Богдан Гук ■ КУЛЬТУРА ■ №29, 2014-07-20

Я не знаю, що сказав би про виставку «Світ лемків і бойків», якби жив, незабутній Федір Кузяк, русин-українець-(лемко) з Бортного, а після Акції «Вісла» – мешканець Ряшева, де розмістилася ця виставка. Постараюся взяти для себе хоч трохи з мудрої Кузякової дотепності та його же критицизму, щоб став Читачеві добрим світильником, коли я вестиму розповідь про ряшівську виставку в столиці воєвідства, у її центрі, в будинку Етнографічного музею ім. Францишека Котулі на ряшівському ринку.

Будучи на ІІ (за американською нормою) поверсі, ліворуч – команецький жіночий одяг, справа – дошка з інформаційним вступом про те, хто це лемки та бойки. Автор цих інформацій – Анджей Карчмажевський, етнограф із Ряшева (1939 р. нар.), який раніше не написав ні однієї статті про лемків чи бойків, але, готуючи до публікації книжки видавництва «Лібра» «Світ лемків» та «Світ бойків», на кілька місяців, – поки продаються названі видання, – став лемкознавцем. І тому Ф. Кузяк і я читаємо: «Лемки і бойки – це карпатські гірняки руського родоводу, які перед ІІ Світовою війною населяли Низький Бескид і Бещади, межуючи з гуцулами. Їх називали також „русинами” або „руснаками”. Їхні говори зараховуються до української мови». Я собі уявляю, що Кузяка вже після цих рядків трафив би шляк. Адже вони жили в Карпатах аж до 1945–1947 рр., ніколи не межували з гуцулами й не дбали про те, як хтось їх називає, а мали власні назви. Культурної приналежності лемків чи бойків А. Карчмажевський визначити не зміг інакше, як словом «гірняцька». Отакі «перлини» посипалися при вході, проте далі, на щастя, куратор виставки Ельжбета Дудек-Млинарська дозволила промовити самим експонатам.
На питання про генезис цього проекту відповіла:
– Наша виставка завдячує своє виникнення «Європейському стадіонові культури» – величезному культурному заходові, організованому у Ряшеві 26–29 червня. Чому власне лемки і бойки? Тому що останнім часом вони дедалі частіше про себе заявляють. І ми їх чуємо також тут, у Ряшеві. Цікавим є те, що вони прямують до відбудови якраз свого світу…
У першому залі: одяг і знаряддя, потрібне для його виготовлення: терлиці, згребло тощо. Під великою фотографією людей у народному вбранні підпис, як з ІІ половини ХІІ ст.: «типи лемків». Які саме типи – ні слова. Достатньо, що саме так підписував свої фотографії Роман Райнфус. Підписи під гунями, ґачами та лейбиками, почепленими на пластмасових вішалках, наче у чиїйсь шафі, замість на моделях людини (!). Читання підписів щось дає: музей, майже не маючи взагалі власних, позичив експонати з Ґочевого лемківського музею в Зиндрановій, державних музеїв у Новому Санчі та Сяноці. Усього з власних зібрань ряшівський музей зміг виставити три хрести. З цього висновок, що Францишек Котуля, визначний повоєнний етнограф, зв’язаний з Ряшевом, не вивчав Лемківщини. Імовірно, не був навіть на території т.зв. Короснянської Русі чи «Замішанщини».
Наступна кімната: ікони та літургійні книги з музею в Ланьцуті. Тут прикра несподіванка: до лемківських і бойківських куратор зарахувала книги, видані у Львові, хрест з Лівчі, воздух із Лукавця, ложечку з Улазова. Кілька хрестів узагалі без паспортизації. Лемківщина чи Любачівщина – яка різниця, коли обидва слова починаються з літери «л»?..

Куратор виставки Е. Дудек-Млинарська розуміла це по-іншому:
– У збірках не було експонатів, які можна було б відразу перевезти до нас, а час поганяв. Крім того, я хотіла показати релігійну сферу життя, адже вона наявна в культурі лемків і бойків, тому вирішила заповнити цю сферу хоч не місцевими, то все ж доволі наближеними до них експонатами.
Церковним книгам усе-таки можна радіти. Вони ж неспростовно доказують, що на Лемківщині і Бойківщині принаймні священики вміли читати, бо знали письмо. Щодо іншого, виставка переконує однозначно: на час, який вона реєструє, а це 30-ті роки ХХ ст. (на мій погляд, то це т.зв. час райнфусівський), у тамтешніх хатах не було книжок і газет. З другого боку, якимось фантастичним актом «професійності» куратор також віднесла до етнографії, отож і до минулого, Церкву. В такому контексті не може дивувати, що не показано світських видань та одягу інтеліґенції, хай вона там сільська чи «дерев’яна».
Після кількох лемківських кімнат – дві бойківські. Сполучна ланка – каменярство у Бортному. Далі – пастирські артефакти Бойківщини, дзвінки, ножиці для стриження овець, пастуший кий, а також ярмо, хомут на корову і, нарешті, мазярським возом з Лося виїжджаю разом з Кузяком у думках на бруківку ряшівського ринку… Не цілком задоволені, але й розвеселені кількома прочитаними абсурдами.
На афіші з датами бачу, що виставка обігнала в часі сам «Європейський стадіон культури» у Ряшеві, який і покликав її до життя. Почалася 1-го, а закінчилася 30 червня. Нема каталогу, нема книжки відгуків. Зроблена дуже скоро і не цілком професійно, але все ж таки завдяки їй лемки та бойки могли появитися в Ряшеві як минуле до 1947 р., яке не хоче здатися минулому після 1947 р. ■

Поділитися: