Степан Мігус ■ РОЗМОВА ■ №27, 2015-07-05
Розмова з першим заступником міністра культури і туризму України ІГОРЕМ ЛІХОВИМ
Степан Мігус: В Ольштині в середині червня відбулося шосте засідання польсько-української комісії з питань повернення творів мистецтва, утрачених під час ІІ Світової війни. Ваш польський колега, віце-міністр культури Павел Жуховський, назвав його найбільш результативним. Ви погоджуєтеся з цим?
Ігор Ліховий: Для мене це перше засідання, і я хотів би, щоб воно було результативним. Хай уже сьоме чи восьме буде більш результативним. Дійсно, майже 5 років була перерва між засіданнями, тому накопичилося багато питань, які потребують швидкого вирішення.
За яким принципом відбуватиметься між обома державами обмін художніми цінностями, втраченими під час ІІ Світової війни?
Комісія постала понад 19 років тому в дещо іншому політичному і соціальному оточенні. Вона була налаштована на повернення творів мистецтва, утрачених під час ІІ Світової війни. І тепер це теж наше головне завдання, тобто повернути до України вивезені через Польщу до Німеччини (а по дорозі багато чого тут залишилося) втрачені твори мистецтва. З другого боку, віднайти в Україні і віддати Польщі те, що було вивезене незаконними шляхами. Принагідно треба сказати, що такого майже нема, оскільки вектори вивезення йшли під час ІІ Світової війни в іншу сторону. Разом з тим, польська сторона піднімає постійно питання передачі до польського культурного простору і польських інституцій тих речей, які мають важливе значення для польської культури і для польської історії, а перебувають на території України не лише внаслідок переміщень під час ІІ Світової війни.
Польська сторона домагається повернення, зокрема, надбань львівського довоєнного «Оссолінеум»?
Саме так. На нашому засіданні дуже часто звучало слово «Оссолінеум». Це велика колекція, яка є цінністю для поляків. Дискусії відбувалися у професійно-доброзичливому тоні та зі зрозумінням ситуації в Україні і Польщі. Я думаю, що ми наблизилися власне до того, щоб рекомендувати українському і польському урядам прийняття конкретних рішень, оскільки комісія таких рішень не приймає і не може безпосередньо вплинути на передачу культурних цінностей. Для нас дуже важливо повернути архів Наукового товариства імені Тараса Шевченка, частина якого зберігається в Польщі. У Кракові є ціла колекція артефактів археологічного походження з Національного музею історії України в Києві, які вивозилися до Німеччини, але залишилися в Кракові. Є ще одна дуже важлива сторона праці комісії, а чотири групи експертів попередньо готують свої пропозиції для неї, а саме вивчення архівів, бібліотек, музеїв кожної зі сторін. Це також і оприлюднення через друк каталогів, організування виставок і конференцій. Ми хочемо, щоб у результаті роботи комісії колекції та окремі твори не тільки були переміщені з одного сховища у Львові чи Києві до Варшави або Кракова і навпаки. Йдеться, насамперед, про те, щоб лоюди могли ознайомитися з цими історичними пам’ятками.
В минулому українські землі попадали під впливи сусідів, також і Польщі. На польському боці кордону залишилися такі історичні місця, як Холм, тісно пов’язаний з княжим родом Романовичів, з якого виводиться Данило Галицький, та Михайлом Грушевським, який народився у Холмі. Це й Народний дім у Перемишлі, і такі світочі української літератури, як Богдан-Ігор Антонич, Богдан Лепкий, і багато інших історичних місць, постатей. Чи на ці теми велися розмови?
Ні. Власне ці імена і місця не згадувалися, але вони звучали тривалий час опосередковано, тому що ми не є політичним органом, який піднімав би такі надзвичайно важливі питання і проблеми. З огляду на те, що ми живемо вже в ХХІ столітті і йдемо до єдиного європейського, економічного, політичного і культурного простору, я б не дивився на це в чорно-білих барвах. Світ різнокольоровий і має багато відтінків. як колись говорив відомий фахівець з управління Дейл Карнегі (американський психолог – С. М.): якщо «життя тобі часто підкидає лимони, навчися робити з них лимонад». Власне, навіть з ситуації, яка склалася, на яку ми не можемо вплинути, ми повинні отримати певні позитивні результати.
Одним з таких результатів, як я зрозумів, є вшанування українською стороною в Бердичеві пам’яті світової слави письменника з польським корінням Джозефа Конрада-Коженьовського?
Так. Це мій земляк, і мені це дуже приємно. Я завжди захоплювався його творчістю, особливо, коли відкрив для себе, що видатний англійський письменник, якого порівнюють з Джеком Лондоном чи Робертом Стівенсоном, є родом з Бердичівського району, зовсім близько від того місця, де народився і я. До речі, в кінці цього місяця (червня – С. М.) має відбутися урочисте відкриття музею Джозефа Конрада. Нам треба навчитися не тільки володіти чимось, а й користуватися цим. Світ накопичив дуже багато різноманітних цінностей у позитивному плані і, на жаль, багато чого і в неґативному. Нам потрібно навчитися користуватись цими позитивними цінностями, щоб збагатити себе. Недарма ж у Святому письмі сказано, що той, хто ділиться з іншими, збагачує й себе.
Під час праці комісії місцеві ЗМІ винесли на перші сторінки інформацію про те, що українська сторона хоче від Польщі булаву Богдана Хмельницького і дзвони з Літовищів.
Це питання не перше десятиріччя піднімає українська громада, яка після відомих вимушених етнічних переміщень проживає на півдні України. Я думаю, що це спогад про Батьківщину, з якої їх всіх разом переселено. Ці дзвони насправді не мають такої великої історичної та дуже високої культурної цінності, але треба зрозуміти, що деякі предмети мають велике сакральне значення, для людей вони святі. Відома леґенда про євшан-зілля, а насправді це звичайна трава, але її запах викликає в людей дуже багато споминів. Вони згадують своє дитинство, родину, тобто той культурний і духовний простір, у якому вони росли. Тому і це також важливий об’єкт. Ми як комісія не вважаємо себе експертами найвищого рівня. Ми лише робимо висновки в останній інстанції, тому, якщо справа стосується культурних цінностей, до цього причетні дуже багато людей і в кожного є свій погляд. У ці дні ми багато працювали, глибоко, серйозно, професійно і доброзичливо дискутуючи. Це ж не була туристична поїздка. Мені доводиться бувати за кордоном, от і щиро скажу, що тут уперше так багато часу відведено безпосередньо обговоренню, прийняттю рішень, а не тільки знайомству й ознайомленню з країною, в якій ти перебуваєш.
Ішла мова й про булаву гетьмана Б. Хмельницького. Свого часу польська сторона позичала її Україні. Що з нею тепер?
Я не зможу вичерпно відповісти на це питання. Знаю, що між 2005 і 2010 роками в Києві було кілька знакових виставок, на які з Польщі і Швеції привезено дуже багато цінностей, пов’язаних з козацькою добою, Українською середньовічною державою і такими іменами, як Б. Хмельницький.
Чи установлено чергову дату зустрічі комісії?
Ні. Ми тільки встановили, що до кінця року має зібратися підгрупа експертів, що займається музейними проблемами. Це чи не найскладніший напрямок діяльності, бо він пов’язаний з унікальними артефактами в одному екземплярі. Якщо ми говоримо про бібліотеки, то це рідкісні унікальні книги, часом одна, часом декілька, а також репринти. Якщо ми говоримо про музейні артефакти, то вони справді унікальні і найчастіше в одному екземплярі. Ми говорили також, і це стосується булави, щоб налаштувати нам передачу якщо не на постійно, то в обмін на тривалі депозити на п’ять-десять років. Таким чином, ми хочемо об’єднати наші зусилля. Варто, щоб українці більше знали про польську культуру і, відповідно, поляки – про українську. Обравши напрям на євроінтеґрацію, ми повинні не тільки декларувати, що ми входимо в певну спільноту народів, ми повинні знати, куди йдемо, що собою представляють ці народи, яким було їх минуле, на що вони тепер орієнтуються. Успіх може бути тільки тоді, коли ми знаємо, куди прямуємо і з ким маємо справу. В арабів є мудра приказка на цю тему: коли вирушаєш в дорогу, обери собі надійних супутників. ■
