сторона) і повинна бути змінювана (відповідно до нових викликів і проблем) – це також у компетенції урядової сторони.
Це так само відноситься до Центру методичної допомоги вчителям національних меншин. Ми бачимо, як воєвідські методичні осередки реалізують завдання допомоги. Її майже нема (крім підкарпатського осередку). І не буде. Бо методичний центр, наприклад, у Познані не зробить нічого для одного вчителя-україніста на своєму терені. І не зроблять цього повітові пункти психологічно-педагогічної допомоги чи педагогічні (повітові) бібліотеки, як записано в документі «Позиція урядової сторони спільної комісії…» від 30 травня 2016 р., тому що нема такої можливості, наприклад, творити допомогу одному вчителеві у повіті (Валч, Щецинок, Щецин, Познань, Битів, Лемборк, Інсько, Колобжег, Ґожів, Старґард…), та й районні педагогічні бібліотеки майже вже не існують (на деяких територіях узагалі їх нема). А що з компетентністю тих, які є? Про що ми взагалі говоримо?
Система оцінювання
На цій самій зустрічі Спільної комісії (18 березня 2016 р.) голова українського товариства Григорій Купріянович висловив пропозицію, щоб учні міжшкільних груп навчання на випускних іспитах не мусили складати екзамену з української мови. Пропозиція, на мою думку, дивна і незрозуміла. Ми протягом багатьох років намагалися підносити престиж мови, добивалися, щоб відношення до неї було таке, як до всіх інших обов’язкових предметів. До того ж, сам Г. Купріянович і його дочка добивалися, щоб вона могла українську мову здавати на атестат зрілості. Зрештою, з успіхом. І це була позиція правильна! Чому тепер ми маємо від цього відмовлятися? Подібну позицію озвучив представник батьків Мирослав Скірка. І цього теж мені не зрозуміти. Будуючи позицію предмета, який називається «українська мова», будуємо також ставлення до нього молодого покоління. А в цьому випадку – це пропозиція надати українській мові на урядовому рівні меншої вартості. І таке переконання (свідомо, чи ні) ми передаємо нашим дітям). До речі, якось ніхто не склав пропозиції додаткових уроків української мови, збільшення кількості годин навчання протягом тижня.
Можливо, теж тому і не склав, що це вимагало б від батьків додаткових зусиль. Але й така правда, що людина цінує лише те, у що вклала якусь працю. От і згадалися слова Ліни Костенко: «А ви думали, Україна – так просто…» .
Наступна проблема: ми боїмося, що батьки заберуть дітей зі школи (пункту)? Хай забирають, нормальність не може бути заложником їхньої вигоди. До речі, я спостерігаю, що, попри такі де-не-де складані заяви батьків, лише там, де вчитель і громада не здали своїх позицій, дійшло до проґресу, зокрема в пункті навчання. Заявляю, що названі позиції є лише ставленням конкретних осіб, а батьки з Варшави не мають права представляти всіх інших.
І моє прохання саме до цих батьків: пункт навчання (який би не був), у певному моменті буде деґрадувати. Подумайте над школою. Хочете відразу «престижну» – поклопочіться про українські класи в престижному ліцеї чи гімназії. Не все треба робити з нуля. Комунікаційні проблеми? Що ж, можна подолати, але треба хотіти.
І ще одне. Оскільки ви додумалися складати запит до Гельсинської спілки, чи вимога складати випускний екзамен з української мови не є зловживанням, то чому не склали запиту, чи брак забезпечення пункту у Варшаві методичними та іншими матеріалами не є порушенням закону? (див. документ: Stanowisko strony rządowej Komisji Wspólnej Rządu i Mniejszości Narodowych i Etnicznych…, від 30 травня 2016 р.).
Ставлення до учнів з України
Дякую директорові Лігницького ліцею Анні Гаврильчак-Маланчак за її слова відносно учнів з України про те, що після періоду адаптації вони ні в чому не поступаються учням з Польщі («Чи рейтинґи важливі», П. Лоза, «НС № 24, 2016-06-12). Так і є: ці діти приходять з іншої освітньої системи з різним досвідом і різним менталітетом. Над цим треба працювати, але це теж треба розуміти. Думки про те, що нібито учні з України занижують рівень, – це ніщо інше, як вияв нашого (дивного і неоправданого) зверхнього ставлення до них. Що ж, на очах творяться в Польщі дві групи українців – так званих «баняків» і нових (досвід Канади і США?).
Проблема тут інша. Якщо у школі невелика кількість цих дітей, це добре. Та коли їх 80 відсотків, це вже трагедія (для нас і для школи), тому що школу в даний момент утримуємо, але в перспективі втрачаємо учнів з Польщі. Фізично їх приходить значно менше. У майбутньому школа втрачає свою позицію в реґіоні, і до того – ми не забезпечуємо свого прийдешнього. Наприклад, у 20-особовому класі лише двоє дітей з Польщі, а решта – з України.
І тут знову про фінансування. Навчання громадян України у школах відбувається безкоштовно, школа отримує на це гроші, відповідно до записів статті 94 a закону від 7 вересня 1991 р. про систему освіти (Dz. U. z 2004 r. Nr 256, poz. 2572 ze zm.) та розпорядження міністра освіти Польщі від 30 липня 2015 р. – «w sprawie warunków i trybu przyjmowania do publicznych przedszkoli, innych form wychowania przedszkolnego, szkół i placówek osób niebędących obywatelami polskimi oraz obywateli polskich, którzy pobierali naukę w szkołach funkcjonujących w systemach oświaty innych państw, a także organizacji dodatkowej nauki języka polskiego, dodatkowych zajęć wyrównawczych oraz nauki języka i kultury kraju pochodzenia (Dz. U. z 2015, poz. 1202)».
А от у пункті навчання – вже ні.
Школи, демографія
Одне запитання: навіщо нам українські школи? Чи задля того, щоб забезпечити робочі місця, чи задля підтримки національної тотожності, як записано в законі? Якщо це друге, залишу без коментарів заяву п. Романа Біласа про те, що новий ведучий орган початкової школи і гімназії в Білому Борі буде заохочувати поляків, щоб сюди посилали своїх дітей («Ми всі відповідальні за школу», А. Вінницька, «НС» № 26, 2016-06-26). Я сам не почуваюся відповідальним за таку школу, особливо тоді, коли вона не спроможна заохотити, в першу чергу, українців. ■
