(гс) ■ УКРАЇНА ■ №22, 2015-05-31
Більше активності щодо біженців з Донбасу та уникання пастки замороженого конфлікту – це виклики, які перед Україною бачить історик і політолог з Донецька Станіслав Федорчук.
Сепаратисти визнали його своїм ворогом, тому вже на початку російської аґресії в Україні він був змушений покинути рідне місто. Сучасне біженство – це також його особистий досвід. На запрошення Об’єднання українців у Польщі та Фонду «Наш вибір» С. Федорчук 19 травня у Варшаві взяв участь у дискусії «Український Донбас: минуле, сучасне, майбутнє?». У таких аналізах особливо важливе питання – це майбутнє. Як завжди, певної та однозначної відповіді тут нема.
Федорчук навів, зокрема, нещодавнє дослідження Київського міжнародного інституту соціології. Воно показує, що половина населення на окупованих територіях має досить терористів і Росії та висловлюється за майбутнє реґіону у складі України. Близько 40% з них хочуть повернення до статусу з-перед конфлікту. Тимчасом опитування, проведене центром ім. О. Разумкова, показало, що 24% усіх громадян України згідні «попрощатися» з Кримом і Донбасом. На такі небезпечні настрої, в оцінці Федорчука, працюють, зокрема, мас-медіа. Це вони будь-яку дискусію в цьому плані ілюструють бабусями з комплектом золотих зубів, які в Донецьку возвеличають Путіна. Водночас нічого не говориться про проукраїнські акції у місті чи факт, що більшість згадуваних бабусь – родом з російського Ростова або Москви: «На даний момент головною перемогою Путіна не є окупація частини української території, а переконання чверті українських громадян у тому, що як вони позбудуться частини своєї території, то в них все буде добре», – говорив Федорчук. Попрощатися з окупованими територіями, в оцінці експерта, це мов сказати, що смерті чи праця волонтерів на Донбасі не були важливі. У його оцінці, виходом також не є замороження конфлікту на сході України. У цій моделі почнеться чергова хвиля переселень людей, які не схочуть жити за колючим дротом, розділяться окремі місцевості, розірвуться сім’ї та буде знищена економіка. Ще перед таким розподілом Росія напевно схоче загарбати чергові клаптики української землі, або буде вмовляти чи примушувати олігархів виводити звідси свій бізнес. У результаті люди без можливості праці займатимуться мародерством (szabrownictwem – ред.) чи поповнюватимуть ряди терористів.
Федорчук переконаний також, що на вже звільнених територіях не можуть відбутися місцеві вибори. Там надалі нема проукраїнської влади, тому цим процесом скористалась би Партія реґіонів та комуністи для відновлення своїх впливів. Позитивний наслідок, в оцінці Федорчука, можуть дати якісні українські державні програми, які спонукатимуть населення Донбасу до активнішого життя. Один з викликів – це професійне перекваліфікування людей, створення інноваційних бізнесів та закриття неприбуткових підприємств. Таких процесів не забезпечать теперішні службовці, які в п’ятницю після роботи на звільнених територіях вертають у свої хати в окупований Донецьк. Це ілюструє, яким великим є довіря і співпраця тих чиновників з терористичною адміністрацією.
Багато що можна копіювати у ставленні Грузії до окупованих Росією Абхазії та Південної Осетії. Тут практично зразу була запущена програма інтеґрації переміщених людей. Побудовано якісні містечка для переселенців, виділено кошти на їх бізнеси, зокрема у рільничому секторі. Також кожен мешканець Абхазії або Південної Осетії з грузинським паспортом може приїхати до Грузії на лікування. Тут відбере і свою пенсію. Але найважливіше, в чому переконував С. Федорчук, це те, що жоден з грузинських політиків чи громадських діячів не ставить запитання про «прощання» з окупованими територіями. Виходячи з цього, Федорчук оцінив, що українське суспільство і політикум уперто не хочуть помічати, що українські переселенці, зіткнувшись з російським солдатом і втратою рідної хати, хоча б з прагматизму є проукраїнські та проєвропейські. Тепер ті люди розчаровані, але треба їм подавати руку, бо це союзники незалежної України. Відносячись до запитання про те, як допомагати, Федорчук спочатку відзначав, що підтримка української армії в деяких країнах може викликати суперечливості. Тому, в його оцінці, основну допоміжну увагу варто керувати саме на переміщені особи та інші вразливі групи – дітей, постраждалі сім’ї, сиротинці тощо. Варто також мати свідомість, що головна кількість потребуючих перебуває в Луганській та Донецькій областях, у тамтешніх прифронтових містечках.
Хоч проблем не бракує, то Федорчук не є прихильником чергового Майдану, бо він радше нічого не розв’яже, а напевно матиме насильницьку і жорстоку форму. Після революції найсильніше знаряддя в руках українського суспільства – це громадський контроль: «Пропоную перетворювати життя службовців на пекло, до тих пір, поки вони не зрозуміють, чого ми прагнемо», – говорив, заохочуючи до писання заяв, користування інфолініями відомств чи організування громадських акцій. У його оцінці, ті, хто прагне укріплення демократії в Україні, спочатку мають перевіритися як громадські активісти і довести суспільству свою вартість. Потім можуть думати про творення політичних структур. Союзником українського суспільства назвав теперішніх політиків, які готові вчитися слухати зовнішніх експертів і західних кредиторів з ЄС та США. Він переконаний, що з прагматизму останніх братиметься тиск на український уряд. А механізмів тут не бракує, чим може бути як відмова чергового кредиту, так і небажання скасувати якусь заборгованість. Водночас експерт переконаний, що війна сьогодні не йде за Крим чи Донбас. Мета Путіна – знищити європейську єдність. Показати, що принципи міжнародного права, непорушність кордонів можуть бути залежні від волі одного диктатора. Оскільки ті кроки не були прочитані скоріше, то, в оцінці С. Федорчука, тепер напевно треба мати план щодо майбутнього Донбасу. Досвід та історія показують, що Путін радше вже його має…
