Іван Бакунович ■ ПОДІЇ ■ 2011-07-29
{mosimage}
Марія Починайло з трепетом у серці черговий раз відвідала своє рідне село Полоски, що знаходиться в Більському повіті на Південному Підляшші. Разом з нею на храмовий празник святих апостолів Петра і Павла, який припадає на 12 липня, до краю дитинства й молодості приїхали 16 колишніх мешканців Полосок і Загорова. Зустріч – незвичайна, оскільки якраз цього дня 1947 р. мешканців сіл депортовано під час акції “Вісла”.
У спогадах М. Починайло (уродженої Сегень) Полоски залишилися немовби маленьким раєм на землі. Школа, церква, при церкві існував дуже знаний хор, який отримував нагороди на престижних оглядах.
Народ був тут співучий. Люди не тільки в хорі співали, але навіть як ішли на гриби – співали, косили траву – співали, верталися втомлені додому – співали. Як згадували родичі М. Починайло, у селі було 180 родин, серед них – близько 12 римо-католицьких сімей.
Але цей рай закінчився 12 липня 1947 р. Полоски були одним з останніх депортованих сіл. Мешканці Полосок уже знали, що їх чекає, бо чули, що вже нема сусідніх сіл. Сушили сухарі, перетоплювали м’ясо до горщиків, сушили макарони, щоб мати харч на дорогу.
– Невідомо, чому залишили нашу бабусю, яка народилася 1881 р. Ми всі чекали на рампі в Хотилові, а бабуся сама ночувала у своїй хаті. Не витримала, на другий день прийшла пішки до поїзда і поїхала з нами. Казала, що було страшно залишатися самій у селі. Вночі тільки віконниці стукали в порожніх домівках, собаки вили з туги за своїми господарями, – згадує п. Марія.
Сім’ю М. Починайло доля закинула спершу до Правдова біля Миколайок. Дім був великий, але що з того? Не було вікон, печей, підлоги. На землі – лише пір’я та обрізані жіночі коси.
– Ми сказали, що тут мешкати не будемо – і тато вирішив пошукати іншої хати. Шукав увесь тиждень, аж знайшов десь коло Мронґова, куди поселили нашого родича. То був великий маєток. Там жила ще господиня з сестрою, але пізніше поляки вигнали їх до Німеччини. Нам було дуже прикро, що ми поселилися в їхньому домі, а їх виселили. Але що ж, ми в цьому не були винні. І всі це чудово розуміли, – продовжує розповідь п. Марія.
Це не тільки спомин М. Починайло. Це – життєвий шлях сотень, тисяч мешканців Південного Підляшшя, Холмщини, Любачівщини, Надсяння, краю Антонича, які змушені були залишити свої домівки й опинилися на чужих землях північної та західної Польщі. Частина з них повернулися до рідних осель. Поверталися ті, хто мав до чого. Хоч і повернення було не раз насичене гіркотою – коли в поляків, які за той час уже поселилися на місці вигнаних, треба було викупити рідну хату чи землю. Більшість залишилася, бо вернутися було нікуди.
Отак у теперішньому Вармінсько-Мазурському воєвідстві залишилися, зокрема, Іван Крат та Іван Романчук, біля Валча проживає Ксеня Лис (уроджена Гомола). Залишилося на чужині багато -уків та -енків, яким не судилось повернутися на рідні землі.
Але якраз цього року на свято і в річницю депортації деякі вирішили відвідати свої села. Приїхали, щоб на престольний празник помилитися в загорівській церкві (храм у Полосках після депортації замінено на римо-католицький костел – ред.), взяти участь у панахиді, відправленій на могилі Володимира Столиці, – місцевого дяка, вбитого 31 серпня 1945 р., – зустрітися з тими, хто раніше повернувся в рідні околиці.
– Сьогоднішнє свято має особливий вимір, – говорив під час проповіді владика Авель, ієрарх Люблинсько-Холмської єпархії ПАПЦ. – Цього року численно, більше ніж попередніми роками, з’їхалися давні виселенці Загорова, Полосок та навколишніх сіл, тоді, коли в Загорові святкують пам’ять святих апостолів Петра і Павла. Це добрий намір: нехай Господь вас благословить, щоб вам після відвідання цього клаптика рідної землі залишилися якнайкращі враження.
На думку д-ра Григорія Купріяновича, голови Українського товариства в Люблині, це – велика подія: мешканці цієї землі – ті, які тут жили десятиліття тому, і ті, які живуть тепер – зустрічаються на своїй малій батьківщині, на якій уже мало їх не бути. Мало не бути українців, мало не бути православних.
– Ви сьогодні тут збираєтеся, а це показує: відбувається не те, що люди планують, а те, що відбуватися повинно, – вів слово д-р Купріянович. – Наша зустріч є свідченням того, що традиція, якою жили і ваші, і наші предки на цій землі, на якій століттями говорили рідною українською мовою, були вірними Православної церкви, є живою. Я сам, історик, коли переглядав архівні документи, нерідко знаходив на їхніх сторінках назви Загорів, Полоски. Нерідко знаходив інформацію про спроби будувати тут українське життя, відроджувати православне життя, яке також тоді було обмеженим.
Але це повернення – не в той час, який був тоді. Щораз менше людей нині говорить рідною мовою. Набагато менше тепер є людей у церкві, ніж тоді, як їх звідси виганяли.
– Це також трагедія, оскільки збереження теперішнього стану, коли є горсточка людей, яка тримається своєї традиції, вимагає великого зусилля. І саме Загорів є маленьким острівцем, де щось зберігається. Звичайно, усім нам хотілось би, щоб маленькі діти, які бігали довкола церкви, говорили мовою своїх предків, а не мовою тих, які їхніх предків виганяли з рідних осель, – додає д-р Купріянович.
Як сьогодні помічають Полоски їхні колишні мешканці?
– Полоски вже не мають своєї душі, – підкреслює М. Починайло. – Навіть наша хата, яка залишилася, не має підляської натури. Були віконниці, за наших часів хата була покрита черепицею – а тепер шифером. Немає старого в’яза, який садив мій дідусь і до якого завжди я могла притулитися. Не та хата, не те село. Мої Полоски тепер на могилках. Там похоронений мій дідусь, там моя тітка, там усі наші предки. Ось там тепер мої Полоски.
№31, 31 липня 2011 року {moscomment}
Зустріч у Полосках і Загорові на Південному Підляшші
