Більшість із нашої редакційної горстки мріяла познайомитися з цією парою. Волею Всевишнього мені першому випала така честь. Під час свого візиту до Львова я в грудні 1987 р. потрапив на святкування 50-річчя В’ячеслава Чорновола. Там і познайомився з Атеною Пашко. На той час я знав лише, що вона – дружина дисидента-політв’язня. І не мав найменшого поняття, що вона ще й поетеса. Атена Пашко нічим не зраджувала свого поетичного обдарування: майже весь час стояла біля стола та споглядала на приготовлені свічки. І ставила риторичні запитання: чи кадебісти будуть нині збиткуватися, вимикаючи світло (як це бувало минулими роками), чи вже часи змінилися.
На щастя, того історичного вечора не довелося запалювати свічок. Проте – загорілася іскра, яка запалила стан, що виходить за межі звичайного знайомства. Не останню роль в цьому відіграло й те, що моя блаженної пам’яті дружина в хаті В. Чорновола наприкінці 80-х років передруковувала редаґований ним “Український вісник” та інші самвидавні матеріали, знала багато пристрастей та емоцій тої хати, які є невід’ємним супутником кожної творчої душі. Згодом, коли підступна хвороба обірвала життя моєї Галини, А. Пашко при кожній нашій зустрічі (чи то в церкві оо. василіан, чи десь на вулицях Києва) згадувала її теплим словом. Востаннє з А. Пашко ми бачилися в грудні 2011 р., на презентації чергового тому творів В. Чорновола. Нитка її життя, яке зазнало багато ударів, обірвалася 20 березня 2012 р.
І хоч А. Пашко покинула земний світ, проте її образ жінки-страждальниці, жінки-борця, її вірші надихатимуть українців до нескореності. Поетичні рядки: “Як же Вам, Жінко, на нарах спиться…” тепер декламують прихильники ув’язненої колишньої прем’єр-міністр Юлії Тимошенко на мітинґах на її підтримку. У 1989-1990 рр., коли вперше я їх почув, то вони здавалися рефреном гімну перемоги над тоталітаризмом. Сьогодні вони звучать наче рефрен пісні нескорених. На похорон А. Пашко її соратники, які тепер у Блоці Юлії Тимошенко, принесли вінок з білих троянд від імені ув’язненої колишньої голови уряду.

Атена- Святомира
Буквально від першої зустрічі з А. Пашко я допитувався рідних, звідкіля в неї таке незвичне ім’я. Та відповідь я знайшов у спогадах А. Пашко: “Ім’я Атена мені дав батько, Василь Іванович, учитель німецької мови й історії давнього світу. Коли я родилася, тато спитав у мами, якого кольору мої очі. Мама сказала, що голубі, як небо. “Тоді нехай буде Атеною, на честь грецької богині мудрості”. Але хрестили мене Святомирою”. Однак про це друге, церковне, ім’я знали тільки рідні та найближчі друзі.
Спогади поетеси вносять також деяку ясність в оброслу леґендами історію знайомства і вінчання А. Пашко та В. Чорновола: “Із В’ячеславом Чорноволом познайомилася у квартирі дисидента Івана Світличного у Києві. З 1969 р. стали подружжям. Розписувалися в Якутії. Я приїхала до В’ячеслава у 1969 р. Ми вийшли на прогулянку. Він взяв мене за руку і одягнув на палець великий гуцульський перстень. Запропонував бути його дружиною. Розписувалися в райцентрі Нюрба. Я була вбрана у спідницю і вишиту сорочку. Назад поверталися пішки через тайгу. В’ячеслав нарвав мені букет іван-чаю”.
Однак поки це сталося, у долі А. Пашко було чимало поворотних подій. Сестра В. Чорновола – Валентина розповідає про братову: “Атена з самого дитинства росла в середовищі, в якому не було потреби пояснювати, навіщо любити свій народ. Ще дитиною вона носила передачі воїнам УПА, виховувалася в патріотичному дусі”. Біографи А. Пашко відзначають, що вона віршувала вже у шкільні роки. Навчаючись у 7 класі, писала повстанські вірші, передавала їх УПА (кілька з них стали піснями), коли їй було 12 років, носила секретні матеріали з рідного села Прусів, тепер Бистриця, де народилася 10 жовтня 1931 р., до сусіднього Бикова.
Батько Атени, хоч і бачив гуманітарний нахил доньки, проте порадив їй вступати на “щось серйозніше”. Він боявся, бо тоді гуманітаріїв засилали в Сибір. Тому після закінчення самбірської середньої школи А. Пашко продовжила навчання у Львівському лісотехнічному інституті. Працювала декілька років інженером-лісником у Сколі та Дрогобичі, потім переїхала до Львова, де стала працювати у Львівському університеті інженером-хіміком.
Переїзд до Львова – це не лише зміна місця проживання, а й кардинальний поворот долі. Не у професійному плані, бо праця інженера в лабораторії – не надто великий кар’єрний ріст, порівнюючи з попереднім заняттям. У Львові знана вже на той час поетеса (її вірші друкувалися в “Літературній Україні”, у журналі “Дніпро”) познайомилася з людьми, які становили кістяк дисидентства 60-х років: В’ячеславом Чорноволом, Михайлом та Богданом Горинями, Михайлом Косівим, Іриною та Ігорем Калинцями, Борисом Антоненком-Давидовичем, сім’єю Світличних, Михайлиною Коцюбинською. А. Пашко без вагань включилася в дисидентський рух. За виступи в обороні репресованих над її головою завис каральний меч “радянської справедливості”. Її внесли до переліку осіб, яких заборонено друкувати. Коли це не дало бажаних результатів, то почалися обшуки в помешканні, переслідування, а згодом – звільнення з роботи й арешт викликаної до КДБ як свідка.
Однак усе це не заламало А. Пашко. Вона мужньо несла важкий вінець дружини дисидента-політв’язня, активно допомагаючи В. Чорноволу видавати підпільний журнал “Український вісник”. Згодом, уже після історичних виборів 1990 р., на її плечі доля поклала не менш важку ношу дружини опозиційного політика першої шеренги. На хвилі українського відродження кінця 80-х і початку 90-х рр., А. Пашко 1991 р.заснувала та десять років очолювала Всеукраїнську жіночу гроадську організацію Союз українок. Після вбивства чоловіка передала кермо організації представницям молодшого покоління, а сама очолила Міжнародний благодійний фонд В’ячеслава Чорновола, який видає 10-томник його спадщини.

Поетичний доробок
Ставлення в Україні до поетичної творчості А. Пашко є неоднозначним. Коли поет Дмитро Павличко досить критично оцінює її вірші, то літературознавець Анна-Галя Горбач з Німеччини давала їм високу оцінку. Також високу оцінку віршам А. Пашко, виданим 2007 р. (раніше, у часи СРСР, її вірші видавалися за кордоном) у “Смолоскипі” збіркою “Лезо моєї стежки”, дає київська поетеса Ірина Жиленко. Вона стверджує: “А. Пашко написала небагато. І це – плюс. Бо ніколи не гралась у слова, не сідала щоденно за стіл, аби віршувати, висмоктуючи поетичні образи з пальця та полюючи на поетичні ідеї в лісах світової культури. Жива поезія живиться життям, а не його відбитком у літературному дзеркалі. Вірші приходили з болю, і з болем лягали на папір. […] А. Пашко дуже рано почала писати про осінь, сум, смерть. Глупством було б докоряти їй за це. Справжній поет завжди (усе життя) живе на гострій, як лезо, межі між життям і смертю; і тема проминальності часу – найголовніша тема світової поезії. Може тому немає нічого в цьому світі мудрішого і печальнішого за поезію”.
Докір суперникам у політиці за їхню співпричетність до вбивства В. Чорновола поетеса висловила в рядках:
Вони пошили
сорочки
із Твого прапору,
Щоб оберегти своє
тіло
в якому зотліла
душа.
Втрати, втрати, втрати…

Попри всі важкі удари долі, які довелося витримати А. Пашко, І. Жиленко звертає увагу на слова поетеси: “Ми не загинемо. Ми є”.

P.S. Працюючи над статтею про А. Пашко, я знайшов деякі неточності в датах, що наведені в матеріалах про неї. Прикро, бо з подібних неточностей потім народжуються непотрібні міфи.

“Наше слово” №27, 1 липня 2012 року {moscomment}