«МАМО, чи Ісусик народився два рази?»

Катерина Піпка, психолог у дитячому будинку в КраковіКРИНИЦЯ2009-12-24

{mosimage}

Хтось-колись сказав, що відзначення двічі свят впливає шизофреногенно на дитину, виховану в віросповідно -обрядово однорідній сім’ї. Теза ця трохи занадто яскраво передана, однак здається бути правильною і адекватною, якщо йдеться про оцінку сучасної дійсності української меншини на території Польщі, що значною мірою піддана загрозі асиміляції. Шизофренія тут розуміється як роздвоєння цілісності почуттів та інтелекту. Святкування Різдва спочатку за григоріанським календарем, а потім через два тижні за юліанським вводить у світ дитини суперечні комунікати та створює ситуацію, у якій не відомо, де правда, а де фальш.

Дитина поступово починає помічати невідповідність між почуттями батьків та думками, які вони висловлюють. Які наслідки це може мати пізніше? Деякі із симптомів шизофренії тут дуже добре підходять: ілюзії (помилкове переконання, наприклад, що бути українцем означає бути кимось гіршим), проблеми з мотивацією (брак почуття сенсу бути собою з усіма наслідками), розлад пам’яті й мислення (а діри заливаються значною кількістю алкоголю) та отупіння у сфері почуттів.
Як розуміти оту “двоїстість” у святкуванні? Як повагу для традиції більшості, тобто реалізацію підсвідомого прагнення бути “як усі”? А може ключем є чисто прагматичний підхід, пов’язаний з вихідними днями, відповідно до закону, і можливістю спокійно святкувати? Тоді повторення свята в атмосфері греко- католицькій чи православній виглядає як один великий докір сумління, спроба залатати чи домовитися зі своїм національним супер его. Отож, і вовк ситий, і вівці цілі. Мала дитина не знає нюансів релігійних чи тотожності. Вона натурально стає учасником сімейного життя, а світ, який творить її найближче оточення, стає її світом – без оцінювання й критики. Вбирає в себе образи, звуки, а разом з тим і ті аспекти відносин, які самі батьки не до кінця усвідомлюють. Старається їх наслідувати. Якщо батьки боязливі, то існує значна правдоподібність, що дитина теж перейме такий спосіб інтерпретування дійсності. Якщо мають комплекс меншовартості, пов’язаний із походженням (а у зв’язку з цим і почуття сорому), то не реально, щоб дитина це не відчула.
Як навчити дитину толерантного ставлення? Треба самому бути толерантним. Шанувати почуття, погляди, віру, звичаї та спосіб поведінки інших, хоч би навіть вони цілком відрізнялися від наших власних. Це особливо складне завдання для членів національної чи етнічної меншини, яка сама ніколи не зустрілася з толерантним ставленням у відношенні до неї. Переважна більшість старшого покоління українців у Польщі має прищеплений підсвідомий страх, почуття заподіяної кривди, злість щодо поляків, щось таке, ніби післяаварійний стрес. Коли помста неможлива, вона змінюється в автоагресію, або вістря її спрямовується на найближчих. У якийсь момент може появитися потреба скинути “горб”, яким (волею-неволею) стала українська тотожність, бажання бути такими, як усі, тоді стає спокусливим стати європейцем, або просто людиною. Така постава найчастіше проявляється в молодого покоління.
Для дитини надзвичайно важливий стабільний світ, який можна прогнозувати. Почуття хаосу, відсутність безпеки і чітких правил деформує образ світу, дитина не знає, чого може сподіватися від інших. Подвійне святкування (чи Різдва, чи Великодня), має на психіку дитини дестабілізаційний вплив. Спочатку це не створює проблем, натомість ситуація ускладнюється, коли дитина починає задавати питання: чому ми святкуємо подвійно, котрі свята кращі? Коли подружжя “мішане”, то ситуація виглядає інакше, усе тоді залежить від того, як ставляться до своєї традиції самі батьки, чи шанують себе взаємно. Віра у випадку української меншини є чимось більше, ніж віросповіданням – вона визначає тотожність. Можливо, вкорінення є найважливішою людською потребою. Через формування почуття ідентичності, тобто власного “я”, дитина вчиться розрізняти, що її, а що ні, та виокремлює себе з фізичного й психологічного оточення.
Однак ситуація, коли зберігається вірність грецькій традиції святкування тільки за юліанським календарем, також може породжувати внутрішній конфлікт, пов’язаний у дитини головним чином з тим, що вона відрізняється від ровесників, тоді появляється почуття загубленості, сорому. У старшому дошкільному та шкільному віці головною групою віднесення для дитини стає група ровесників. Батьки перестають бути єдиним авторитетом, а дитина оцінює свою вартість, порівнюючись з іншими. Відрізняючись, можна наразитися на виключення, з чого пізніше виникає почуття меншовартості, яке ефективно блокує натуральні процеси розвитку. Особливо це зміцнюється в такій ситуації, коли бракує групи віднесення серед представників меншини, а також коли самі батьки мають проблеми з тотожністю, не вміють відкрито розмовляти зі своїми дітьми. Зиґмунт Бауман пише, що коли деякі важкі справи замовчуються, то саме діти стають підсвідомими адресатами нецілісного переказу загрозливого змісту.
Коли хтось виходить із періоду дитинства з т.зв. невідпрацьованою українською тотожністю, сповненою почуття приниження, баласту, сорому, придушеної злості, безсилля (значною мірою отриманими в спадку від минулих поколінь), то існує висока правдоподібність відречення від тої частини себе, а разом з тим і проблем із самосприйняттям та почуттям загубленості. Як відомо, будь-яке відтинання, відречення є ілюзорне, ну, хіба що буде проведена операція видалення частини мозку. Не можемо цілком уберегти наших дітей від переживання складних відчуттів, а навіть не повинні цього робити. У важких ситуаціях формується їхня психічна сила й витримка. Можемо бути з ними поруч, пропонуючи нашу підтримку й зрозуміння. Однак кожна дитина повинна провести власну “боротьбу”, щоб набрати сили на доросле життя.

“Наше слово” №52, 27 грудня 2009 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Криниця

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*