Ірина Доманська ■ ПОГЛЯДИ ■ №11, 2017-03-12
Недавно пан посол України вручив мені посвідчення про надання статусу закордонного українця. Таким чином, доконався акт справедливості, визначений долею та історією. А, передусім, була повернена гідність моєму померлому понад 75 років тому батькові. Він був воїном УНР і учасником польсько-більшовицької війни 1920 року. Вже як колишній воїн, інтернований у ІІ РП, був позбавлений громадянства власної держави, а польського громадянства не отримав до кінця своїх днів. Загинув 1942 р. як людина нізвідки, без громадянства.
Тимчасом, мій статус закордонного українця спирається на засаді іus sanguinis (право крові). Я отримала належну мені частину родинного спадку і тотожність, брак якої тягнувся за мною все життя. Зникло також питання: ким я є? Я є собою!
Тому, тату, своє українство я ділю з тобою: тобі половина і мені половина.
Мушу відзначити і той факт, що наша зустріч мала місце у святковий День Злуки. Брали в ній участь мій 9-річний внук Роман і ще декілька осіб з родини. Бо українство, як шляхетство, а noblesse oblige (походження зобов’язує)!
З повагою, Ірина Доманська
Варшава, 10.02.2017 р.
