Людмила Лабович ■ РОЗМОВА ■ №30, 2014-07-27
Одним з цікавіших місць на карті Підляшшя є садиба – міні-музей просто неба над Нарвою, неподалік від села Козликів. Там організовують українського характеру заходи, переважно це майстер-класи (гра на лірі, обрядові пісні, бойовий гопак тощо). Про історію та значення осередку для українців Підляшшя розповідає Юрій Місіюк, голова Товариства друзів музею народної архітектури в Козликах.
Людмила Лабович: Уже майже 30 років українці Підляшшя зустрічаються в мальовничому місці над Нарвою, біля вітряка. Які були початки садиби?
Юрій Місіюк: Почалося від того, що молодь з Більська, яка на початку 1980-х років інтеґрувалася на рейдах «Підляшшя» та в музеї просто неба в Біловежі, хотіла створити свій осередок, який би був однозначний ідеологічно, тобто український. У Біловежі, де в середині 1970-х років група молодої підляської інтеліґенції улаштувала такий осередок, погляди були мішані – частина вважала себе білорусами, інші – росіянами, а в нас була молодь, яка однозначно називала себе українською. Якраз тоді творилося українське життя на Підляшші. Ця молодь 1986 р. знайшла вітряк, перевезла його над Нарву і там його поставила.
Звідки був цей вітряк?
Він був побудований 1900 р. в Котлах, потім (у 1920 роки) перевезли його до Тростянки. Там він простояв окупацію і радянські часи, а коли після війни його повалила буря, господар заново його поставив через два роки. Так він стояв до 1950-х років, коли податкова служба почала переслідувати млинарів. Від того часу вітряк марнів. Коли ми його купили і перевезли на поле села Ступників, він уже мав діри в даху, був без крил, практично був зруйнований.
Де ви взяли на це кошти?
Початки збирання коштів припадають на 1980-ті роки. Тоді українське середовище Підляшшя організувало перші культурні заходи. Переважно це були «Маланки». Вони були доволі популярними, тому на них можна було трошки заробити. За виторгувані на двох «Маланках» гроші ми купили землю і вітряк. То не були великі кошти, бо земля була дуже дешева, та й сам вітряк купили за рівноцінність одного-двох причепів дров.
А чому саме те місце вибрано?
Нарва пливе меандрами, тому основною проблемою є дійти «сухою ногою» до води. Часто треба навіть кілометр добиратися до неї травами. Крім того, вона виходить з берегів і тоді стає у кілометр завширшки та утворює величезне озеро. Тут якраз одне з нечисленних місць, де можна дійти до річки по сухому березі. Коли ми купили цю ділянку, це було пасовисько, а раніше її власник, який мешкав у Ступниках, орав тут і сіяв. Раніше, 40 років тому, це все були поля.
Коли вже поставили вітряк, як використовували це місце?
Передусім, тут відбувалися заходи туристично-розважального характеру. Це не були ініціативи, пов’язані з культурним життям. Ми ще тоді не знали, що є важливим для українського національного життя. Ми просто зустрічалися при нагоді туристичних заходів поїздок, щоб хлопці і дівчата могли знайомитися. Потім ці знайомства мали своє продовження в подружжях, бо багато з-посеред тих, які там зустрічались, одружилися.
Перший ідеологічний задум організовано з нагоди 1000-ліття хрещення Русі. У Козликах був замовлений хрест, його виконав відомий різьбяр Володимир Наум’юк з Канюк. Ми поставили його коло старої церкви біля Козликів, де він стоїть і донині. Це був перший вихід групи молоді поза територію, на якій стояв вітряк. У ньому були місця для спання, стіл і місце під вогнище. Однак після 1988 р. почався занепад, який продовжувався до 1994 р., коли приїхала нова група українців – молодь з Білостока. Тут не було вже людей з Більська.
…ані народжених на селі?
Це були нащадки вихідців із села до міст – перше покоління, яке народилося і виховалося у великому місті. Вони все-таки навчилися говорити «по-своєму», і якщо у Білостоці чи поміж собою користувалися польською мовою, то в Козликах розмовляли українською, хоч це була вже їхня друга мова, не так, як для людей з Більська, для яких чимось натуральним було говорити українською говіркою. Активність тієї молоді продовжувалася до 1997 р.
Що ці люди робили в Козликах?
Вони були більш активні в ділянці культури, організували майстер-класи, наприклад, з «Черемшиною», запрошували народні ансамблі, продовжували також краєзнавчий напрямок і кожного року організовували велосипедні рейди «Підляшшя».
І ці люди, здається, відремонтували вітряк?
Ця молодь спочатку встановила межі ділянки, збудувала першу провізоричну огорожу, поставила браму і зробила крила вітряка. Вона заснувала також білостоцький відділ Союзу української незалежної молоді, який організовував у Білостоці «Маланки» та запусти, і на цьому заробляв гроші. Ще 1997 р. вдалося купити хату для «загороди» в Зубові. Молодь хотіла приїжджати до Козликів круглий рік. Вони мали намір поставити хату своїми руками, але це виявилося нереальним. Хата пролежала аж до 2006 р., коли вдалося придумати формулу, за якою вже втретє можна було б усе відродити.
Апогеєм розвитку другого туру був саме 1997 р., коли купили хату і заснували Товариство друзів музею народної архітектури в Козликах.
Але знову з’явилася «поколінна дірка»?
Так, на місце тих, хто одружився, на жаль, не прийшло молодше покоління. Однак 2005 р. ті, хто почав засновувати осередок, і ті, що продовжували цю ідею, вирішили, що хату все-таки побудують. Це люди, які були власниками підприємств, отже й мали гроші. Проте 2005 р. ще не вдалося знайти формули, за якою вони б захотіли викласти гроші на побудову хати, бо ставити її своїми руками ніхто вже не мав ні часу, ні бажання.
Чи подальше життя осередку – це вже не результат спалаху активності чергового молодого покоління, але певна професіоналізація?
Ми 2006 р. придумали формулу приватного партнерства з Товариством друзів музею народної архітектури в Козликах, яка полягала у тому, що приватні особи (їх було 26) вкладуть кошти в побудову хати і потім зможуть нею спільно користуватися. Водночас вони зобов’язалися до того, що хата буде також відкрита для потреб культурно-громадського життя. Коли ця формула була знайдена, хату ми поставили за два місяці, а ділянку землі товариства розписали на ділянки власників.
Усе набуло 2006 р. нового характеру. Тоді вирішили розбудувати осередок, як загороду колонійного типу. У 1930-ті роки, після реформи, на Підляшші були організовані такі колонії-хутори. Отже йшлося про те, щоб і тут зорганізувати таку загороду. Увійшли б до неї господарські будинки, клуня, хліви, склеп і шпихлір, а крім того, рекреаційний будинок, баня і пристань над річкою. Після хати ми поставили баню, до якої треба було ходити староріччям, тому прийшлося зробити кладку, потім поміст над річкою, замовили ще й дерев’яний човен. Після впорядкування формальних справ наше товариство стало організацією суспільної користі, завдяки чому ми отримали свій бюджет. Це дозволило нам докупити землю, ліс і луки над річкою. Загалом, ми тепер маємо немалу територію – десь біля 5-ти гектарів, з чого гектар займає «загорода».
У садибі увесь час з’являються нові будинки…
З самого початку був викопаний колодязь, потім появився журавель. Перенесли також шпихлір з поч. ХХ ст. з Видова, який я отримав по батькові. Надворі поставлено столи під дашком, де може поміститися біля ста або й більше осіб.
Чи користуєтеся європейськими коштами?
Останні два-три роки ми з успіхом пишемо проекти до європейських програм. Завдяки тому був проведений ґрунтовний ремонт вітряка. Цього року ми побудували і клуню для переховування туристичного обладнання. Буде ще зроблений новий поміст, краща кладка до річки. Ми вже купили матеріал на хліви.
Ваша мета – це не лише розбудова садиби, але й розвиток українського життя?
Звичайно, у статуті маємо записаний розвиток культурного життя національних меншин, зокрема української. Ми безкоштовно винаймаємо осередок, а часом забезпечуємо частину витрат, потрібних для проведення заходів, які мають український характер, наприклад, оплата майстер-класів, а коли хтось до нас приїжджає, не беремо за це ніяких оплат. Завдяки тому наш осередок стає популярним. Тут відбуваються циклічні майстер-класи гри на лірі та навчання обрядових пісень. Організовуємо також майстер-класи для дітей, які вчаться української мови, але не тільки, бо до нас приїжджали й діти з Сім’ятич.
Чи ви лише сприяєте, чи також самі є ініціаторами українських заходів?
Від 2007 р. ми організовуємо зустрічі з нагоди свята Миколая (22 травня). Їх програма нескладна – завжди є презентація якогось цікавого явища в нашому культурному житті, найчастіше, пов’язаного з фольклором чи видавничою діяльністю. Наприклад, цього року виступили учасниці майстер-класів підляських українських пісень. Відбулася також презентація книжки, яку видав наш друг Марко Мартинович про своє рідне село Даші. Під час такого заходу влаштовуємо товариську зустріч біля вогнища, де можна поспівати пісень.
Дивлячись на заходи в садибі, тут багато молоді.
Тут завжди була молодь. Вона створювала і розбудовувала осередок, а зараз молоді люди знову переймають ініціативу. Їхні заходи не є, однак, чужими для нас, людей, які це все починали. Думаю, що в садибі є добра комунікація між поколіннями тому, що маємо спільні цілі.
Ваші заходи доволі різноманітні, бо це концерти, проекції, майстер-класи. Садиба – ще й місце зустрічей учасників рейдів «Підляшшя».
Така традиція продовжується від 1980 р. Цього року в серпні також буде байдарковий сплив. Основне, що це все робить нове молоде покоління. Наприклад, 4 липня вперше відбулися «Танці в клуні». Приїхала капела з Люблина і ми вчилися народних танців.
Наскільки ви відкриті для людей з-поза підляського українського середовища?
Ми дуже відкриті, абсолютно не робимо ніяких обмежень. наприклад, у майстер-класах лірницьких пісень беруть участь люди з усієї Польщі: зі Щецина, Люблина, Кракова, Варшави. Навідуються й українці з інших реґіонів Польщі. Коли ми організовували рейди, то людей було більше. Тепер приїжджають українці з Білорусі і Росії. Все залежить від того, хто з якою ідеєю приходить. Ми є відкриті для всіх пропозицій. Не обмежуємося українським середовищем. У нас побували навіть діти-інваліди.
Чи ви намагаєтеся серед тих людей поширювати знання про українців з Підляшшя?
Звичайно, хоч і не хочемо нав’язувати своїх поглядів. На стінах у хаті є постійна виставка історії осередку, висять карти, на яких показані етнічні та діалектні межі. Коли хтось зацікавиться і питає, то пояснюємо.
Чи завдяки тому люди ззовні стають більш відкритими до українців?
Відкриваються, бо вони відчувають, що ми тут не розмовляємо польською мовою. Зрештою, до нас приїжджають люди, відкриті на українство, оскільки майже всі заходи мають український характер. Хоч були теж ініціативи, присвячені екології, бо треба знати, що садиба міститься в границях зони «Натури 2000» і Краєзнавчого парку Долини верхньої Нарви. З одного боку, це обмеження, а з другого – ґарантія, що ніхто тут не поставить готелю.
Місце гарне, але завжди є проблемою наповнити його змістом. Хорошим змістом можна наповнити тоді, коли є люди. Тут потенціал нарощується і помалу українське життя розвивається.
Архівні фото Товариства друзів музею народної архітектури в Козликах
