Ведучий, єдиний представник останньої еміґраційної хвилі з України Ростислав Крамар, визначив кілька головних питань, про які варто подискутувати: які виклики стоять перед нашою громадою в контексті результатів перепису населення, багато це чи мало – 48 тис. українців (серед них 15 тис. громадян України), які призналися до свого походження в останньому переписі населення; які виклики перед громадою стосовно подвійної ідентичності в контексті, наприклад, церковного календаря чи мови богослужінь? Які мають бути відносини міґрантів з України з українцями-закерзонцями? Доповідач зізнався, що українці з України не розуміють і не хочуть розуміти болю польських українців з приводу Акції “Вісла” (мовляв, скільки можна слухати про Акцію “Вісла”?!), однак життя серед української громади змушує розуміти це. Приїжджі до Польщі українці все таки стикаються зі стереотипами поляків на тему українців, що стимулює їх подумати про історію українців у Польщі. Чергові питання – як розмовляти з власними дітьми, які повертаються з уроку історії? Отож, як говорити про Акцію “Вісла” зі своїми краянами зі Сходу, щоб не відчужити їх? Яким чином на нашу громаду вплине старіння суспільства у Польщі? До чого доведе вплив урбані зації на українські села та містечка в місці поселення та на молодь, яка виривається з традиційного середовища з батьками й церквою в центрі? Яким чином вона реалізуватиме свою українськість у великому космополітичному місті в ХХІ ст.? Не стільки Акція “Вісла”, скільки “велике місто висмоктує з нащадків депортованих українців їхню українськість. Що для них запропонувати? Якою мовою до них говорити; чи вистачить “Маланки” раз на рік та Служби Божої щонеділі? Як пишатися народом, який живе в корумпованій, оповитій скандалами українській державі?” – питав Р. Крамар.
Григорій Купріянович відповів, що, незалежно від виселення, життя змушує дивитися вперед і жити в умовах, які нам дано. “Акція “Вісла” є частиною нашої пам’яті, ідентичності, частиною нас”, – констатував голова Українського товариства. Однак Акція “Вісла” не може паралізувати й виправдовувати брак чогось. Якщо так, то варто про неї забути та будувати своє українське життя незалежно від Акції “Вісла”. Відповідальність за своє майбутнє і будучину своїх нащадків лежить на українській громаді: “Нас не буде, якщо нам не вдасться зберегти свою ідентичність, в цьому полягає різниця між нами та польською більшістю”. Голова Українського товариства заспокоїв усіх тим, що перепис населення показує лише схильність, але ніколи не відображає дійсності: “Ми насправді не знаємо, скільки нас є, і не будемо цього знати”, – казав він. Крім цього, ідентичність змінюється. Наприклад на Підляшші в минулому люди говорили українською говіркою, то не мали української свідомості, бо вона не встигла сформуватися. “Дуже часто люди не мали нагоди стати українцем, а вже в них забрали цю нагоду та українську спадщину”. На думку Г. Купріяновича, головними стратегіями праці громадських організацій є: захист своїх прав у державі відповідними професійними силами; повага і пам’ять з боку України; різноманітне організаційне життя української громади – “організаційне багатство громадського життя є наслідком диференціації громади, а не причиною різноманітності”; збереження старих форм культурно-суспільного життя і водночас створення нових, щоб не відставати від польського суспільства, та освіта – “там, де немає українського шкільництва, нема української громади”. За словами історика з Люблина, трудові міґранти є різними. Для них українство стає тягарем, а завданням нас є переконати, що це вартість, без цього вони не будуть собою. Національним обов’язком є те, “щоб ці люди зберегли себе українцями…”. Майбутнє української громади залежить від нас самих.
Голова Об’єднання лемків Стефан Гладик говорив, що не можна будувати майбутнього лише на пам’яті про Акцію “Вісла”; варто пам’ятати, що Лемківщина разом з Закерзонням належали до Галицько-Волинського князівства. За його уявленням, ядро ідентичності лежить у трикутнику – сім’я, церква, школа; і до цього слід додати громадські організації. “Акція “Вісла” напевно зумовлює все наше життя”, – наголосив Гладик. Членами українських організацій є мала кількість людей (як він висловився, “реєстрових українців”), які повинні знайти мову діалогу з рештою громади, але, крім внутрішнього діалогу, потрібний також діалог з поляками. Голова Об’єднання лемків назвав чудом те, що стільки людей мали відвагу записатися українцями після того, що вони пройшли на вигнанні.
П. Тима констатував потребу нової форми праці, яка випереджувала б Акцію “Вісла”, що не завершує нашу історію та деукраїнізацію території. Акція “Вісла” є вихідною для мобілізації української громади, спільним кодом усіх українців у Польщі, вона об’єднує. Ідентичність польських українців неможлива без Акції “Вісла”, місце проживання зумовлене виселенням. Шляхами до нової якості праці є професіоналізація і використання законодавства до захисту своїх справ і гідності, а засобом – інституціоналізація та співпраця й координація дій усіх організацій без установлювання штучних творів. Варто пам’ятати теж, що більшість наших родичів депортована в Україну; їхні нащадки починають відкривати землю своїх дідів.
Про ідентичність Північного Підляшшя говорив голова Союзу українців Підляшшя. Вона будується на історії, але не на особистому досвіді “Вісли”. Щойно тепер будується ідентичність, а в інших реґіонах вона сформована. “Тут час іде двічі швидше, бо мусимо формувати ідентичність, розвивати й утримувати її”, – сказав А. Артем’юк. Головною формою, на його думку, є шкільництво.
Під час дискусії молодь питала старше покоління, яка проблема з молоддю, коли вона хоче працювати? Голос із залу зауважив, що Акція “Вісла” також сформувала українську свідомість. А виселяли передусім селян, більшість яких дізналися, що є українцями, коли їх виселяли. У контексті нашого болю повинно бути зрозуміння для болю інших в людському вимірі, чи це Голодомор, чи антипольська етнічна чистка на Волині. Україна для нас важлива, але вона не становить основи нашого українства. Г. Купріянович акцентував, що інтеліґенція має святий обов’язок відповідати за свою громаду. Питання стану українських шкіл торкнувся М. Сич, який бажав би кращого для освіти.
Чи не вперше українська громада похилилася над своїм власним станом. Не на всі питання є відповіді. Головне, що є усвідомлення проблем, з якими треба змагатися.

“Наше слово” №22, 27 травня 2012 року {moscomment}