Львівський радикал з Перемиського підгір’я

Юрій ГаврилюкІСТОРІЯ№22, 2016-05-29

До сторіччя смерті Івана Франка

Цей рік приніс нам соту річницю смерті людини, ім’я якої асоціюється вже з періодом, коли українці від слова переходили до діла.

▲ Іван Франко, 1898 р. Архівне фото
Іван Франко, 1898 р. Архівне фото

Звісно, у супроводі пісні, адже Іван Франко, який помер 28 травня 1916 р. у Львові, відомий також як автор слів кількох віршів, що за його життя були покладені на ноти і їх співали як гімни, бо в них «дух, що тіло рве до бою». Хоч на одній з останніх фотографій Франко в колі Січових стрільців 1916 р. відзначає Щедрий вечір, у бою він сам не зміг уже взяти участі ні тілом, ні думкою, адже в останні роки досить короткого життя важко хворів і напередодні визвольних змагань помер. Зброю в руки взяли зате його сини Тарас і Петро.
І. Франко прожив недовге життя, адже полишив земну путь напередодні свого шістдесятиріччя. Колишній студент, а зараз патрон львівської Alma Mater, не просто «другий після Шевченка» («галицький Шевченко»), але людина, яка в українській інтелектуальній історії сумірна з такими постатями, як Аристотель, Леонардо да Вінчі, Вольтер і Ґете. Франко не просто талановитий літератор, розважливий критик і гострий публіцист, але рідкісний у світовому контексті й унікальний в українській культурі приклад універсального генія, багатогранного письменника, вченого й громадсько-політичного діяча, який поєднав допитливий інтелект мислителя з проникливою інтуїцією митця, фантазію поета зі спостережливістю журналіста, селянську працьовитість із глибокими рефлексіями інтеліґента.

Рід з Перемищини
В літературному, науковому і суспільно-полі-тичному українському, а, насамперед, галицькому житті своєї доби І. Франко всюдисущий. Легко в цьому переконатися, досліджуючи й такі, у всеукраїнському масштабі нібито периферійні, але для нас найближчі терени, як Надсяння та бойківсько-лемківські Бескиди. Постійно ж потрапляємо на Франкові історико-літературознавчі публікації, які проливають світло також на їхнє минуле (наприклад, «Карпато-руське письменство ХVІІ – ХVІІІ вв.»), місця в літературних творах та етнографічних статтях, які засвідчують про відвідини автором Перемишля чи Літовищ. Франко «засвітився» і на місцевому політичному полі – він двічі брав участь у виборах до Австрійського парламенту, а також пропаґував свої проґресивні думки та ідеї. Разом з молодими інтеліґентами-радикалами, серед яких були також надсянці, переносилися вони й за океан, до Америки, куди перша хвиля української еміґрації ішла переважно з Лемківщини.
Зрозуміло, що детально розповісти на газетній сторінці всю біографію і напрацювання людини такого інтелектуального формату і працьовитості (з бібліографією його доробок нараховує біля 6 тис. праць) неможливо. І. Франко, попри всю свою велич та хронологічну відстань, зовсім від нас не далекий, а навіть близький сусід. Також тому, що хоч більшість свого життя провів у Львові, адже саме там була столиця Галичини та її культурний центр, його біографія все ж починається на Перемищині. Звісно, не цій новітній, обмеженій Перемиським повітом, але історичній, бо рідне село поета, Нагуєвичі, в якому він народився 27 серпня 1856 р., лежить на території, яка в руську добу української історії належала Перемиському князівству. Від 30-х років XV ст. була це Перемиська земля, одна з п’яти основних адміністративних одиниць Руського воєвідства, яке увійшло до складу Польського королівства. У її південній частині, підгірській, що ме-
жує з бойківським Бескидом, були ще три повіти: Самбірський, Дрогобицький і Стрийський. Організовано їх для вигоди тутешньої шляхти, переважно дрібної, але досить численної, та яка відзначилася чималим позитивним вкладом в українську історію. «У Перемишльських краях виріс, у Підгір’ї» не хто інший, як Петро Конашевич-Сагайдачний (це, звісно, цитата з вірша на його «жалосний погреб» Касіяна Саковича). Місцем народження цього козацького гетьмана вважають Кульчиці, родове гніздо дрібношляхетського роду Кульчицьких. З роду Кульчицьких була й Марія, яка вийшла заміж за щойно овдовілого майстра ковальської справи Якова Франка, а трохи більше, як через рік, народила йому первістка Івана. Шляхетство Марії Кульчицької було вже лише гонорове, бо родина була настільки бідною, що мати не дала їй навіть приданого. Тому майбутній письменник-радикал І. Франко був фактично, як сам себе відрекомендовував, «сином селянина, мужика», але настільки офіційно визнаним, що міг після смерті батьків отримати стипендію з фонду Гловинського, призначену для найздібніших дітей зубожілої шляхти. Дозволяла вона оплатити кошти вищого навчання, яке було перепусткою до кар’єри вчителя гімназії або університетського професора, що ґарантувало достатнє життя та пізнішу пенсію. Доля вирішила, однак, інакше…

Дозрівання
Малий Іван, який 6-річною дитиною почав науку в парафіяльному селі Ясениці-Сільній та виявився напрочуд здібним учнем, 1864 р. переноситься до Дрогобича, де починає науку в нормальній школі (4-класна, у селах діяли, як правило 3-класні школи), яку тоді вели василіани. На щастя, цій науці не перешкодила смерть батька (1865 р.) і матері (1872 р.). Вітчим Івана Гринь Гаврилик виявився добропорядним опікуном свого пасинка.
Для Галичини 1867 р, як І. Франко поступив у перший клас гімназії, був доленосним. Саме тоді отримує вона автономію і переходить під управління польських аристократів-консерватистів, які за вірність віденському «найяснішому панові» отримують низку концесій на національно-культурному полі. Основною мовою навчання у школах стає не німецька, а польська мова. З другого боку, починає тоді набирати сили українська «Молода партія» – рух народовців, які діють у близькому контакті з наддніпрянськими громадівцями. Саме вони заснували у Львові журнал «Правда», який став загальноукраїнською трибуною (1867 р.), «Просвіту» (1868 р.) та літературне товариство імені Шевченка (1873 р.), через двадцять років перетворене в наукову академічну установу. Ці віяння дійшли й до польської дрогобицької гімназії, у якій 1868 р. вчителем руської і німецької мов став Іван Верхратський (1846–1919), відомий, передусім, як дослідник південно-західних українських говорів та фольклору, зокрема, на Лемківщині (прізвище підказує ще й родовий зв’язок з Верхатою). Хоч його намагання заснувати товариство на зразок «Просвіти» не вдалися (з огляду на те, що загал дрогобицької «руської» інтеліґенції був на той час прихильником москвофільської «старої партії»), все ж організував у гімназії літературний гурток. Належав до нього також Франко, який завдяки цьому міг познайомитися з творами М. Драгоманова, П. Куліша, Т. Шевченка та інших українських письменників, видання яких Верхратський мав у своїй приватній бібліотеці.
Варто згадати, що 1865 р. «руським катехитом» у гімназії був уродженець Завадки-Риманівської о. Олексій Торонський (1838–1899), автор першої монографії про лемків та оповідань з їхнього життя. Він був також автором підручників – саме тут він уклав хрестоматію української літератури «Руская читанка для высшой гимназіи», тобто для 5–8 класів. Торонський був ближчий «народовцям». Проживаючи пізніше у Львові, він навіть деякий час входив до складу керівництва «Просвіти». Твердим москвофілом, а в майбутньому навіть лідером цього табору був зате інший гімназійний вчитель Франка, уродженець Покуття Микола Антоневич (1840–1919), якого 1874 р. перенесли до Перемишля. Саме там доля знову звела їх у 1890-ті рр., під час виборів до Віденського парламенту. (У Перемишлі Антоневич проживав аж до смерті, а його могила збереглася на Головному цвинтарі на вул. Словацького).

Література й політика
За словами самого Франка, почав він «писати віршем і прозою дуже вчасно, ще в нижчій гімназії» (отже до закінчення 4-го класу), та перші твори надруковані були щойно у 1874–1875 рр. З’явилися вони на сторінках журналу «Друг», членом редакції якого письменник став восени 1875 р., коли почав навчання у Львівському університеті. Цей студентський двотижневик, який виходив у 1874–1877 рр., був органом товариства «Академическій кружок», спочатку суто москвофільського. Проте організація і редакція, в тому й сам Франко, пройшли швидку еволюцію в сторону політичного українства з ліворадикальним забарвленням. Вплив на це мав, передусім, Михайло Драгоманов, погляди і політична діяльність якого були близькі до соціалізму, який тоді почав різними шляхами проникати в Галичину. Радикальну ідею соціальної справедливості, звісно, нелюбої для монархічно-аристократичної влади, прихильно зустріла та стала популяризувати також українська молодь з середовища «Друга». Внаслідок цього 1877 р. опинилася вона у ролі фіґурантів слідства та судового процесу. Оскільки в Австро-Угорській монархії за саму ідею засудити було важко, слідчі інкримінували молодикам приналежність до конспіративної організації. Серед звинувачених в утворенні таємного соціалістичного товариства був також І. Франко, арештований у червні 1877 р., а в січні 1878 р. засуджений на 6 тижнів ув’язнення.
Термін покарання був невеликий, але його наслідки вплинули на все Франкове життя, адже як людина з судимістю втратив він перспективу стати гімназійним учителем, на що дуже надіявся. Пробувши всю зиму в жахливих умовах львівської тюрми, він застудився і втратив здоров’я – захворів на рідкісну форму ревматизму, що вкінці призвело до паралічу рук та важкої смерті. Разом з цим утратив і надію на одруження з Ольгою Рошкевич, яку щиро та з взаємністю кохав, але батько якої, сільський священик, не бажав собі за зятя «ворохобника» та «деморалізатора». Такої ж думки про Франка був і парафіяльно-міщанський галицький загал, серед них і консервативний провід народовців. Як писав він сам Драгоманову: «Мене викинено з „Просвіти”,заборонено ходити на „Бесіду”, а люди (з старших), котрі хотіли мати зо мною яке-небудь діло, видались зо мною тільки в секреті».

«Вічний революціонер»
Можна сказати, що була в цьому «заслуга» й самого письменника, який ще 1876 р. почав у «Другові» публікувати «Борислав. Картини з життя підгірського народу», у яких малював життя робітників нещодавно посталих там копалень нафти й земного воску. Це вже не була традиційна для галицького письменства, по суті абстрактна, «салонна» література про ідилічне село й хоробрих князів чи козаків, яку могли б читати «красиві дівиці», але жахливе memento, адже, за словами Франкової передмови, «нужда, трата сил і здоров’я, зледащіння тих людей під взглядом моральним – найгрізніше і найголосніше віщують, що може статися з наших хліборобів впротягу яких-де двох десятків літ, коли недостача поля, хліба і грошей, коли наслідки всіляких хиб теперішнього суспільного устрою змусять їх іти на роботу фабричну, продавати своє здоров’я і свою силу на нужденне пропитания. А що саме тепер найбільше до того йде не лиш на западі Європи, але й у нашій стороні, показує щоденний досвід, – показує щораз то більша маса робучих рук, які тиснуться з наших сіл до всіх фабричних заводів». Cаме ця жахлива перспектива та переконання про неспроможність запобігти їй тодішньою українською елітою, визначили основну лінію поведінки Франка як радикального письменника та суспільно-політичного діяча. Тюрма і процес цьому лише посприяли, адже, закривши дорогу до кар’єри на державній посаді, зробили його вільною людиною, яка живе лише за рахунок використання свого інтелекту, хоч, що в тодішній ситуації зрозуміле, ціною цієї свободи часто було життя у важких, моментами навіть пролетарських умовах.
Радикалізмові сприяла й молодість, адже наприкінці 1870-х рр. Франкові було ледь за 20. Саме тоді пише він такі свої найбільш бунтівні твори, своєрідні народні гімни, як «Каменярі» (1878), «Гимн» («Вічний революціонер…») та «Не пора…» (1880). На початку 1880-х з’являються насичені гострими соціальними мотивами повісті, які продовжують «підгірські картини» – «Boa constrictor» і «Борислав сміється», а також «Захар Беркут», де героями є не князі та бояри, але народ.
Довершенням «карієри радикала» стало для Франка заснування 1890 р. Русько-української радикальної партії (РУРП), яку він очолював до 1898 р., що була першою українською політичною організацією. що діяла аж до 1939 р. (а від 1926 р. як Українська соціалістично-радикальна партія).
Значну підтримку РУРП знайшла серед Надсянців. На її з’їзді 1895 р. навіть зазначено, що орган партії «Громадський голос» мав найбільше передплатників саме у Перемиському повіті. Активними діячами були тут брати Новаківські з села Торки та з ініціативи Степана Новаківського, який 1895 р. був обраний послом Крайового Сойму Галичини, Франко кандидував до Австрійського парламенту з округу Перемишль – Добромиль – Мостиська. Він тоді програв багатющому поміщикові-поляку Тишковському, що, з огляду на етнографічну ситуацію, було можливим лише через численні шахрайства, яким потурала місцева адміністрація, котра тоді перебувала в польських руках (їх опис помістив згодом віденський тижневик «Die Zeit»). Повторно Франко кандидував до Віденського парламенту 1897 р., але також безуспішно, адже були це саме т.зв. баденівські вибори, коли завдяки застосуванню поліційно-військового терору адміністрації вдалося кількість українських послів обмежити до 3 осіб (на 63 представників всієї Галичини, у якій українці становили близько половини населення).

Перемиські сліди
До Перемишля, який для українців тоді був «другою столицею» Галичини, І. Франка приводила не лише політика, але й література та наукові справи. У квітні 1894 р. читав він перемишлянам ювілейну доповідь про Т. Шевченка, відтак не один раз приїжджав, щоб працювати з рукописами єпархіальної бібліотеки й читати чергові доповіді і свої літературні твори (у травні 1903 р. разом з М. Грушевським). Можна здогадуватися, що саме літературним відгуком його перших відвідин міста став один з віршів збірки «Зів’яле листя» («Другий жмуток», 1895). Починається він словами «В Перемишлі, де Сян пливе зелений,//Стояв на мості я в важкій задумі», та, по суті, виявляється обрамленим заявами про душевно-любовні страждання ліричного героя – переспівом оповідання, почутого «над Сяном від народу». Деяких перемиських персонажів, зокрема пару «національних антиподів», тобто москвофіла М. Атоневича та «ветерана галицько-руського українофільства» поета Костя Горбаля, Франко згадав у сатиричному вірші «Вандрівка русина з Бідою» (1893 р.), коли «їхав русини понад Сян», де «здибав Біду» та й був змушений взяти її в «об’їзд» місцями, у яких коїлися різні некорисні для українців справи.
Останній раз до Перемишля Іван Франко завітав у березні 1912 р., щоб у залі перемиського маґістрату читати духовний заповіт – написану сім років раніше поему «Мойсей». Тоді поет був уже важко хворим і, як записала у спомині Ольга Корінець, «в його читанні затиралися всі сильні місця поеми, не виявлялася нітрохи велика краса твору. Та в тій хвилині неважне було, як читається, а вся вага була в тому, що читає „Мойсея” сам Франко».

Поділитися:

Категорії : Історія

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*