Анастасія КанарськаКРИНИЦЯ2012-06-29

{mosimage}

Марія Заньковецька… В цьому імені переплелись усі перипетії українського театру, його незнищенна слава.

Марія Костянтинівна Адасовська (таке справжнє прізвище визначної української акторки) народилася 4 серпня 1854 р. в селі Заньках Ніжинського повіту Чернігівської губернії в багатодітній родині дворянина Костянтина Костянтиновича Адасовського та міщанки з Чернігова Марії Василівни Нефедової. Марія була п’ятою дитиною в цій дружній, але зубожілій дворянській сім’ї. Дівча росло дуже веселим, моторним, кмітливим. З ранніх літ вона безнастанно думала про сцену – здавалось, що кожну мить свого життя перетворює на цікаве театральне дійство.

Дівчина брала участь в усіх аматорських концертах і виставах. Навчаласа в приватному пансіонаті в Чернігові, де отримала дуже ґрунтовну освіту. Далі мріялося про навчання в консерваторії і про сцену, та батько навіть чути про це не хотів. Але дочка шукала будь-яку нагоду, щоб вирватися з-під батьківської опіки. Несподівано до Марії Адасовської почав залицятися артилерійський офіцер Хлистов. Залюблений чоловік обіцяв зробити все можливе й неможливе для коханої, навіть… відпустити на сцену. Саме ця обіцянка спонукала сімнадцятирічну дівчину вийти заміж за нелюба. З чоловіком вона переїхала в Бендери (Бессарабія), куди його направили на службу.
Одружившись з Марією, Хлистов, який раніше в усьому підтримував поривання юної красуні до освіти, до сцени, безапеляційно заявив, що, на його переконання, єдине і незаперечне призначення жінки на землі – бути доброю дружиною і матір’ю. Марія лиш тепер зрозуміла, яку фатальну помилку зробила, її сімейне життя було сповнене болю й розпуки. Незважаючи на розчарування, вона не здавалася, тим більше, що в Бендерах отримала маленький острівець щастя – аматорський гурток фортеці Бендери.
Саме там Марія вперше зустріла піхотного офіцера Миколу Тобілевича, який згодом став одним з найвидатніших українських акторів, виступаючи під псевдонімом Садовський. Ні Марія, ні Микола, мабуть, тоді ще не усвідомлювали, якою доленосною стане для них ця зустріч. Марія жадібно вивчала українську та світову літературу, не пропускала жодної репетиції. Якось вона після вистави запросила акторів-аматорів до себе на чай. Усі були заворожені гостинністю господині, її умінням приділити увагу кожному гостю; захоплювалися талантом Марії і, подібно як М. Тобілевич, вважали, що їй треба навчатись у консерваторії, бо її справжнє покликання – сцена. Марія ж розуміла, що сцени їй не бачити, бо, за переконанням її чоловіка, призначення жінки – домашнє господарство. Але прихильники таланту Марії вирішили вмовити Хлистова відпустити його дружину на навчання, дати змогу виступати на сцені. Хлистов не міг відмовити такій кількості людей, але поставив одну умову: його дружина виступатиме не на російській, а на українській сцені, якщо така колись створиться. І, навіть, виправдання своєму рішенню знайшов дуже “серйозне”, стверджуючи, що в Марії дуже погана російська вимова.
Хлистов був свято переконаний, що в царській Росії українська сцена завжди перебуватиме під забороною. Та навіть така умова не лякала мрійників, вони вимагали в Хлистова розписку з печаткою. Тож йому довелося підписати лист, в якому вказувалося, що він, Хлистов був свято переконаний, що в царській Росії українська сцена завжди перебуватиме під забороною. Та навіть така умова не лякала мрійників, вони вимагали в Хлистова розписку з печаткою. Тож йому довелося підписати лист, в якому вказувалося, що він, Хлистов, не заперечуватиме проти того, щоб його дружина, Марія Костянтинівна Хлистова, виступала на українській сцені, якщо імперія дозволить існування українського театру. Усе виглядало безнадійно, але якась невидима сила додавала юній жінці надії та віри.
Час служби для М. Тобілевича завершився, він повернувся в Україну, а згодом Маріїного чоловіка перевели на службу в Свеаборґ. У Марії з’явилася можливість їздити до Гельсінґфорса й брати уроки співу в місцевому відділенні Петербурзької консерваторії, у професора Гржималі. Маріїн голос у всіх викликав захоплення, вона працювала натхненно, як одержима. Та організм не витримав такої напруги – і вона важко захворіла, після хвороби тембр надзвичайно сильного мецо-сопрано значно погіршився. Реальною залишалася тільки мрія про драматичну сцену. Але все це було таким ірреальним! Навіть мріяти у снах про український театр було нездійсненно!
Проте, як виявилося, життя справді несподівана штука! Лист від М. Тобілевича приніс вражаючу звістку: Марко Кропивницький зібрав чудову українську трупу, вони працюють захоплено і натхненно, товариство зібралося знамените, тільки її, Марії, бракує. Не вагалася ні на мить, не зупиняли ні благання, ні погрози чоловікові, розуміла, що її доля пов’язана з театром, її доля – в Україні. Наостанок Хлистов процідив: “Їдь, розчаруєшся і – додому!”
Летіла як на крилах. У трупі М. Кропивницького її прийняли радісно, почалася щоденна праця, під керівництвом М. Кропивницького невтомно працювала над удосконаленням своєї акторської майстерності, засвоювала творчий метод свого великого учителя. Найщасливіша мить її життя – 27 жовтня 1882 р. Саме тоді Марія дебютувала на сцені Єлисаветградського театру (тепер – Кіровоград) у ролі Наталки (“Наталка Полтавка” Івана Котляревського) у трупі М. Кропивницького.
К. Адасовський, батько Марії, навіть слухати не хотів, щоб донька виступала на сцені під родинним прізвищем. Хлистов – також. Тому виникло питання про вибір псевдоніма, з чим Марія визначилася дуже швидко і легко: вона народилася в селі Заньках, там відчула непоборне бажання стати акторкою, тож Заньковецька – найкращий вибір. Марія Заньковецька – так уперше прозвучало це ім’я, якому суджено принести славу українському театрові.
Позбавлена права на існування українська трупа не мала свого стаціонарного приміщення і була приречена на мандрівне життя. За два сезони (зимовий – з жовтня 1882 р. до березня 1883 р.) трупа М. Кропивницького відвідала Єлисаветград, Київ, Чернігів, Харків, Полтаву, Новочеркаськ, Ростов-на-Дону. Усюди їх приймали з захопленням, а серед улюбленців глядачів незмінно була Марія Заньковецька. Сама ж акторка стверджувала, що для неї “театр перш за все і після всього – храм… Я не можу грати те, чого не розуміє серце…”
А її серце розуміло так багато, воно відчувало біль кожної з її героїнь, воно любило кожну героїню – бо сама любов була суттю Заньковецької. Вона створила образи, проникнуті справжнім драматизмом і запальною комедійністю: Христина, Софія (“Наймичка”, 1886; “Безталанна”, 1887, Карпенка-Карого), Оксана, Олена, Зінька (“Поки сонце зійде, роса очі виїсть”, 1882; “Глитай, або ж Павук”, 1883; “Дві сім’ї”, 1894; Кропивницького), Наталка (“Лимерівна”, 1982, Панаса Мирного), Катря, Аза, Цвіркунка (“Не судьба”, 1889; “Циганка Аза”, 1892; “Чорноморці”, 1882, Старицького), Галя (“Назар Стодоля”, 1882, Шевченка), Наталка, Терпелиха (“Наталка Полтавка”, 1882, 1912, Котляревського) та інші.
Марія Заньковецька була першою українською актрисою, котра завоювала визнання широких демократичних кіл всієї Росії. У складі українських труп вона гастролювала в Петербурзі, Москві та інших містах. Її мистецтво цінували високо Лев Толстой, Антон Чехов, Петро Чайковський, Костянтин Станіславський, Володимир Немирович-Данченко, Іван Рєпін. Актор, режисер, теоретик театру К. Станіславський писав: “Зроблене нею свідчить про величезний талант. А головне – все своє, від початку до кінця… Талант винятковий, свій, національний. Я сказав би – істинно народний”.
Їй неодноразово пропонували працювати на російській сцені, але вона ніколи не покинула рідних підмостків. Як згадував визначний український актор Іван Мар’яненко, якому пощастило працювати з Заньковецькою: “На сцені, під час дії Марія Костянтинівна своєю натхненною грою, силою свого могутнього таланту захоплювала не тільки глядача, а й своїх партнерів, підносячи їх одночасно на вищий щабель. У патетичних сценах її очі то затуманювалися, то горіли, як зорі, то кресали іскри. Голос її то був м’який, дитячо-довірливий, то повний безнадійності, горя, то буряний, клекочучий (здавалось, могутній баритон дзвенить), то раптом сріблястий сміх розкотиться. Хто раз почує цей голос, той все життя пам’ятатиме його. Мала прекрасну зовнішність і, особливо, надзвичайно виразні чарівні очі, красивий, великого діапазону голос, яким уміла відтінити особливості української народної пісні. Весільні пісні у її виконанні – це неперевершене, це шедевр. Майже всі ролі Заньковецької – це “трагічні пісні трагічного кохання””.
Її кохання справді було трагічним. Микола Садовський назавжди залишився для неї єдиною любов’ю її життя. З ним пережила Марія найкрасивіші хвилини щастя і найгіркіші миті зрад. Вона прощала безконечно, але в якийсь момент здалося, що серце вже нездатне вмістити в собі цей біль, – останню найболючішу зраду вона йому не пробачила. Вона навіть не була на його похороні. Лише з вікна попрощалася з тим, кого любила понад усе на світі, та попросила рідних, щоб вони похоронили їх поруч. Не стало геніальної акторки української сцени 4 жовтня 1934 р. Поховали Марію на Байковому кладовищі поруч з Миколою Садовським.


“Наше слово” №27, 1 липня 2012 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Криниця

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*