Анна ЛазаровичПОГЛЯДИ2008-06-29

Шановна Редакціє,
якщо це ніби я розпочала цю “війну”, то дозвольте, що я її й закінчу. Пишу “ніби”, бо якось усі на диво забули, що мій лист був відповіддю на статтю о. Ключника. Ну, але нехай це я буду винна.
Почну може від Перемишля. Розумію жаль православних священиків, згідна, що можете молитися з ким хочете і де хочете. Однак на відзначенні роковин акції “Вісла” слід було помолитися разом з греко католиками, бо трагедія українського народу з 1947 року спільна і вшанування її жертв має бути понад усі чвари й амбіції.

Ця трагедія об’єднує всіх закерзонців у світі, тільки не в Перемишлі, хоч на це місто були звернені очі всіх наших сусідів. Живемо стільки літ серед поляків, а й досі ще не навчилися від них, щоб у важливих національних справах ставати разом пліч о пліч. Я тепер живу в Канаді, де люди толерантні, а всі національні панахиди спільно відправляють владики і священики обох Церков, де при греко католицькій церкві будується старечий дім, а про пожертви на нього просять вірних владики обох Церков. Така поведінка духовенства об’єднує народ і викликає пошану.
Хочу також наголосити, що я сотні разів писала до різних польських газет про польсько-українські відносини на т.зв. Кресах і ніхто не забороняв друкувати моїх листів, не бойкотував газет, ані мене не обзивав, хоча дискусії були гарячі. Це вперше, замість відповіді, мене “нагороджено” такими епітетами і лише за те, що відважилася запитати, чому Греко-католицька церква не відбирає своїх церков від римо-католиків. Цілком правдиво пише О. М’ята про те, як творилися православні парафії: чи то в Ганчовій, де “святиня була в повній руїні”, чи в Гладишеві, де “засмучені люди просили православного священика”. “Таке було повертання людей до православ’я на Лемківщині”, – пише д р Герент у своїй праці, якою я користувалася. Неправдою натомість є те, що МО, УБ віддавали ваші церкви православним священикам в нагороду за доноси, як про це пише в “Благовісті” о. Роберт Роса. Може ще й силою гнали людей до церкви, бо без людей не можна було творити парафії?
Що ж до священиків, то насовується відповідь така: перші десь 10 літ греко католицькі священики ішли служити в римо-католицькі костели й опинилися під опікою сильного антикомуністичного кліру. Часто були відірвані від українського середовища, тому УБ не цікавилося ними. Православні священики залишилися з народом, творили парафії, тому знайшлися під “опікунчим оком”. Бо коли в селі всі охоче боронили “ксєндза”, то так само ненавиділи “попа”.
Нині легко засуджувати, але навіть сьогодні, коли б хтось отримав виклик на “постерунок”, то чи відважився б не піти? Напевно, ні. Так і в ті часи було – хотів хтось чи ні, а йти мусив. А там ніхто не бив палицями, тільки казали підступно: “Якщо ні, то звільнимо жінку з роботи, заберемо дітей в сиротинці…”. Українці були бездержавниками, не мали жодних громадянських прав, не викликали навіть співчуття у своїх сусідів, лиш ненависть.
Чи я бороню, чи виправдовую сексотів? Борони Боже! Ні в якому разі. Тих, що добровільно йшли на співпрацю за Іудині срібляники, слід покарати. Однак це слід робити виважено, щоб не скривдити знову тих, кого вже раз скривджено. Особливо варто пам’ятати про їхніх дітей. У Канаді я зустріла доньку визначного діяча УСКТ і почула, що вона виховує дітей канадцями. “Чому?” – здивувалась я. А вона: “Мій батько, діючи в УСКТ, все віддавав для народу, а нині цей народ із “вдячності” оплював його пам’ять. Не хочу, щоб мої діти були часткою такого народу”. Вважаю, що слід припинити писанину про те, хто різав дошки, а хто їх прибивав. Для мене очевидне, що Мати Божа, появляючись на горі Явір, хотіла об’єднати всіх людей…
Заклики до бойкоту “Нашого слова” особливо мене вразили, бо читала я його і дописувала від самого початку. До мене підходили люди і казали, щоб не перейматися, бо той, хто закликає до бойкоту єдиної газети, мабуть давно вже не хотів її читати, але стидався людей. Тепер трапилася нагода не лише перестати читати, а ще й стати героєм- захисником. Судіть самі, наскільки ця їхня думка правдива.
Я хочу лише подякувати Редакції за пошану до Конституції Польщі, Міжнародної Хартії прав людини та відстоювання свободи слова.
Щасти вам Боже!

З повагою,
Анна НАЗАРОВИЧ

“Наше слово” №26, 29 червня 2008 {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Погляди

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*