Юлія Боєчко ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №44, 2016-10-30
Своєю ще не виданою книжкою Іван Дикий, що проживає в Івано-Франківську, продовжує дослідження історії, культури і мови лемків. Дослідження було започатковане 2008 р. виходом у світ публікації «Наша лемківська родина».
Свою нову книжку автор присвятив батькам Марії та Штефанові Матвійовичу Диким, які в дуже важких умовах виростили восьмеро дітей. Все своє життя батьки розмовляли лемківською говіркою і синові передали велику любов до нашої малої батьківщини. І. Дикий упорядкував такий лемківський словник для того, щоб письменники мали можливість перекладати свої твори на лемківську говірку, а всі зацікавлені – могли насолоджуватись її милозвучністю й неповторністю.
І. Дикий народився 18 квітня 1937 р. на Лемківщині, у селі Бодаках Горлицького повіту Краківського воєвідства. Був депортований 1945 р. в Україну, в село Орликівщину Хорольського району Полтавської області. У Підзамочку Бучацького району Тернопільської області, куди переїхав разом з батьками 1946 р., він закінчив 1953 р. сьомий клас.
Дрогобицький нафтовий технікум закінчив 1957 р. і спрямували його на роботу до Росії, в об’єднання «Саратовнафтогаз», для підготовки і запуску в експлуатацію нового Степновського газоконденсатного родовища. Потім три з половиною року був на Закавказзі, довший час – у Тбілісі, а пізніше – у Ленкорані, Єревані, Поті і Ленінакані. Опісля доля закинула його на Урал – у Пермську область. Там, у тайзі, 90 км від обласного центру, брав участь у розробці нового нафтового родовища.
З Уралу 1962 р. приїхав до Львова і вступив до Львівського політехнічно-го інституту, 1967 р. успішно закінчив навчання. Після інституту працював інженером, а потім начальником відділу в нафтовій промисловості. Працював так само в обласному управлінні з преси і в Івано-Франківському відділі Львівського відділення інституту економіки Академії наук України. За цей час, з метою виконання науково-дослідних робіт, йому поталанило побувати в багатьох республіках СРСР, познайомитися з культурою і життям людей Башкирії, Татарії, Казахстану, Латвії і, безперечно, всієї України.
Життя було настільки насичене всілякими житейськими проблемами, що Лемківщиною ніколи було цікавитися. І все ж, глибоко в душі І. Дикий ніколи не забував про свою рідну дідівську-прадідівську землю.
Після виходу на пенсію в нього виникло бажання більше знати про долю Лемківщини і лемківського народу. Багато читав твори наших лемківських поетів і письменників; журнали про Лемківщину і лемків, які виходять у Польщі, Канаді, Америці, а також книжки, написані депортованими лемками, як спогади про життя нашого народу на своїй Лемківщині і після депортації.
Історія Лемківщини
І. Дикий говорить, що в одних виданнях написано, що лемки поселилися на землях теперішньої Лемківщини в ІХ ст., в інших – у ХІІ ст., а ще в інших – навіть у XIV ст. Видавці казали, що в них нема історії лемків, тому надруковані різні дати поселення лемків на землях теперішньої Лемківщини.
Отож він вирішив конкретизувати історію Лемківщини. Для цього прийшлося три роки працювати з енциклопедіями та іншими історичними документами (джерелами). Йому пощастило відтворити історію Лемківщини з того часу, коли лемки поселилися тут – до самої депортації. Цю історію автор свого часу відіслав головному редакторові журналу «Ватра» – Петрові Шафрану для перевірки й уточнення. Автор вдячний головному редактору, а також експертам і редакторам цього журналу за те, що вони виконали перевірку й уточнення всіх подій та фактів, висвітлених в історії Лемківщини.
Ця історія протягом двох років друкувалася у квартальному виданні «Ватра», який розсилають по всьому світі. Отже лемківські професори і професійні історики мали можливість ознайомитися з нею. Але ніяких зауважень до історії Лемківщини не було. Після того вийшла книжка «Наша лемківська родина», в якій І. Дикий, крім історії, намагався висвітлити долю лемківського народу від дідів до внуків, а також коротко проаналізував стан справ у культурі та письменстві. Публікація отримала позитивні рецензії від істориків двох кафедр Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника.
Лемківська говірка
Справа в тому, що лемківська говірка – неупорядкована й несистематизована. Кожне видавництво трактує по-своєму правопис окремих слів і цілих зворотів. Уживання староцерковної букви «ы» визначає особливості мови, її самобутність. Тому автор звертає особливу увагу на вживання твердої букви «ы». Видавництва, які намагаються українізувати лемківську говірку, взагалі не вживають твердого «ы».
Це викликає значні непорозуміння. Наприклад, «Мамо, Юлька з Ваньком пришли до нас на кермеш, а няня забыли (забули) дома». А якщо напишемо – «забили дома», то можна зрозуміти, що вони спочатку вбили (забили) тата, а тоді пішли на кермеш.
Отож, лемківська говірка не може існувати без твердої букви «ы». Університетів та інших наукових мовних закладів у лемківського народу ніколи не було. Тому при створенні «Лемківсько-українського словника» автор намагався використати багато досягнень лемківських поетів та письменників.
На основі відповідного аналізу він дійшов висновку, що тверде «ы» необхідно писати тільки в тих випадках, коли воно змінює значення слова. Щоб читач побачив і відчув, якою є ця лемківська відмінність, упорядкована таким чином, автор наводить твори, що їх написали чистою лемківською говіркою письменники Горлицького, Короснянського та Новосанчівського повітів. Особливо імпонує пропозиція І. Дикого щодо видання «Лемківського кобзаря», який би включав художні твори, написані лемківською говіркою.
Книжка оберігатиме лемків від асиміляції, тому що вони матимуть джерело своєї рідної мови. А словник допоможе в питаннях відродження і збереження не тільки чистої лемківської мови, але й культури лемків.
І. Дикий у своєму виданні пише, що для того, щоб лемківська говірка зберегла свою самобутність (ідентичність), а слово не втрачало свого значення, тверду староцерковну букву «ы» слід писати тільки в тих словах (випадках), де в цьому є необхідність. Наприклад: українське «був», а лемківське «быв», «забути» – «забыти», «відбув» – «одбыв».
Прикладом того може бути вірш «Як він ишов…» Івана Желема (1925–1988) з села Вапенного на Горличчині.
Професор Прикарпатського університету Іван Монолатій вважає, що копітка праця І. Дикого над укладанням окремого лемківського словника – гідна подиву. «Автору вдалось зібрати та пояснити найбільше нині знаних з літературних джерел лемківських слів. Це, безперечно, суттєвий внесок непрофесійного лінгвіста у розвиток української мови, а відтак – її потужного відламу – говірки лемківського субетносу. Це незаперечний подвиг однієї людини, щиро одержимої ідеєю збирання та збереження цінного скарбу рідної мови».
Для створення словника автор не-одноразово відвідував Лемківщину. З метою збору матеріалів він побував у багатьох селах Горлицького, Новосанчівського та Короснянського повітів. Багато слів зібрано і використано зі статей у газетах і журналах, надрукованих лемківською говіркою, з творів Івана Желема та Івана Русенка, у якійсь мірі з матеріалів Петра Пиртея. Автор опрацював кожне слово. До більшості слів він дає їхні тлумачення і наводить приклад у реченні. ■
