Юрій Гаврилюк ■ ІСТОРІЯ ■ №12, 2015-03-22
При нагоді 200-річчя з дня народження автора Гімну України о. Михайла Вербицького варто пригадати місцевості, які в цій біографії були першими – Явірник-Руський та Улюч, котрі лежать на північний схід від Сянока.
Явірник-Руський
Село тепер адміністративно належить Перемиському повітові Підкарпатського воєвідства (ґміна Бірча), уперше згадується в документах початку XVI ст., коли тут був уже водяний млин та 6 ланів упорядкованого ґрунту. Перша згадка про місцевого духівника, отже й підтвердження існування парафії, дещо пізніша, з 1589 р. Село тоді входило до складу Сяніцької землі Руського воєвідства. Відтак, у першій половині ХІХ ст. Явірник належав до Сяніцького циркулу, а після реформи адміністративної мережі Галичини, проведеної у 1850–1860-ті рр., опинився в Бірчанському повіті (1876 р. повітовий центр перенесено до Добромиля). За обрахунками польського історика Здзислава Будзинського, 1785 р. в Явірнику мало б бути 400 мешканців, серед яких – 284 греко-католиків, 100 римо-католиків та 16 євреїв. Українці проживали в основній частині села та присілках Рибному й Нетребці, натомість поляки – у Борівниці, тобто присілку, який постав у зв’язку з побудовою тут у XVIII ст. «фабрики скла». За даними церковних шематизмів, кількість греко-католиків спочатку зростала досить повільно, адже 1833 р. було їх тут 440 осіб, але протягом наступного сторіччя ця цифра збільшилася майже утричі, – до близько 1,2 тис. За обрахунками національного складу населення Галичини, які провів Володимир Кубійович, 1939 р. в «переважно українській» частині Явірника мало проживати 1180 українців, 80 поляків, 160 «латинників» (римо-католиків, які вживали в побуті українську мову) та 80 євреїв. Населення Борівниці, яка нині є окремим селом, складали майже повністю поляки – 720 осіб (крім них було ще 30 польськомовних греко-католиків і 10 євреїв).
У Явірнику-Руському 1806 р. став парохом о. Михайло-Андрій Вербицький, одружений з Пелагією Пацановською (походила з Перемишля), який від 1807 р. мав також функцію бірчанського декана. Родина проживала у плебанії, що стояла напроти старовинної дерев’яної церкви Св. Великомученика Димитрія, на другому боці сільської вулиці. Саме тут 4 березня 1815 р. прийшов на світ майбутній композитор, який своє перше ім’я отримав по батькові. Відбулося це майже точно в рік після народження Тараса Шевченка, а можна додати ще й цікаву подробицю, що Павло Чубинський, автор слів вірша, який став національним гімном, народився у Тарасове 25-річчя (у Галичині цей вірш спочатку вважали твором Кобзаря, адже з таким підписом був надрукований у львівській «Меті»). Однак більший вплив на долю родини Вербицьких мала статистика, з якої виходило, що Явірник не був тоді багатолюдним селом. Тому не дивно, що о. Вербицький охоче скористався нагодою та своїми можливостями (був не лише деканом, але двоюрідним братом єпископа), щоб переїхати до сусіднього Улюча, який нараховував учетверо більше парафіян (1785 р. тут проживало 1270 осіб: 1150 греко-католиків, 80 римо-католиків, 40 євреїв). Саме звідти після смерті батька 10-річний Михайло потрапив до Перемишля, де заопікувався ним сановитий родич – єпископ Греко-католицької церкви Іван Снігурський (1784–1847, на кафедрі від 1818 р.), матір якого була з Вербицьких. Саме ця обставина, здається, причинилася до присвоєння Улючеві ролі місця народження композитора, що понад сто років повторювали всі біографічні публікації. Помилку виправлено щойно у 1990–2000 рр., коли досліджено метричні книги обох парафій. Тому не варто дорікати улючанам, які 1990 р. біля Вознесенської церкви поставили хрест, приурочений до 1000-річчя Хрещення України, а поряд з ним розмістили кам’яні плити з портретом і написом, що в їхньому селі народився автор музики пісні «Ще не вмерла Україна».
Сімейною хронікою родини Вербицьких є записи у метричних книгах парафій в обох селах, зокрема книга народжень парафії Св. Димитрія у Явірнику-Руському за 1784–1830 рр., у якій зафіксоване народження в цьому селі трьох синів священицького подружжя. Записи, великою мірою, малюють історію трагічну, адже виявляється, що першим на світ з’явився Михайло-Малахій – 19 січня 1813 р. Ця дата була справді нещасливою, адже первісток прожив усього-на-всього трохи більше як два роки, помираючи 3 березня 1815 р. Наступного дня паніматка Пелагія народила чергову дитину – героя нашої розповіді, якого охрестили без зволікання 5 березня 1815 р., даючи йому перше ім’я щойно похороненого брата. Через два роки, 19 грудня 1817 р., народився третій син Вербицьких, Йосиф-Володислав. Усіх хлопців хрестив о. Іван Максимович, парох із сусіднього села Липи, а його дружина Анна була для них хресною матір’ю.
У записі про хрещення майбутнього композитора, який отримав імена Михайло-Лев (Michail Leo – записи були ведені латинською мовою), знаходимо аж чотири пари хресних батьків, що нам показує товариське коло, до якого належав парох Явірника. Перша пара – це ясновельможний Антоній Ризевич (дідич) та ясновельможна Йосифа Ґембаровичівна (дочка посесора); друга пара – достойний Онуфрій Раставецький (парох Березки) та Анна Максимовичева (дружина пароха Липи); третя пара – ясновельможний Казимир Ґембарович (посесор) та Марія Михальська (дочка пароха Павлокоми); врешті четверта пара – Михайло Маркевич (старший лісничий) та Марія Яворська (з фабрики скла, можна здогадуватися, що з Борівниці). Подібне соціальне коло, отже члени землевласницьких і греко-католицьких священицьких родин та службовці з навколишніх сіл, бачимо у складі хресних батьків як найстаршого (4 пари), так і наймолодшого (2 пари) синів явірницького пароха. Були це, так би мовити, місцеві «товариські вершки».
Улюч
Після смерті 1819 р. улюцького пароха о. Василя Могильницького, батька відомого релігійно-культурного діяча Івана Могильницького (народженого в Улючі 1778 р.) навесні 1820 р. відбувся переїзд родини Вербицьких до Улюча. Було це село значно більше та набагато старіше – виникло ще у княжу добу, як одно з поселень в оточенні граду Сянока й на шляху з Перемишля в Угорщину, який тут проходив долиною Сяну. Перші документальні свідчення про його існування маємо з 1370-х рр., а перші згадки про улюцьких дяків та священиків з’являються в 1440-х роках. Парафія була давньою, але помилкою буде нав’язувати роль парафіяльного храму старій та прекрасній дерев’яній церкві Вознесіння Господнього на горі Дубнику. Її побудовано в середині XVII ст. на потреби колишнього монастиря, 1744 р. перенесеного до Добромиля (популярне деякий час тому твердження, що церква з 1510 р., отже найстаріша на всю країну, автори «Історії українського мистецтва» назвали «апокрифічним», отже безпідставним). Сьогодні це, на жаль, тільки порожня будівля, хоч з фраґментами розпису на стінах, при чому майже чудом урятована від знищення (з церковного оснащення зберігся іконостас, який тепер експонується в Етнографічному парку Музею народного будівництва в Сяноці).
Два сторіччя тому роль парафіяльного храму виповнювала кам’яна «біла церква» Святого Миколая, побудована найпевніше на початку XVI ст., яку розібрано біля 1907 р. і практично зовсім позабуто (щойно недавно і дещо випадково), в архіві Інституту історії мистецтва Яґеллонського університету були віднайдені її фотографії, виконані на замовлення консерваторського ґрона у Львові). Вже після І Світової війни, 1925 р., улючани поставили тут нову церкву – подібної величини, але дерев’яну, дуже схожу на церкви-близнючки у Гладишеві (Горлицький пов.) та Гошеві (Бещадський пов.), які проектував львівський архітектор Ярослав Фартух. Після смерті батька і повторного заміжжя матері обох хлопців забрав до Перемишля двоюрідний брат батька, владика І. Снігурський. Почалася праця, яка готувала до майбутнього плідного ужинку – наука в гімназії та спів у церковному хорі, який першим у Галичині виконував багатоголосні композиції Дмитра Бортнянського (владика Іван заснував цей хор, який для його талановитого племінника став першою музичною школою).
На жаль, в обох надсянських селах – небагато матеріальних слідів з періоду, коли попович Михайло робив тут перші свої кроки і вчився слухати голос рідної землі, щоб пізніше вписати його у мелодію української «вічної пісні». У Явірнику-Руському стоїть дерев’яна парафіяльна церква Св. Великомученика Димитрія, але споруджено її щой но у 1882–1883 рр., а нині вона пустує і руйнується (деякий час користувалися нею місцеві римо-католики, доки не збудували в селі костела). Однак варто пошукати місцевого «ключника», щоб оглянути іконостас і настінний розпис, який до 950-річчя Хрещення Київської Русі виконав перемиський мистець, колишній офіцер Армії Української Народної Республіки, Павло Запоріжський. В образі Богородиці Покрови бачимо вид на Києво-Печерську лавру і Дніпро, а поряд з геометричними і рослинними орнаментами – козацький хрест зі стрічкою в національних кольорах. Можна сказати, що ці малюнки символічно перегукуються з історією гімну, який також був наслідком спільного діяння наддніпрянця і надсянця. До речі, хтось згодом вписав до його тексту й слова про Сян, по верхів’ї якого тепер справді пролягає державний кордон України (в ориґінальному вірші Чубинського фрази «від Сяну до Дону» не було, отже її не знайдемо і в партитурах, записаних рукою о. Вербицького).
Храму, в якому щонеділі відправляв богослужіння батько майбутнього композитора, а він сам прислуховувався церковним пісням, нема і в Улючі. Старовинну «білу церкву» розібрали самі парафіяни, а новий храм Св. Миколая став матеріалом для потреб «побудови соціалізму» – з майже нових брусів звели пеґеерівський корівник у Яблониці-Руській.
Проте родину Вербицьких «пам’ятає» церква на Дубнику, хоч і тут десь у 1950-ті рр. розібрали камінні огорожі, які охороняли колись монастир і дзвіницю, а трьохсотрічний храм залишили практично для знищення, здерши з куполів бляху – цінну для «народного господарства». Все ж таки церкву урятовано, а зараз вона аж світить покладеними торік новими ґонтами. Пам’ятний знак перед нею, з портретом композитора й нотами початку пісні про невмирущість України, хоч не зовсім точно показує місце події 200 років тому, все ж несхибно нагадує, що й тут ступаємо по слідах людей, які будували велику історію. ■
