Тадей Карабович ■ КУЛЬТУРА ■ 2010-09-30
Цей культурний захід 24 липня цього року організувала група людей, які пам’ятають В. Альбічука. “Василівка” спонукує задуматися над феноменом творчості автора “Городів” і віршів, написаних українською мовою та широко доступних читачеві на сторінках п’ятого (за 2005 р.) і дев’ятого (за 2009 р.) томів “Українського літературного провулка”. Марія Харитонюк – головна співорганізаторка “Василівки”, за кілька годин до відкриття цьогорічного заходу сказала для Польського радіо “Люблин”, що метою цьогорічних святкувань було відкриття пропам’ятної кімнати В. Альбічука, де, крім пресових матеріалів, фотографій та інших цікавих експонатів, знайшла ліжко і стіл – особисті речі маляра, які залишилися після його смерті 1995 р.
Минуло вже п’ятнадцять років від смерті митця, отож у Дубровиці була нагода задуматися над спадщиною В. Альбічука і згадати його як людину творчості, автора багатьох картин, охоронця природи та сторожа давніх традицій, що помічається в його вдумливій україномовній поезії.
Була нагода, щоб православне духовенство відправило панахиду на могилі автора “Городів”, щоб виступили на святі народні колективи, а і щоб Союз українців Підляшшя – під головуванням Андрія Артем’юка – до Малої Дубровиці з білоруського Полісся привіз “Поліські передзвони”, тобто колектив, що плекає український фольклор.
Утім, пам’ять про В. Альбічука живе також у його картинах, які висять у музеях і приватних колекціях та публікуються в усіх матеріалах, що були написані про митця або для нього безпосередньо. Серед людей, особисто зацікавлених долею Альбічука як особистості, був колишній директор Музею Південного Підляшшя з Білої-Підляської Целестин Времб’як, який написав три монографії про дубровицького маляра і видав вичерпний матеріал про Василя Альбічука, де знайшлися не тільки відомості з життя художника, але також відбулася спроба реконструкції долі проданих картин, їхнього місцезнаходження, власників тощо. Ц. Времб’як уточнив і маловідому сторінку з життя Василя, а саме його діяльність у 1950-х рр. як автора релігійних картин та розписів у костелах Південного Підляшшя. Це, зокрема, розписи “Св. Петро”, “Св. Павло” (1951 р.) та “Андрій” (1952 р.), які В. Альбічук намалював на стінах колишньої церкви в Хорощинці, а також ікона “Коденської Богородиці” для колишньої церкви в Ортелі-Королівському. Ці надзвичайні зображення показують талановитість Альбічука й утверджують думку, що він зумів малювати і постаті людей, а не лишень природу – яка у 60-70 рр. здомінувала його творчі зацікавлення.
Іншою важливою рисою досліджень Ц. Времб’яка про творчість В. Альбічука було те, що в них чітко просочується думка, яку плекав сам Альбічук: митець не є народним, наївним чи фольклорним художником. Отже, прагнення вирватися поза сферу народного примітиву немовби збігалося з мистецтво знавчою течією, що такі, як Катерина Білокур та Василь Альбічук не зовсім вписуються в рамки наївного мистецтва з огляду на сам характер творчості. Незважаючи на велике зацікавлення творчістю Альбічука, сам автор скупо розпрощався зі своїми роботами, небагато їх малював, а комерційна сторона мистецтва не дуже його цікавила. Це був феномен творчості, що давав засмакувати у високоякісних картинах, які виходили поза згадані категорії: наївного, недільного чи народного мистецтва, яке слід розуміти як продумане та надзвичайно реалістичне.
Одночасно В. Альбічук був непрофесійним митцем, не закінчив жодної мистецької школи, не мав можливості бачити музейні колекції, а єдиною його вчителькою малярства була природа, якою він захоплювався і якій надавав вагоме “я” у своїй художній діяльності. Це був, можна сказати, неписаний кровний зв’язок з Підляшшям, землею предків, та з рідним селом Малою Дубровицею. Цей зв’язок підкреслюють також рядки поезії, де плекається відвічний код інтимного з загальним.
Важливо підкреслити, що Василь Альбічук любив малювати птахів: це, зокрема, “Червневий схід сонця” (1984 р.), “На порозі червня” (1967 р.) та “Серпень” (1976 р.) – усі у зборах Музею Південного Підляшшя. На картині “Серпень” на першому плані серед вересу видно гриби, а далі – групу лелек, яка збирається відлітати у вирій. На ледь захмареному небі ключі птахів – тужливий мотив осені, що непомітно наступає. На картині “Город у січні” з 1969 р. (Музейна збірка у Білій -Підляській) на першому плані – ворони, які створюють чорний контраст на снігу, а поруч, на галузках кущиків – синички, невід’ємний елемент зими на Підляшші. У творах. В. Альбічука, який відчував нероздільний зв’язок з природою, птахи займають виняткове місце: вони – частина природи, важливий елемент буття. Протягом творчого шляху В. Альбічук не раз говорив про важливість природи для нього. Це було своєрідне зобов’язання сказати небанальне на тему квітів, дерев чи трав, які вирощував у своєму городі і які малював протягом 60-80 рр.
Найбільшу творчу активність Василь Альбічук виявив у 1965-1977 рр., коли малював “Городи”. Це був найтриваліший його вклад до непрофесійного мистецтва. Картини ці він малював на базі власноруч створеного городу, але природа на його картинах набирала виняткового плану. “Городи” увійшли до творчості В. Альбічука як канон його мистецтва і визначили йому вагоме місце в найбільших колекціях у Польщі, Німеччині та Швеції. Вони посіли також важливе місце у творчій біографії Альбічука і принесли йому славу.
Картини за місцем зберігання можна поділити на дві категорії. Найбільше робіт В. Альбічука зберігається в державних музеях Польщі. Проте велика кількість знаходиться в приватних осіб, відомих колекціонерів, збирачів народного мистецтва. За нинішнього стану вивчення творчості В. Альбічука важко сказати, чи хтось з українського середовища в Польщі має картини митця з Малої Дубровиці. Відомо, що В. Альбічук утримував контакти з українцями Польщі. Часто його відвідувала, мандруючи Підляшшям, Слав’яна Йорданська з Радома та д- р Богдан Мартинюк з Варшави. Про нього писав і відвідав митця 1995 р. Богдан Гук, який є автором чи не останніх світлин хатньої ґалереї Альбічука. Автора “Городів” відвідував також Василь Назарук зі своїми студентами і це було незабутнє враження від зустрічі для обох сторін: господаря та гостей.
При нинішньому вивченні його спадщини найактивнішими залишаються Марія Харитонюк з Білої-Підляської та група осіб з Малої Дубровиці, які організовують щороку в серпні “Василівку”. Цей захід, хоч має місцевий характер, зумів уже вписатися в культурний краєвид Південного Підляшшя. Минулого року активісти відкрили пам’ятну дошку, присвячену В. Альбічукові, яка має двомовний польсько-український текст. Під час цьогорічного заходу вдалося в присвяченій митцеві кімнаті показати учасникам особисті речі митця, які після його смерті 1995 р. не попали до музею. Це – ліжко і стіл у кухні-ґалереї, де Василь Альбічук приймав своїх гостей. У ґалереї можна було оглядати кілька його картин, зокрема, “Червневий вечір” (1986 р.), “Город” (1972 р.), “З зіркою” (“Колядники”, 1982 р.), “Над берегами посеред озера в лісі” (1982 р.) та інші. Цю колекцію, яка згодом після смерті митця потрапила до Музею Південного Підляшшя в Білій Підляській, мав змогу бачити й автор цих рядків, коли разом з дружиною Алінкою провідав митця. В. Альбічук пригощав нас тоді чайком, настойкою на травах та розмовою про своє мистецтво. Це були незабутні хвилини спілкування зі справжнім митцем і його чудовими картинами. На кінець зустрічі – а це було в листопаді – він нас повів у город. Стояла пізня, хоч сонячна осінь, природа переживала період мовчання, а в городі митця ще цвіли якісь окремі рослини. Це був дивний город, бо крім сухих бадилин видно було його живу структуру – сухі рослини зберігали насіння, а деякі – ще цвіли, виспівуючи гімн існуванню.
“Наше слово” №40, 3 жовтня 2010 року
