Мирослав Пецух ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №48, 2013-12-01
Мій Няньо, Михав Пецух, ціле житя быв патріотом cвого народу. Вродився во Фльоринці як наймолодший в родині син Івана і Мелянії з Лешків. Мав трьох братів і дві сестри. Гнеска юж нихто з того іщи передвиселеньчого поколіня не жиє.
Няньо од дитиньства не мав легко.
Під час окупациї до хижи Пецухів закватерувалися німецки вояки, а ґаздове мусіли жити по хлівах. По війні зачалися «добровільни» виїзди на всхід – Пецухи постановили, же не лишат рідной земли. Хтоси єднак, і то зо своїх, донюс до польских власти, же Пецухи співпрацювали з німцями. Приїхала польска міліция і почала знущатися над родином. Товкли діда, бо в кожусі мав ґудзик з орелком, верещали: «Czemu, ukraiński bandyto, nie rozstrzelałeś polskiego guzika?!». Діти прібували боронити свого вітця, за што тіж ім ся достало. Штоби прискорити признаня до не свойой вини, молодого Михася дзьоґали баґнетом по брисі і примірювалися до спаліня хижи. Не знати, як би ся тото закінчило, коли би не ратунок учителя-поляка з сусідньой Кінцльовой. Він на вістку о подіях в Пецухів прилетів як найскоріше з криком: «Сo wy robicie, ta rodzina dosyć już od Niemców wycierpiała». Допіро товди міліціянти пішли гет зо словами «nam doniesiono». Тоти події привели до того, же дідо підупав на здоровлю і недовго по виселіню помер.
Пришов нещасний 1947 р. Пецухів вигнали на західни землі Польщі – найперше до Сулєнціна, а потім до Пожадла к. Лаґова, де было юж пару родин з Астрябика і Фльоринки. Земля была барз планна, сам пісок, не барз хотіла родити. Няньо мій намовив родину, жеби на найгіршій частині поля посадити ліс, з якого по роках буде корист, а крім того, хоц на рівнині, буде кус як в горах.
В понімецкій ґаздівці Пецухів аж до 1970-х років не было електрики. Няньо, барз здібний, зробив на зламі 60-х і 70-х років вітрак, який на потреби хижи продукував електричний струм.
Няньо замешкав в Ґожові, де підняв працю в текстильній фабриці «Сільвана». Пішов до війска, але Го дали, як українця, до неславних робітничих баталіонів. Там знищили Му здоровля, пошкодили міцно нирки, до кінця житя хворив і хворота нирок была причином Його передвчасной смерти.
Ціле доросле житя ангажувався в діяльніст українской меншини. Знали Го добрі краяне. Знала тіж про тото безпека, яка іщи в Пожадлі прибувала намовити Няня до співпраці. Видячи, же нич з того не буде, Служба безпеки прибувала юж в Ґожові преоначити Го до співпраці в дост специфічний спосіб. Повідали, же розуміют, што не хоче доносити на своїх, але прецін може помститися за вигнаня і повідати, што діют і бесідуют його сусіди поляки. Часто Го кликали на бесіди, але Няньо на нияку співпрацю не погодився, бо знав, же по правді пересічний поляк нич не ма до Акциї «Вісла», а як юж – то тоти, што так до помсти Го намовляют.
Недавно довідав єм ся од Аркадіуша Слабіґа, же в актах ІПН є інформація, же Михав Пецух послав з Устки до Варшави анонімовий зошит, в яким описує репресийну політику льокальних власти што до українской меншини в Пожадлі. Цікаве – зошит быв анонімовий, висланий быв з цілком іншого кута в Польщи, а і так знали, хто го написав. Показує то рівень інвігіляції українской людности.
Няньо в Ґожові познав мою маму, польку Ельжбєту. В костелі Чесного Хреста 1971 р., в яким од 1968 р. правилися греко-католицки Служби Божи, взяли шлюб, який дав їм о. Теодор Марків з Валча. Быв то перший греко-католицкий шлюб в Ґожові. Потім вродив єм ся я – охрестив мене тіж о. Марків в тим самим костелі.
В 70-х роках мій Няньо быв головом ґожівского гуртка УСКТ. Коли судили Його шваґра, Михайла Ковальского, Няньо їздив до Головного правління УСКТ до Варшави, жеби взяли в якісий спосиб в оборону невинно звинуваченого. Почув там лем тильо: «Навіщо Ковальський будує в Польщі Україну».
Потім, 1976 р., вродилася моя сестра Йоанна.
Хоц былисме мішаном родином, Няньо все дбав, жеби-м знав мову Його дідів. Од малого знав єм бесідувати по-свому. Вчив мене вершиків, а єден з перших, шевченкове «Cонце заходит, гори чорніют» навчив єм тепер мойого сина. Пам’ятам, як єм ішов по мою сестру до садочка, а пані звідалася мене, чи сме іншой національности. Якісо не міг єм повісти, же українской, то єм повів, же «łemkowskiej». Очевидно, похвалив єм ся Няньови. Він мене похвалив, але одночасно пояснив, же не до кінця-м добри повів. Бо «то правда, же ми лемки, але ми тіж українці, бо ми то як польски ґурале». Оповів мі о інших реґіональних українских групах і жеби-м ся не стидав імена русинукраїнец. Він знав, же в школі будут таки книжки, як «Łuny w Bieszczadach», і же попадут мі в руки напевно інши антиукраїнски книжки. Пояснював мі, же коли там будут о українских партизанах писати «ukraińscy bandyci», читати все тоти слова, як богатери, герої. Показав мі, же нашим гербом є тризуб, але не вільно го на зовні показувати і оповідав цілу історию, починаючи од княжих часів.
Здоровля ся штораз барже погіршало. Забрав мене іщи на фестиваль до Сопоту, але на мою першу Ватру до Бортного поїхав єм юж зо стриком Андрийом, бо Няньо під шатро, з огляду на здоровля, юж не міг.
Коли быв юж барз тяжко хворий, зо слезами оповідав мі о терпінях нашого народу, барз жалів, же не споткала нашого народу добра доля – найперше знищили го татаро-монголи, потім гнобила шляхта, товкли в Талергофі, за Сталіна морили голодом, а твердих русинів з гір вигнали і розметали. Згадуючи тоти терпіня, лишив мі тистамент, жеби-м не забыв про заповіт предків, жеби во мі далі жив нарід дідів і прадідів. Не дочекавши незалежности України, помер 23 серпня 1990 р. на 53 році житя. ■
Коментарі
Хочу подякувати п. Мирославу Пецугу за таку добру лекцію про наш нарід.
Хотїв би більше написати але не можу бо не знам по нашому. Я родивсья в Пенсилвені, а тепер жию в Калифорні, ЗША.
Іще раз вам дякую. Бувайте З Богом!