Дмитро Десятерик, «День», Київ – спеціально для «Нашого слова» ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №21 2016-05-22
«Легіон. Хроніка Української Галицької Армії 1918–1919», Україна, режисер Тарас Химич, сценарій – Олександр Пагіря, Invert Pictures, 49 хв., прем’єра 1 листопада 2015 р.
Кіно, подібно як і політика в Україні, – це мистецтво можливого: надто багато зовнішніх факторів.
Це цілком вірно і стосовно хронікально-ігрової стрічки «Легіон. Хроніка Української Галицької Армії (УГА) 1918–1919 рр».
«Легіон» є продовженням пізнавального кіноциклу про історію України І пол. ХХ ст. Сюжетна лінія спирається на спогади очевидців і розповідає про спроби створення незалежної української держави у Галичині в 1918–1919 рр.; основною рушійною силою тут, звісно, були Січові стрільці. Фільм знято для підтримуваного Українською галицькою асамблеєю (УГА – за Вікіпедією – громадська організація, заснована у Львові згідно з рішенням установчих зборів 22.01.2014 р. – ред.) проекту «Документалістика», який передбачає створення документальних історичних фільмів. За останні 7 років тут реалізовано такі картини, як «Золотий вересень. Хроніки Галичини 1939–1941 рр.», «Срібна Земля. Хроніка Карпатської України», «Хроніка Української Повстанської Армії 1942–1954».
Режисер усіх названих фільмів – Тарас Химич (автор сценарію – Олександр Пагіря). Свої роботи Химич утримує в жанрі просвітительського кінематографу, близького за стилістикою до програм телеканалу «Дискавері».
У «Легіоні» канву основних подій викладає закадровий коментатор. Уривки зі спогадів учасників змов і боїв (не тільки українською, а й польською, німецькою та французькою мовами) виконують переодягнені у відповідні костюми актори у вставках, знятих у ракурсі документального інтерв’ю. Батальні сцени відтворені з допомогою реконструкторів Володимира Правосудова та військово-історичного клубу «Повстанець» (Київ). Є також необхідний ілюстративний матеріал – виконані на професійному рівні анімації мапи, титри, архівні чорно-білі фотографії.
Оцінюючи «Легіон», важливо зрозуміти, які завдання ставили перед собою автори. У нас, по суті, немає жанру якісного науково-популярного фільму; українська радянська школа, яка, до речі, була однією з найкращих у колишній імперії, давно закінчилася, а нова ще просто не постала; до того ж, на подібний продукт є попит, але не завжди є фінансово підтверджене замовлення, байдуже, від приватних чи державних інвесторів. Тож це дійсно мистецтво можливого. На щастя, УГА ці можливості Химичу забезпечила.
Результатом, власне, стала цілком детальна просвітницька стрічка, у якій, важливо наголосити, представлені всі сторони конфлікту, і нема чорно-білого поділу на своїх і чужих. З кінематографічно-мистецького погляду результати тут більш скромні, однак, вочевидь, автор мав на меті просвітництво, інформування – і з цим цілком упорався.
Загалом, вихід «Легіону» вказує на пласт проблем. Має існувати налагоджена індустрія подібного кіно, яке могло б рівним чином підходити і для телетрансляцій, і для демонстрування у школах, університетах, музеях. Т. Химич та інші нечисленні автори намагаються заповнювати цю лакуну (порожнину – ред.), але тут, безумовно, має максимально докластися держава – грошима або законами про меценатство. Адже саме постійний, з використанням усіх можливих засобів діалог із власною історією запобігає повторенню її найгірших сторінок у реальності. ■
