Ярослав Стех ■ ІСТОРІЯ ■ №48, 2014-11-30
Цього року виповнюється 100 років від дня народження і 10 років від смерті Данила Шумука. Настільки він любив Україну, що відрікся від себе, від усіх тих життєвих принад, якими люди захоплюються. Д. Шумук – людина надзвичайно складної долі, а при тому залізної дивовижної вдачі й витривалості.
Данило Лаврентійович Шумук народився 30 грудня 1914 р. в Боремщині – селі Любомльського району на Волині. Він знаний як дисидент, учасник національно-визвольної боротьби, член Української Гельсінської групи, член Комуністичної партії Західної України з 1932, в’язень польських концтаборів (1935–1939). Освіту здобував у рідному селі і в середній школі в Любомлі. Практично її доповнював самостійним навчанням.
Невдовзі після того, як він був звільнений з польської в’язниці, у травні 1941 р. Д. Шумука заарештували радянські спецслужби, «як ворога народу». З тюрми призвали його в Червону армію (ЧА) і відправили у штрафний батальйон. Брав участь у боях з гітлерівськими військами Вермахту. Совєти вирішили роззброїти штрафний батальйон, унаслідок чого Д. Шумук потрапив у ворожий полон. Перебував у концтаборі для військовополонених у м. Хоролі на Полтавщині. Мужньому й героїчному юнакові удалося з полону втекти. Зорганізував на своїй батьківщині партизанський загін, який 1943 р. вливається в УПА. Через деякі розходження з керівництвом УПА Д. Шумук відмовляється брати участь у бойових діях і викладає на військових курсах різні предмети. Після приходу ЧА влітку 1944 р. він командував похідною групою УПА на Житомирщині. З огляду на складну й безвихідну ситуацію, вирішує розпустити свій партизанський загін.
У грудні 1944 р. Д. Шумука схопили чекісти, а 1945 р. його засуджено за «зраду Батьківщини» до кари смерті через розстріл, яку замінили 20-ма роками суворих таборів. Покарання відбував у 3-му каторжному таборі м. Норильська, де брав участь в організуванні повстання в’язнів у Норильську в червні – вересні 1953 р., за що був додатково покараний і переведений до Володимирської тюрми. У середині 1956 р. Д. Шумука звільнено з ув’язнення. Повернувся додому, однак під тиском КДБ був змушений виїхати в Дніпропетровську область. Там 1957 р. його викликали в КДБ і запропонували співпрацю з органами. Про це розказує Шумукова донька Віра Калач, тодішня учениця середньої школи.
«Коли нас викликали до КДБ, нас зустрів особисто головний ідеолог КДБ на прізвище Колос. Він переконував у тому, що батько даремно налаштований проти радянської влади, і доводив переваги радянського способу життя. Приїхав до столиці й тато, нас поселили в готелі, кілька днів возили на „Волзі” по Києву й показували, як добре живеться людям у Радянській Україні. А було це саме на річницю Жовтневої революції. „Марні ваші зусилля в боротьбі проти могутності СССР”, – говорив кадебіст. Батько категорично відмовлявся від будь-якої співпраці», – згадує пані Віра.
Поселившись у Богуславі, Д. Шумук працював кочегаром, вантажником, теслею, потім у піонерському таборі «Дніпро» під Києвом. Виїжджав до столиці, де зустрічався з Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком, Богданом і Михайлом Горинями… Знову включився в дисидентський рух початку 70-х рр. І знов Д. Шумука заарештували й завезли в тюрму до Луцька. Там у травні 1958 р. на закритому суді його засуджено за «аґітацію проти Радянської влади» до 10 років таборів суворого режиму у Воркуті, згодом у Тайшеті в Іркутській області. За спогади, знайдені під час табірного обшуку, Д. Шумукові посилено тюремний режим. Його переводять 1962 р. до мордовського табору, а вже звідти 1967 р. був вивезений до Києва і 20 листопада його звільнюють від ув’язнення.
З осені 1967 р. Д. Шумук жив у Богуславі на Київщині та працював на підрядних роботах, але ні на мить не переставав писати свої спогади. Він підтримував зв’язки з «шістдесятниками», зокрема з Іваном і Ніною Світличними, Є. Сверстюком та іншими. В дуже складних умовах 1970 р. йому вдається закінчити другу частину книги спогадів, яка вийшла друком на Заході. Це видання, у свою чергу, стає причиною того, що 1972 р. його знову заарештували за відомим у СРСР звинуваченням у так званому поширенні «антирадянської аґітації і пропаґанди» і наданні «неправдивих свідчень». Під час арешту були вилучені спогади Данила Шумука, а в Івана Світличного – лист Шумука, який визнано програмним документом «шістдесятників». У результаті цього 5–7 липня 1972 р. київський облсуд засуджує його до 10 років таборів особливо суворого режиму та 5 років заслання. Д. Шумука визнають особливо небезпечним рецидивістом. За ним установлюють «суворий нагляд», покарання відбуває в Мордовії та в таборі у Сосновці. До краю виснажений при виконуванні тюремних норм праці він вирішує 1972 р. написати лист до Президії Верховної Ради СРСР. У цьому зверненні просить, щоб президія звільнила його від громадянства СРСР. Мотивуючи тим, що йому легше буде помирати в тяжкій неволі за межами України, не будучи громадянином СРСР. Він аналогічні заяви повторив 1973 і 1974 р.
Незважаючи на терор у тюрмах і на засланнях, Д. Шумук бере активну участь у численних акціях протестів і в голодуванні. Він неодноразово потрапляв до лікарні в непритомному стані з виразкою шлунка та іншими хворобами. А 1978 р. його визнали інвалідом ІІ групи. Тоді ж в’язні Е. Кузнєцов, О. Мурженко, М. Осадчий та В. Романюк звернулися до парламенту й уряду Канади з проханням допомогти звільнити Д. Шумука з ув’язнення з приводу слабкого за станом здоров’я. Протягом багатьох років сам він домагався також права виїхати до родини в Канаду. На захист Д. Шумука проводилися акції в різних країнах світу, а канадський уряд звертався в його справі до уряду СРСР декілька разів. На Заході з’явилися Шумукові спогади «За східним обрієм» (Париж, «Балтімор», 1974), які викликали серед української еміґрації дискусію щодо ідеологічних переконань автора. Ці спогади з деякими доповненнями були перевидані під назвою «Пережите і передумане» (Детройт, 1983) та англійською мовою «Life Sentence» (Едмонтон, 1984). Радянська влада всі звернення проіґнорувала, тому Д. Шумукові довелося відбути призначений термін покарання повністю. Його 1980 р. переведено під суворий нагляд до відділу особливо суворого режиму в табір у с. Кучино Пермської обл., а потім на суворий режим тієї же зони до табору в ст. Всехсвятській. Етапом 1982 р. його відправлено на заслання в с. Каратобе Уральської обл. (Казахстан), де був під адміністративним наглядом до 1987 р.
Термін заслання закінчився 21 травня 1987 р., і Шумук еміґрував до Канади. З Канади він приїхав у США і відразу відвідав видавництво «Смолоскип», під яким аґенти поширювали різні провокативні нісенітниці. Нібито «Смолоскип» видає різні фальшивки, використовуючи авторів опору в Україні. Крім зустрічі у видавництві, Шумук виступив на зустрічі в Конґресі США у Вашинґтоні перед дипломатами та журналістами і заявив, що твори, які видав «Смолоскип» становлять автентичність його текстів. Окремі позиції 1998 р. перевидано у видавництві ім. О. Теліги в Києві. Декілька творів потім вийшло англійською мовою, і ніхто з критиків після тих видань не піднімав голосу протесту. Перебуваючи в Канаді, Д. Шумук не втрачав цінного часу, а постійно писав. Саме тоді постало «Із ГУЛАГу – у вільний світ» (1991 р.).
Здоров’я виснаженої людини систематично погіршувалося. Він щораз частіше мріяв повернутися в Україну, щоб спочити вічним сном у рідній землі.
Тільки подумати, наскільки важке й повне усіляких випробувань було життя цієї людини.
Дочка Віра Калач пише: «Батько відсидів за ідею, за Україну практично більше всіх – 42 роки і 195 днів! Стільки він відбував покарання у польських, німецьких та радянських таборах. Він був одним із керівників Норильського повстання в’язнів у 1953 році. Дійсно, потиснути руку Данилові Шумуку вважали за честь керівники держав США, Франції і Канади, про нього знімали фільми найкращі українські, французькі й польські кінематографісти та писали провідні газети світу. Але для донеччан головне, що за іронією долі останні півтора року свого життя найвідоміший політв’язень радянських концтаборів мешкав у місті Красноармійську на вул. Соціалістичній у звичайній двоповерховій „сталінці”. Його донька Віра далі згадувала: «У свої 90 років, коли вже практично нічого не бачив і погано чув, Данило Лаврентійович все ж таки кожен день виходив з дому, щоб зробити один і той самий маршрут: пройти декілька метрів до військкомату, що стояв поруч. Він підходив до воріт та торкався тризубів, які повсюди відзначають військові підрозділи, та повертався додому. Це для нього було святе, за це він і віддав своє життя». Дуже влучно сказав один з наших українських отаманів Яків Гальчевський, який боронив Україну від більшовицької навали у 20-ті роки: «Нас може не стати, але ми залишимо по собі пам’ять, леґенду для нових борців!».
Віра Калач, дочка Данила Шумука, за батька – «ворога народу» – також натерпілася дуже багато. Ще до народження мала ярлик «доньки політичного в’язня». Коли її тата вперше кинули за ґрати, мама була на другому місяці вагітності. Згадуючи дитячі роки, Віра Данилівна розповідає: «Нас часто відвідували татові друзі, що залишилися на волі або звільнилися раніше. Приносили гостинці мені й казали, що тато бореться за краще життя. Тому і я з гордістю відповідала всім: „Мій тато в тюрмі – він бореться за краще життя”». Як і батько, Віра була переслідувана. Їй довелося змінити місце проживання разів 40. Була під постійним наглядом аґентів, які намагалися змусити її виступити проти поглядів батька. Але донька ніколи не засуджувала батькових дій, не дорікала йому. Попри все, спромоглася створити власну сім’ю, отримати вищу освіту й виконати останню волю батька – привезти його на Батьківщину, щоб він помер у вільній Україні. Пані Віра говорить: «Я горда тим, що мій батько повернувся в Україну, жив у місті Красноармійську на вулиці Соціалістичній у двоповерховій „сталінці”».
Данило Шумук помер 21 травня 2004 р. в Красноармійську Донецької області. Похований на рідній українській землі ■
