Люблю бути серед людей…

Анна ВінницькаКРИНИЦЯ№26, 2013-06-30

«Я – жінка, мама, теща, бабця та прабабця. Тепер у нашій хаті живуть чотири покоління: я з чоловіком, син зі своєю родиною та заміжня онучка зі своїми дітьми. Аж серце радіє, коли слухаєш, як діти бігають своїми малими ноженятами. До цього, двоє правнуків та мій чоловік народилися того самого дня – 5 січня, отже ми справді щасливі. Крім родини, дуже важливою є для мене громадська робота – без неї не уявляю собі життя», – каже з усмішкою Анна Чаборик.

Scan_babcia_1До села Бобровників неподалік від Старґарда-Щецинського А. Чаборик була переселена внаслідок Акції «Вісла». Мала вона тоді 10 років. Разом з мамою Оленою та маминим братом її 6 липня 1947 р. привезли до Хоцивля, звідки на місце довіз їх возом поляк Александер Костшевський, мешканець Бобровників. Через півстоліття А. Чаборик пішла до нього й подякувала, що допоміг їм добратися до села. А. Костшевський не сподівався цього, зі зворушення розплакався.
– Сьогодні я плачу, а 50 років тому ви плакали, – сказав тоді А. Костшевський до А. Чаборик. Її дівоче прізвище – Багнюк, а народилася вона у с. Гільчому на Грубешівщині.
Часи Другої світової війни А. Чаборик згадує плачучи.
– Через наше село проходив один з воєнних фронтів. Кулі свистіли над нами, а мама тулила мене під запаскою, – поринає у спогади пані Анна. Тоді згоріла їхня хата і до виселення мешкали в домі, який покинули українці, виїжджаючи в Україну.
– Під час Акції «Вісла» нас вивезли насамперед до Варяжа (це була наша ґміна) і там тримали кілька днів. З дому мама взяла три скрині та корову. Пам’ятаю, що мама потім залишилася у Варяжі, а мене чогось повезли до Веркович. Це була станція, звідки виїздили ми на захід. Коли не було моєї мами, мною опікувалися люди з Гільчого – доїли мені корову, яку я пасла за дня. Однак тієї ночі, коли мала приїхати до мене мама, украли корову, а це ж була живителька всієї родини. Коли приїхали ми до Бобровників, не мали що їсти, – розповідає А. Чаборик.
Хата, до якої їх спрямували, не мала ні вікон, ні дверей… Щоб заробити гроші на хліб, мати А. Чаборик, яка була вдовою, тинялася в пошуках праці по PGR-ах – у Бродах, Хлебові, знову ж таки в Бобровниках, Россові, щоб урешті-решт опинитися в Бобровниках, де живуть до сьогодні. Пані Анна разом зі своїм чоловіком Стефаном 1959 р. придбали тут господарство, яке мусили сплачувати протягом 20 років. «Хоча „вдома” залишили ми землю, то тут мусили знову її купити», – констатує з жалем А. Чаборик.
Після переселення в селі жило 10 українських родин. Згодом тут засновано гурток УСКТ, а головувала в ньому саме А. Чаборик.
– Насправді гурток УСКТ існував доти, доки було активним покоління переселенців. Їхні діти, на жаль, не надто горнулися до громадських справ, тому я радо відвідувала Щецин, де могла зустрітися з однодумцями.
У її родинному архіві до сьогодні зберігаються фотографії зі зборів активістів УСКТ у Щецині.
Особливо цінною вважає А. Чаборик участь у праці VI та VII З’їздів УСКТ у Варшаві, оскільки двічі була делеґаткою. Що дав виїзд до Варшави? – перепитувала в статті, поміщеній у «НС». «(…)Я мала нагоду побачити багатьох учителів, редакторів і т.д. Словом тих, які свою працю присвячують рідному народові, його культурі. Ми всі гордимося ними, бо завдяки їм можемо заспокоювати свої культурні потреби. Знаю, що за серце не можна подякувати словами. За серце серцем платять. Я переконана в тому, що кожен з делеґатів у своєму серці зберіг пам’ять про тих людей».
Сьогодні вона намагається побувати на кожному українському культурному заході, організованому на Щецинщині, а то й загалом у Польщі. Брала участь у Фестивалях української культури в Сопоті, Перемишлі, Кошаліні. Найбільше подобалися заходи в Сопоті. Щороку їздить до Ґоленьова, Щецина, Старґарда-Щецинського та Інська на Дні української культури й інші заходи, котрі влаштовують на місцях. Їздила до Білого Бору, щоб проголосувати за Володимира Мокрого, коли його обирали в депутати. З радістю згадує білобірських колядників, які з року в рік навідуються до них по дорозі між Інськом і Старґардом-Щецинським. «Тільки шкода, що в селі лише ми приймаємо колядників», – жаліється пані Анна. Родина Чабориків буває також на білобірських празниках, звідки одного разу пані Анна привезла годинник з тризубом, який ходить до сьогодні. Це особливо її тішить. Вона купує «Наше слово», «Український альманах» та різні книжки, які видає ОУП.
Пані Анна веде приватну хроніку не лише своєї родини, а й загалом культурного життя українців, також її власної громадської праці для добра села. Таким чином, до альбому потрапляють родинні світлини з поїздок на рідні землі, знімки, які документують культурне життя українців на Щецинщині, а також з різноманітних реґіональних чи сільських заходів. Пані Анна вміщає до альбому вирізки фото і статей з «НС» і польськомовних видань.
– Це фото представляє церкву в Довжневі, звідки походить мій чоловік та моя мама. На фото видно навіть поламані хрести. А тут церква в Гільчому, звідки я родом. Тепер на місці церкви, яка згоріла 1973 р., побудовано костел, – гортає сторінки в альбомі пані Анна.
Рідні землі А. Чаборик разом зі своєю родиною відвідує часто. Уперше туди подалися 1966 р., а потім 1970, 1992, 1995, 2007, 2011 р. У планах – виїзд і цього року. На кладовищі у Довжневі поховані їхні рідні, тому виїзди завжди пов’язані з порядкуванням могил.
– Останнім разом чоловік поправляв могилу свого батька, який помер 1933 р., натомість я – хрест на могилі моєї бабці, що померла 1922 р., – розповідає пані Анна. Тоді обов’язково відвідують теж Ліски, де знаходиться братська могила 123 мирних селян, убитих у 40-ві роки, а також поблизький Білостік, де в бою з НКВС згинули 42 молоді воїни УПА.

Анна Чаборик з чоловіком, дітьми та внуками Фото з домашнього архіву Чабориків
Анна Чаборик з чоловіком, дітьми та внуками
Фото з домашнього архіву Чабориків

Сьогодні про рідні сторони пані Анні нагадує теж книжка, яку її мама привезла з Гільчого, вона часто її гортає. Цю книжечку разом з документами, датованими, зокрема, 1921 р., мама мала зав’язані в хустину.
– Через наше село пройшов фронт, наша хата згоріла, а документи збереглися. Можливо, мама їх закопала. Я ніколи не питала про це, а сьогодні цього жалію. Тепер до тих документів я додала ще переселенську карту і зберігаю їх як дорогоцінну пам’ятку, – говорить пані Анна. Натомість у книжечці чи не найдорожчий вірш – «Рідна хата»:
Любіть свою хату,/Хоч і не багату,
Тут ви бігали до мами/Дрібними ногами.
Тут ви підростали,/Божий світ пізнали,
Звідси батько вас за руку
Вів в школу, в науку.
Тут ваша утіха/Радість і потіха,
Гей, нема то, нема в світі
Як та рідна стріха!
– Як читаю цього вірша, то зразу хочеться мені плакати, бо таку саме хату мали ми в Гільчому. Скільки разів я туди не їздила, за кожним разом заливаюся сльозами, коли тільки бачу напис «Гільче». Мама 1958 р. три рази писала листи до Варшави, Грубешева та Люблина, щоб нам повернули землю, однак звідти відписали, що передано її до Фонду державного майна.
На жаль, у селі не вдалося утримати діяльності гуртка УСКТ, а згодом ОУП. Дехто з членів помер, дехто виїхав до міста, а ще інший полонізувався… З нагоди 40-ліття заснування українських громадських структур у Польщі голова ОУП Мирон Кертичак надіслав на ім’я А. Чаборик почесну грамоту. У грамоті висловлено подяку за багатолітню невтомну працю для добра української громади Щецинщини. М. Кертичак дякував за віддану громадську працю в УСКТ й ОУП та за внесок у зміцнення національної і культурної ідентичності українців.
– Поруч цієї подяки я помістила другу – від бурґомістра Хоцивля за багатолітню працю на посаді солтиса села Бобровників, – каже А. Чаборик.
А. Чаборик активно працювала насамперед для добра української громади, однак згодом, коли в селі перестав діяти гурток УСКТ, а потім і ОУП, включилася в громадське життя всього села. Таким чином, з 1975 р., коли обрано її головою Гуртка сільських господинь, почався немовби другий етап її громадської діяльності.
– Люблю бути серед людей, люблю влаштовувати різні справи. А коли трапляються труднощі, які вдається таки вирішити, то я тим більше задоволена, – зізнається А. Чаборик. Якщо порахувати роки її активності на користь села, то вийде, що вона 20 років була солтисом, 22 роки – депутатом ґмінної ради та 20 років старійшиною в суді. На посаду солтиса вперше обрано її 1990 р. –і була ним аж до 2010-го.
Від самого початку громадської діяльності А. Чаборик мешканці села довіряли їй. Вона розказує, як під час одних виборів були, крім неї, кандидатури ще двох осіб, то присутні у світлиці понад 80 мешканців за одного з тих кандидатів віддали 10 голосів, за другого – 16, натомість за неї проголосувало аж 56 осіб.
– Не уявляєте собі навіть, яка це була для мене радість, що наділено мене таким великим довір’ям. Тим більше, що всі у селі знають, що я українка. Справді, я люблю громадську роботу – і ті, хто за мене голосує, знають, що я їх не підведу, – підкреслює А. Чаборик.
У 80-ті роки господарство пані Анни зайняло 3 місце у воєвідському конкурсі «Чисто в сільському господарстві». У конкурсі стартувало аж 530 господарств. Це неабиякий успіх, якщо візьмемо до уваги факт, що тоді ще не можна було користуватися фондами з ЄС, а все треба було робити власним коштом.
Нечасто також буває, щоб українка, яка не приховує своєї національності, вітала римо-католицього єпископа, – а таке було у випадку пані Анни.
– у реґіоні знали, що я українка, проте мені запропоновано, як рільникові, вітати під час обжинків у Башковицях щецинсько-камінського єпископа. Коли я привітала єпископа, він запитав мене, з яких я сторін, тому що в мене східний акцент. Тоді я сказала, що з Люблинщини, на що він відповів, що також працював у Люблині, – продовжує розповідь А. Чаборик.
За кожним разом, коли її обирали солтисом, вона дякувала за підтримку, однак ніколи не давала порожніх обіцянок, а казала: скільки зможе, стільки зробить, а радше разом зроблять, бо ж сила у громаді. Проблем було справді багато. Наприклад, ліквідація небезпечного повороту на дорозі з Хоцивля до Бобровників, брак грошей на довіз учнів до школи в сусідньому селі, чи проблеми з постачанням води до села.
– Часом задумуюся, як мені вдавалося вирішувати дуже складні на перший погляд справи. Треба ж було зустрічатися з різними людьми, їздити до різних установ, – зізнається пані Анна.
Хоч було важко і не раз приходив відчай, проте вона не здавалася, бо знала, що бореться не тільки за себе, але й за все село. Як каже, останніми роками, можливо, більше робила для добра села, в якому довелося їй жити. Але намагається дотримувати принципу: чуже шануй, а свого не забувай. І такий підхід до справ давав визнання серед людей. Вона була делеґаткою на загальнопольські з’їзди – не лише УСКТ, а й сільських гуртків, представляла свій реґіон під час крайових обжинків в Ольштині. А це ще далеко не все. За громадську діяльність її нагороджено багатьма медалями та відзнаками, зокрема, золотим і срібним хрестом, орденом «Гриф Поморський», «Заслужений працівник рільництва», орденом «Серця селянським матерям». Від колишнього президента Польщі А. Квасневського отримали разом з чоловіком Стефаном медаль з нагоди 50-ліття подружнього життя. А. Чаборик каже так: «Часом сама собі дивуюся, що аж стільки років хотілося мені займатись громадською роботою, але виходить, що вона також надавала сенс моєму життю». ■

Поділитися:

Категорії : Криниця

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*