Богдан ГукКУЛЬТУРА№36, 2015-09-07

Розмова* з Ромуальдом Біскупським (8.01.1935–5.01.2008), істориком мистецтва, працівником Історичного музею в Сяноці

Богдан Гук: Мені відомо, що Ви – людина не сяніцького роду.

Ромуальд Біскупський за робочим столом. Фото Володимира Александровича
Ромуальд Біскупський за робочим столом. Фото Володимира Александровича

Ромуальд Біскупський: Я народився в Бересті-Литовському. Там проминуло моє прекрасне дитинство, там я закінчив перші школи. Потім у Варшаві я вивчав історію мистецтва, будучи учнем професора Міхала Валіцького, визначного знавця середньовічного мистецтва.

Закінчивши навчання, Ви переїхали до Сянока?
Це був випадок. Коли я закінчив навчання, мене скерували на роботу до музею в Ланцуті. Насамперед я поїхав до Відділу культури Воєвідської народової ради у Ряшеві, тому що цей музей був його підрозділом. Мені сказали, що отримаю 1100 зл. зарплати, а мені було потрібно сплатити стипендію, заплатити за квартиру і прохарчуватися. Я змушений був відмовитися й попросити, щоб мене скерували в інше місце. Чиновник від культури порекомендував музей у Сяноці. Там я й почав працювати, думаючи, що коли поверну стипендію, то виїду… Але живу тут і досі, проте й далі не ототожнюю себе з цим містом, до речі, на відміну від моєї жінки, родовитої сянічанки.

То з яким місцем на землі Ви себе ототожнюєте?
З міфологізованим місцем свого дитинства – Берестям-Литовським, хоч я ніколи не наважився туди поїхати. Росіяни бомбили місто і на 80 відсотків його знищили. Невже я зміг би там віднайти своє закарбоване в пам’яті дитинство? Не хотілося нищити прекрасних спогадів. Якщо би я побачив совєтизоване Берестя по війні, то нова картина навряд чи не прикрила би цих спогадів і не деформувала їх.

Ви за освітою – історик мистецтва середньовічної доби. У мистецтві Сянока ця доба майже не репрезентована.
Минув якийсь час від приїзду в Сянік, і я зрозумів, що тут збереглося всього кілька картин. Найдавніша – це зображення Богородиці з немовлям з кінця ХVІІ ст. у францисканському костелі. Як на мою освіту і зацікавлення, це надто пізня картина.

Коли Ви вперше зустрілися з іконою? Під час навчання в університеті?
Ні, якраз там про ікону та мистецтво християнського Сходу не розповіли мені нічого. Перша зустріч з іконою, а по суті двома, мала місце в сяніцькому замку (там же музей – Б.Г.). Першою була Богородиця з карпатського бойківського села Панищева на території Польщі, друга – Успіння Богородиці з Жукотина в Турківському районі України. Обидві зробили на мені велике враження, бо ці ікони – такою мірою довершені шедеври, що годі це виразити. Слова убогіші за картину, зокрема від того змісту ікони, який не проявляється словами. Відчувати бачене ближче мені, ніж говорити про нього.

Ви прийшли до ікони з іншого культурного світу – римо-католицького…
Обидві названі ікони – універсальні, а в такій ситуації культурні обмеження на мають місця. Можна-бо не знати, що зображено у творі, проте можна відчувати, яким прекрасним способом воно існує.

В людини є можливість відчувати шедеври духовності.
Так, але ж не в кожної. Я б прагнув ствердно відповісти на це питання, та все ж маю тут справу з обмеженням: чим більше сам знаю про мистецтво, тим менше можу сказати, чому воно справляє враження, яке не піддається часові.

Про ікони кажуть, що в них нема руху, часу, проминання, що вони ієратичні (cвященні – ред.).
Питання складне, залежно як поставитися до справи. Приблизно в ХІ ст. сформувався канон зображення постатей в іконах. Раніше ікона знала рух. А ще інша справа, що «знерухомлення» ікони по-іншому відбувалося в різних культурних колах. Немалу роль відігравав і мистецький рівень самого іконописця. Один з них геніально передав той єдиний рух ікони, яким є метафізичний рух, а інший на це не спромігся. І саме вона ставала «нерухомою».

Саме дотримання канону не ґарантувало зображення метафізичного руху постаті?
Канон – це схема у способі зображення, а в іконі не йдеться про схему. Канон не стосується змісту. Саме дотримання канону не ґарантує іконі, що вона промовлятиме мовою та змістом християнського богослов’я. Канон Вознесіння Христового не змінився від VI ст., проте не кожен твір рівною мірою передає його богословський зміст. На вимову картини завжди вирішальний вплив має майстерність художника. От анонімний іконописець, що виконав ікону Недоторканної Богородиці в Лопінці. У цієї ікони, створеної на основі нідерландського естампу (miedziorytu – ред.), є грецька основа, оскільки Рафаель Заделер скопіював ікону Непорочної.

І все ж, римо-католицький митрополит Міхалик з Перемишля не визнав давньої назви і для потреб латинського культу назвав її по-новому: Богородиця прекрасної любові.
Що ж, проте в доброму перекладі з грецької мови ікону можна назвати лиш так, як це я сам її назвав. У перекладі на латинь, а згодом на польську мову, вживається назва Недоторканна Богородиця (Bez Skazy – ред.), а ж «непорочна» – це щось зовсім інше, ніж «недоторканна». «Недоторканна» означає: Богородиця була така від початку, а «непорочна» – що ніхто не вчинив їй пороку, а це ж основна різниця.

Ікона Недоторканної Богородиці з Лопінки є тепер у церкві, яка служить як римо-католицький костел у Полянчику. По ІІ Світовій війні чимало греко-католицьких ікон Богородиці фізично привласнили собі римо-­католики. Це продовження «руху» ікон з церков у костели, започаткованого в ХIV ст. перенесенням ікони Богородиці з Белза до Ченстохови?
Богородиці поклоняються як на Сході, так і на Заході. Збільшення кількості місць поклоніння богородичним іконам відбулося на зламі XVII і XVIII ст. Суть справи стосується божественного материнства, а не продовження того, що колись привезли ікону з Белза у Ченстохову.

Сяніцька колекція іконопису – це греко-католицькі ікони з території сусідства з римо-католицьким мистецтвом. Які сліди залишило на іконах це сусідство?
У місцях зустрічі культур завжди присутні ориґінальні художні явища. Якщо міжкультурний контакт дуже близький, а саме так це відбулося між польською та українською культурою, виникає нова якість та ориґінальна творчість у різних сферах. Західноукраїнські ікони в сяніцьких зібраннях – це не російські ікони, новгородські, псковські чи балканські. Це повністю ориґінальний східний живопис XV ст. з багатьма рисами, яких деінде не зустріти. Раннє українське мистецтво розвивалося в близькому сусідстві з польським, впливало на нього також грецьке, країн Балканського півострова з півдня та Великого Новгорода, Пскова і Москви з півночі. Згодом напрямок змінився: у XVIII ст. українські та сербські художники, що здобули освіту в Києві, працювали в церквах у Сербії.
Вивчення західноукраїнського мистецтва, представленого збірками в Сяноці та Ланцуті, дозволяє говорити і про менші чинники впливу. Інколи спеціальні замовлення мали фундатори праць: парох з якоїсь там Андріївки чи Тилича міг приїхати до Перемишля та замовити для своєї церкви ікону, подібну до перемиської; або замовлення для церкви в Мушині отримував художник з Сянока чи Перемишля. Вирішальне слово належало не канонові, лише індивідуальним нахилам митця, чомусь десь побаченому або почутому. Так чи інакше, але завдяки українсько-польському стикові деінде неможливо зустріти деяких сцен, відомих мені з колекції сяніцького музею.

На Лемківщині та в Надсянні православний і греко-католицький обряди змінювалися. Це вплинуло на іконопис?
Берестейська унія зберегла не тільки весь східний обряд, але також принципи іконопису. На нашому терені не маємо справи з православними чи греко-католицькими іконами.

Як вивчали Ви мистецтво християнської України, працюючи в музеї у Сяноці? Ви сказали, що в університеті небагато можна було навчитися.
Я тоді майже нічого не знав про ікони. Довідавшись, що в місті живе православний священик Адам Дубець, я до нього пішов. Він мене радо прийняв та чимало пояснив. Відтак я дуже багато читав, починаючи від отців церкви аж по Юрія Новосільського.

Усе життя Ви проводите в контакті з іконами. Це залишає свої сліди?
Ікони навчили мене мовчати, хоч я сам завжди був у мові стриманий. Після певного часу праці в замку я побачив, що в мене перша реакція на побачену ікону – це усмішка. На віку я радше відмовчуюся, проте весь час розмовляю з іконами по-своєму і по-їхньому.

Тут помогла Вам історія. Сталося так, що Сянік так міцно асоціюється з тутешньою колекцією іконопису?
Це пов’язане зі знаменитим українським митцем, яким був Лев Ґец, львів’янин, котрий до війни навчав рисунку в гімназії в Сяноці. І в Сяноці він заснував музей «Лемківщина», який містився в будинку, де тепер живе владика Адам. «Лемківщина» збирала ікони та предмети матеріальної культури. Художникові допомагала вчителька з Межиброду Ірина Добрянська. Помагав також український письменник Франц Коковський. У листі до директора музею «Бойківщина» в Самборі Коковський визначив демаркаційну лінію: Бойківщина – «Бойківщині», а Лемківщина – «Лемківщині». І так вони співпрацювали, зібравши прекрасні твори мистецтва.
Товариство «Лемківщина» для свого музею в Сяноці чимало експонатів отримало, чимало й купило. Не в одній церкві, ремонтованій у 30-х рр. ХХ ст., просто поневірялися непотрібні шедеври з XVII або XVIII ст. Парохи віддавали їх за будь-які гроші, одне «Dееsis» Ґец купив за 50 зл., тобто за одну п’яту своєї гімназійної платні. Завдяки музеєві «Лемківщина» зберігся єдиний слід від церкви Благовіщення в Улючі: чотири ікони з XVII ст. з фундаційним написом, що ту ікону дав написати Андрій Коваль. Ця діяльність була частиною широкої акції рятування української культурної спадщини, яку з 1909 р. очолив львівський митрополит Андрей Шептицький.

Ви знали Лева Ґеца особисто?
Я хотів його віднайти, бо побачив, що багато ікон не має паспорту свого походження. Я не знав, де його шукати, а ніхто не міг мені в цьому помогти. Однак я мав щастя, тому що відізвався сам художник, просячи прислати копію церкви в Добрій-Шляхетській. На конверті зворотна адреса: Краків. Я відправив листа, але відповіді вже не отримав, тому що Ґец помер у лікарні. Відповіла його жінка, зворушена тим, що по стількох роках відізвався хтось із Сянока та належно оцінив працю митця.
Паспортів походження не мали як ікони з довоєнних українських зібрань, так і повоєнні, звезені з порожніх церков. Правда, ікони з музею «Лемківщини» колись мали приклеєні сині карточки з описом, але більшість з них відклеїлася. Я почав ретельно читати Ґеців музейний інвентар. І, наприклад, знайшов там таку записку: дошка внизу врізана. Це ідеально підходило до ікони св. Василія Великого з XV ст., яку в новому інвентарі вже охарактеризували як твір невідомого іконописця. Все ж я віднайшов прізвище того, хто подарував, це був парох села Лося коло Устя-Руського. І більш-менш таким же способом я ідентифікував ще 5–6 інших ікон.

Яким способом по війні фонди українського музею опинилися в колекції Історичного музею в Сяноці?
До 1939 р. в Сяноці працювали два музеї: в замку – польський музей Сяніцької землі, а неподалік, у будинку греко-католицької плебанії – український музей «Лемківщина». По війні відновив свою роботу лиш польський музей, який отримав об’єднані під час окупації колекції обох музеїв. На жаль, під час війни німці вивезли багато цінних експонатів, а по війні незнана кількість пропала в незнаних обставинах.
Згодом, у 50–60 рр., прекрасну працю виконала Анна Пеньковська з Воєвідського управління опіки над пам’ятками архітектури у Кракові. Якби не її ініціатива й важка праця, предмети з багатьох церков розікрали б злодії або вони були б знищені. Тимчасом Пеньковська рятувала старі церковні книги, хоругви та інші церковні предмети. Не розбирала іконостасів. Зібране передавала на зберігання у Сянік та Бич. Потім до сяніцького музею попало те, що тримали на складі в Сяноці. Відтак на початку 60-х рр. Барбара Тондос-Тур та Йоанна Реґлінська-Щур почали демонтувати іконостаси.

Багатство культури східного обряду на території, охопленій депортаціями 1944–1947 рр., мало велетенські розміри. Як багато вдалося врятувати?
Урятовано залишки. Втрати неможливо навіть уявити. Парадоксально, про це свідчать якраз урятовані твори мистецтва. Ось яку можна було б створити картину: на території перемиської єпархії стояло понад 700 церков, а от іконами, збереженими у замку в Сяноці можна було б укомплектувати десь 20 іконостасів, не більше.

Дякую за розмову. ■

*Розмова відбулася 2003 р. у помешканні Ромуальда Біскупського в Сяноці.

Поділитися:

Категорії : Історія

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*