(пл) ■ ГРОМАДА ■ №27, 2016-07-03
Чи можна бути українцем, вихованим у польській культурі? Виявляється, так. Одним з прикладів може бути Вячеслав Липинський, теоретик українського консерватизму, для якого рідною була польська традиція.
Кілька тижнів тому в Польщі з’явилася книжка «Dzieci Jafeta. Rzecz o Wiaczeslawie Lipińskim», присвячена українському політичному діячеві, публіцисту, соціологові, який до кінця життя лишився римо-католиком. Написав її український письменник і журналіст Іван Корсак. У Варшаві 10 червня відбулася дискусія про книжку, в якій, крім автора, взяли участь історики Томаш Стриєк (Інститут національної пам’яті, Польща) та Роман Висоцький (Університет Марії Кюрі-Склодовської у Люблині).
Ким узагалі є ця виняткова постать для розвитку української політичної думки та польсько-українських відносин?
Вячеслав Липинський (1882–1931) народився у Волинській губернії в польській римо-католицькій сім’ї, що мала шляхетське коріння. Однак польський шляхтич дуже швидко окреслив себе українцем.
– Для польської культури Вячеслав Липинський зробив дуже багато, хоча, вже маючи 23 роки, він вважав себе українцем. Твердив, що він «українець польської культури», – відзначав на зустрічі Т. Стриєк.
Наслідком його вибору було створення незалежної держави України. В ролі апостолів нової ідеї він бачив місцеву аристократію, на якій, на його думку, лягла відповідальність за Україну та її народ, зокрема його найнижчі суспільні верстви. В. Липинський був послом України у Відні. Сьогодні його вважають одним з творців українського консерватизму. Проте його консерватизм стосувався перемін у державі, а не історичних поглядів. Найважливішою для нього була ідея територіального патріотизму, де кожний громадянин України, незалежно від національності, повинен відповідати за країну. Тому не був проти існування на території України багатовічної польської культури, вважаючи її невідривним елементом своєї тотожності. Липинський вважав, що всі мають одну спільну батьківщину і спільну культуру, а розділяє їх лише почуття національної приналежності.
– Тому ми в Польщі повинні визнати його також як польську історичну постать, – вважає Т. Стриєк, на думку якого такі люди дуже важливі для культури і відносин двох націй, отже не можна їх замовчувати. – У Польщі досі нема жодного опрацювання про Липинського. Ми втратили для Польщі цю постать, а тим самим зробили крок назад у наших відносинах.
Про В. Липинського, його тези та їх актуальність пише автор публікації І. Корсак.
Він почував себе українцем, будучи поляком, оскільки для нього рідною була польська культура. Чи можливі сьогодні такі ситуації?
Іван Корсак: Повернусь на мить до часів Липинського. Тоді таких людей було більше. Можна згадати, наприклад, етнографа Костя Михальчука або економіста Тадея Рильського. Всі мали польське походження, а були українськими діячами і працювали для України. Липинський, у свою чергу, слухав лекцій прозаїка Богдана Лепкого, який був професором Яґелонського університету і сенатором ІІ РП, натомість членом Польської академії технічних наук обрано Івана Фещенка-Чопівського, який дуже багато зробив для металургії Польщі. Так що процес взаємного проникання націй був колись дуже відчутним. Я думаю, що й сьогодні можна почувати себе українцем, будучи поляком, і навпаки. Це лише збагачує обидві нації.
Чи ідея Липинського про територіальний патріотизм для кожного зрозуміла?
Неможливо обставини одного часу накласти на інший. Для декого тези Липинського, зокрема про територіальний патріотизм, будуть здаватися наївними й анахронічними. Проте сьогодні ідеї територіального патріо-тизму посилюються, бо нема куди з цим питанням подітися, коли проходить рух людського капіталу. Що б ми не говорили, якщо людина, яка живе на даній території, не шануватиме свою країну, буде біда не лише цій землі, але й народові, який мав би нею піклуватися. Тому ідеї Липинського будуть шанувати і сьогодні, і завтра, і післязавтра. Напевно існуватиме теж ідея співпраці різних суспільних верств у державі.
Липиський вважав, що Україні треба будувати свою державу власними силами. А сьогодні Україна користується досвідом ззовні.
Дійсно, у нас працює Бальцерович, Міклош, Саакашвілі. З одного боку, українці ставляться з надією до цих експертів, з іншого ж, чути теж такі голоси: «могли б ми взяти своїх людей». Я ставлюся до цього позитивно, виходячи з теорії Липинського про територіальний патріотизм. Якщо людина знаходиться в Україні та незалежно від своєї національності вважає українські цінності близькими, то, звичайно, я підтримую таке використання чужого досвіду в країні.
