Богдан Гук ■ ПОГЛЯДИ ■ №12, 2017-03-19
І
Дерево, зрізане й оброблене на брус, здебільшого вважають мертвим. На ньому нема сліду крони і гілляк. Ніхто не скаже: «На цьому брусі, коли він ще був деревом, росло листя».
Людину, вигнану зі свого краю, не вважають мертвою, хоч їй так важко вказати власне коріння чи крону. Вона й сама не бачить, як стала краще або гірше обробленим брусом, по якому ще може текти пам’ять. Але людина-вигнанець ніколи не розів’ється…
Якщо цю подібність і ситуацію можна ввести в реальний світ і вказати на її прояв, то ним є обезлюдніла дерев’яна церква. Її бруси колись були деревами, її молільники були колись живими людьми, завдяки яким це дерево оживало не тільки під час молитви. Так чи інакше, церква вбирала в себе кожний крок людини, а людина жила в присутності храму.
До 1947 р. ніхто не міг би передбачити, що колись це зміниться і доведеться читати щось інше: церкву, яку вигнали, хоч вона залишилася на місці. Альбом фотографій Петра Дурака «Храми у вигнанні» знищив вигідну взаємну ізоляцію церкви-вигнанця та людини-вигнанця. Не треба долати великих географічних відстаней, щоб зрозуміти, що не лише люди можуть розповідати про церкву, але й церква може розповідати про людей. Мову її особливо чути в критичній ситуації.
Коли настає розлука, зміна стає невблаганною. І тому церкви в руках нових «власників» стали костелами, а ми, також взяті в руки, стаємо римо-католиками. Зміна стосується нутра, а не поверхні. Бувають храми, які мають вигляд незмінно церковний, а от, перейшовши через поріг, бачиш: іконостасу нема, поліхромії замальовані. І ніхто без питання «хто ти?» не може по нашому вигляді визначити, чи то греко-католик, православний чи римо-католик.
ІІ
Досі вигнаними були тільки люди. А от з фотографій П. Дурака видно, вигнанців є більше. Вигнана може бути навіть земля, хоч її чи не всі вважають цілком непорушною. Також неправда: коли якась сила розриває зв’язок людини і храму, видно стає, що жертв є таки більше.
Я шукаю приладу, здатного стати лакмусовим папірцем на цю ситуацію. Вибираю самотність. Фотографії П. Дурака показують якраз її, що є тим, чого ми, живі й «живі», не вміємо зупинити в часі, щоб придивитися. Суттю позбавлення волі у злочинця є самота. Ми вважаємо один одного вільними, але не цілком пильно придивляємося до того, які ми самотні.
Самотність уміє постарити будь-кого так само, як і будь-що, живе і мертве. Через кілька років самоти стаєш невпізнанно старим. Коли ти самотній, старість у кілька разів швидша, ніж тоді, коли ти в сім’ї, родині, серед знайомих.
Церква у Грабівці під Сяноком учить про самоту і старіння не лише її самої. Це ж розповідь про нас, людей. Стіна стоїть, але її кольорові розписи бліднуть або розпливаються під дощем. Зі стелі падають і падають малі частини всього, що лиш відпасти може. Стіна при підвалині волога, тиньк відстав, оголюючи мур, подібно як шкіра оголює м’яз.
Старість – це дорога до занепаду, руїни, зникнення і смерті. Це глибший рівень того, про що розповідають нам церкви. Не знати, чи існує мірило, здатне показати на прикладі рівня занепаду вигнаного храму міру відчуження нас від того, ким були колись. Однак метафора безпомилкова, потрібний лиш її дуже уважний оповідач, і ми зможемо отримати надійну відповідь.
Не треба вірити отим вигнаним церквам, які ще спроможні стояти і ввійти під обкладинки фотографічного альбому. П. Дурак не сфотографував площ, ділянок ґрунту, обведених інколи деревами чи камінним муром, а часом уже цілком розпливчастих. Якби він їх сфотографував, то, розгортаючи альбом, ми зустрілись би з власним небуттям.
Стільки найважливішого, як здається, залишилося в мені після презентації «Храмів у вигнанні» авторства Петра Дурака. Цей альбом фотографій на початку 2017 р. випустило видавництво «RuthenicArt» у Коросні. Презентація відбулася в Народному домі в Перемишлі 31 січня.
