Богдан Гук ■ РОЗМОВА ■ №30, 2015-07-26
Розмова з Ольгою Гриньків, власницею «Домашньої пекарні і Комори» в Перемишлі
Багато років ти була найбільш відомою журналісткою в Перемишлі. Тепер ти відома як жінка, яка четвертий рік пече найкращий хліб і продає його у новій пекарні-крамниці в самому центрі міста, на Ринку. Так чи інакше, але увага й далі зосереджується на тобі. Це характер такий в тебе чи продумана життєва концепція?
Журналісткою в місцевому тижневику «Życie Przemyskie», відтак «Życie Podkarpackie», я була 20 років. Мешканці Перемишля настільки добре пам’ятають про мою колишню працю, що кажуть: «хліб від пані редактор». Нехай це не прозвучить нескромно, бо я ніяка там Моніка Олейник (відома журналістка телеканалу TVN 24 та Radio Zet – ред.), не зірка, проте щойно тепер зрозуміла, що мої звіти про засідання міськради Перемишля привертали увагу багатьох. Тут мене мали за М. Олейник.
Про тебе писали й варшавські видання.
Так, про мене писали в жіночих журналах «Twój Styl», «Chwila dla Ciebie». А про мою нову працю в пекарні матеріал зробив телеканал TVN.
Пекарня. Невже це жіноча стихія? Бо чоловічий «Форбс», я розумію, мовчав.
У чоловічих бізнесових журналах мене не було і, сподіваюся, вже не буде. Вернімось до суті розмови. Моєю стихією було писання. Я подала документи на україністику, а не на журналістику, маючи відчуття невпевненості в собі.
Коли ти закінчила навчання у Варшавському університеті?
Не пам’ятаю, подібно як не пам’ятаю, коли одружилася і коли розлучилася. Що ж, моя пам’ять, як і життя, складається з долання різних обмежень або прихованих заборон. Не йдеться про бравуру. Просто я не зважаю на щось, навіть усвідомлюючи наслідки. Так було тоді, коли я колись давно переспала з кимось, а потім народила позашлюбну дитину; посварилася з головним редактором газети, в якій працювала; почала будувати дім, не маючи грошей. «Мудрі й розважливі» люди казали мені: «Зігниєш під тином». Тимчасом у мене такий девіз: «Слід іти туди, куди насправді хочеш іти!»
Я розумію, що ти завжди хотіла не так бути журналістом, як пекти хліб у пекарні?
Ні, я відразу мала б подати документи на журналістику.
Кажуть, що журналістом людина народжується.
Я радію, що таки добилася свого, попри помилку з вибором напрямку навчання. З Варшави я повернулася з дочкою Уляною до Перемишля. Цілком випадково отримала працю в тижневику «Pogranicze». Там я, не маючи якогось особливого таланту від природи, докладала максимальних зусиль до всього, що писала. Не вдавалася до погоджень і не йшла на поступки.
Про проблеми українського життя в Перемишлі ти писала мало або взагалі не писала. Як сьогодні можеш розповісти про наявність української проблематики в перемиських ЗМІ?
Це залежало від редакції видання, але взагалі ця тематика функціонувала нецікаво. Мушу додати, що я не можу бути цілком справедлива в оцінці, тому що ніколи не ділила перемишлян на українців і поляків.
А ти сама чому не писала про українські справи?
Якийсь час в «Życiu Przemyskim» мені забороняв головний редактор писати про це, бо нібито я, як українка, не писатиму об’єктивно. Цей принцип об’єктивності у пресі можна визнати нормальним, хоч його важко досягти. З другого боку, я таки найкраще могла орієнтуватися в українському питанні в Перемишлі.
Саме тому про українців писали й пишуть, як ти кажеш, «нецікаво» чи непривабливо.
Я не згідна з тобою. Можу сказати так: українською проблематикою не надто дорожили, але вона таки тут була. Її могли «зіштовхувати» на дальші сторінки, але не обминали. До речі, я не любила інформаційної журналістики, а любила репортаж. Доказом є серія моїх репортажів про українські села Перемищини, яких вже нема, поміщених у «Przemyskim Przeglądzie Kulturalnym». Це написала польською мовою я, а не журналісти «Нашого слова».
В якусь мить я подумав, що відповідь буде така: протестуючи проти обмежень на українську проблематику, я кинула газету й відкрила пекарню.
Я конфліктувала з керівництвом газети, але далеко не з української причини. Йшлося про моє несприйняття таблоїдизації ЗМІ. На цьому тлі похід до Пикуличів і «Ніч на Івана Купала» не були темами. Важко збудувати цікаву емоційну розповідь про це, якщо не будувати її на страху перед українським тризубом. Крім цього, я людина місцева, перемиська, і мені важко поділити Перемишль на польську пресу та українську громаду.
А чи вміють місцеві українці відвоювати собі місце у ЗМІ?
Українці в моєму місті цього не роблять, не мають відповідних методів і способів. Причиною цього є не лише внутрішні якості українства, але й мала численність громади та невеликі фінансові засоби. Якби я була українським діячем, то намагалася б робити малі речі, але на дуже високому рівні. Щоб, наприклад, тижневик «Wysokiе Obcasy» захотів написати про це, як про ту дівчину з Горлиць, яка єдина вибрала матуру з лемківської мови.
До речі, a які українські жінки в Перемишлі – «патріархальні» чи незалежні?
Я маю невеликі контакти з українцями, проте мені здається, що жінок-феміністок тут небагато, а шкода, хоч, напевно, вони все-таки є, але свої думки й поставу приховують у вишиваних сорочках.
Вишиванки – це ж елемент патріахальної епохи.
Це не так, усе залежить від того, як її носити. Одні жінки носять її так, ніби приїхали з Варшави, а інші – начеб ніколи тієї Варшави й не бачили. До речі, я би хотіла побачити наш «Фемен» у Перемишлі.
Важко його побачити, коли ти щодня печеш хліб у своїй пекарні.
Пекарня – це спочатку був жарт. Коли несподівано мене звільнили з праці в газеті, я сказала: що ж, буду пекти хліб. У цю хвилину я навіть не уявляла собі, що кажу правду, але згідно з власним характером, не відступила. На тодішню хвилину мала несплачений кредит за новозбудовану хату. На щастя, там стояла невелика піч, у якій я хотіла пекти собі хліб, але тільки тоді, коли стану пенсіонеркою. І що? От я й почала пекти хліб, а потім на велосипеді їздила до знайомих і продавала його. Невдовзі вибудувала в підвалі нову піч, більшу. Виявилася цікава річ: люди купували мій хліб, вірячи, що він так само добрий, як мої статті. Якість хліба вимірювали моїм журналістським ім’ям.
Дріжджами твого хліба ставала добра журналістика.
Дуже добрим було насамперед те, що я не дозволила керівництву газети зробити з себе сміттєву журналістку… Люди купують так, що я не можу стільки напекти. Це знову нагадує журналістику, але тепер уже не шеф, а люди кажуть: швидше, швидше, більше… А я мушу дбати про якість, тому що в мене все так, як у ХІХ ст.: мануфактура, все вручну, всі складники справжні, все з села. Стараюсь спекти на день десь 80 буханців. Це тому, що мусимо жити в правді – як хліб, то хліб. Дійсно, можна було б пошукати якихось машин з ХІХ ст., якщо такі були… адже в мене руки не зі сталі. ■
Дякую за розмову.
