Кривда мутить, а зло крутить

Олександр ХоменчукПУБЛІЦИСТИКА№22, 2013-06-02

ВОЛИНЬ 1943

У колишньому селі Острівках поблизу українсько-польського кордону, на зведеному на честь полеглих у воєнну пору меморіалі видніє напис польською й українською мовами: «Пам’яті мешканців сіл Острівки та Воля-Островецька, що загинули 30 серпня 1943 року. Вічна пам’ять. Уряд РП і родини».

Польське кладовище в Острівках на Волині Фото: Константи Чаваґа, «Kurier Galicyjski»
Польське кладовище в Острівках на Волині
Фото: Константи Чаваґа, «Kurier Galicyjski»

Офіційне відкриття меморіалу президентами обох країн-сусідів заплановане на 2013 р. Потребує уточнення кількість жертв – їх кожна сторона трактує на свій лад. Та компроміс буде знайдено, бо мусимо прагнути порозуміння, а не розбрату. Сусіди споконвіку знаходять спільну мову, певен, знайдуть і цього разу.
– Я двадцять три роки їжджу щороку сюди помолитися. Тут, у Волі-Островецькій, загинула вся моя родина. Помолюся за упокій їхніх душ і самій легше стає на серці, – зажурено мовила полька Марія Матищук на урочистостях 2 вересня 2012 р.
– Мені 74 роки, – звертається до телевізійників українка Олена Коц. Мешкає в Боровій. Це село, що колись дружило з Острівками. Бабуся згадує: – Жили до війни мирно, один одному помагали, ніхто не ділився, не кичився [хизуватися, виставляти напоказ – ред.], якої він національності. Польські хлопці кохалися з нашими дівчатами, а наші хлопці з польками. У свята католицькі й православні – теж разом. Кумувалися. І треба ж, добралося й сюди лихо. Війна все зруйнувала. Чого було ворогувати, кров проливати? Мирні люди, що було ділити, однаково бідували, важко робили на землі, яка не завжди радувала врожаєм… Нехай молоді того не знають.
Наше спільне минуле, хочемо ми того чи не хочемо, потребує порозуміння й знаходження прийнятної для всіх оцінки. Історичні неврози та комплекси, якими ми всі страждаємо по обидва боки кордону, навряд чи можна їх вилікувати претензіями та звинуваченнями, що існують у занадто великій кількості. Нам дістався складний і надважкий історичний спадок, тож мусимо його мудро хоча б обговорити. Спроби відмовитися від нього чи проіґнорувати призведуть лише до подальшого ходіння по колу.
Прикро, що цей важкий спадок сьогодні активно використовують зі своєю метою політики, які спекулюють і маніпулюють фактами щодо українсько-польського конфлікту 1943–1944 років. Позитивно оцінюючи відкриття низки меморіалів пам’яті жертв братовбивчого конфлікту з обох сторін (Львів, Павлокома, Гута-Пеняцька, Гораєць та інші), вони водночас підігрівають націоналістичні настрої, сприяють пожвавленню діяльності організацій праворадикального спрямування як у Польщі, так і в Україні. Це не може не тривожити.
Особливе занепокоєння викликає ситуація в польській історичній науці. Зі шпальт преси сусідньої країни, а також з вуст науковців, які тісно пов’язані з кресовими організаціями, дедалі частіше лунають антиукраїнські гасла. Стереотип українця-різуна продовжує обростати ганебними рисами.
Дехто підходить до причин трагедій на Волині тих років так, ніби нема серйозних наукових досліджень про міжвоєнну політику польської держави, соціальну нерівність у волинському селі, утиски прав національних меншин і Православної церкви. У висвітленні українсько-польського протистояння воєнних років впадає у вічі тенденційність, яка полягає у прагненні звинуватити в його розв’язанні лише ОУН та УПА, і навпаки, замовчати або применшити провину польської сторони.
Водночас серед польських істориків є й такі, хто говорить про «волинську трагедію» в спосіб, значно більш наближений до історичних реалій: Анджей Сова, Ґжеґож Мотика, Даріуш Столя, Ґжеґош Грицюк… Добре, що вже усвідомлюємо по обидва боки Західного Бугу, що польська держава за двадцять років міжвоєнного часу сама виплекала український націоналізм. Як тут не погодитися з думкою вроцлавського вченого Яна Кенсика, який підкреслює: аналізуючи волинську проблему, не слід забувати про події, що відбувалися на східних землях Польщі перед німецькою окупацією, обидві проблеми перебувають у нерозривному зв’язку (Kęsik, J. Dokumenty w sprawie polityki narodowościowej władz polskich na kresach wschodnich w latach 1937–1939 [у:] Dzieje Najnowsze, 1992, №1–2, с. 181).
«„Братня кров” лилася століттями. І ми, поляки, також проливали її багато. Пам’ятаймо про це, читаючи про жорстокість українців», – пише поляк Ян Турнау (Bracia zza Buga. Wspomnienia z czasu wojny. Zebrał Jan Turnau. Lublin 1999). Його позицію поділяє публіцист Адам Кшемінський, який, засуджуючи терор щодо поляків на Волині та в Галичині, вважає, однак, що він «був формою боротьби за незалежність і реакцією на багаторічне гноблення з нашого (польського) боку».
Убивства поляків відбувалися найогиднішим чином з використанням сокир, молотків, вил та іншого сільськогосподарського знаряддя. А серед загиблих були не лише чоловіки, але й старі жінки, діти. Війна, злидні, провокації фашистських загарбників, диверсійних загонів НКВС, які вривалися до поселень і творили безчинства, ще більше загострили протистояння між людьми.
В українських істориків і дослідників (Я. Дашкевич, І. Ільюшин, Ю. Киричук) не викликає сумніву той факт, що власне активна участь волинського селянства в операціях УПА додала рис виняткової запеклості й жорстокості, які є неодмінними супутниками «селянських воєн». Польський професор, історик Д. Столя вважає, що українсько-польська боротьба часів Другої світової війни – це «війна громадянська і війна селянська, а вони є винятково брутальними». (Lipiński P. Przemoc chwalebna. Rozmowa z prof. D. Stolą o książce S. Dąbskiego «Egzekutor», Gazeta Wyborcza, 28.10.2010).
Убивство за допомогою сокир, вил, кіс чи ножів було характерним не лише для українського селянського середовища. Згадаймо період французької вандеї (контрреволюційне повстання під час революції 1793 р. – ред.) чи іспанської ґерильї (партизанська війна з Наполеоном в Іспанії та Італії – ред.). Хіба тоді не фіґурувала така ж зброя як засіб боротьби? Відомий поляк, колишній директор Польського інституту у Москві Гієронім Ґраля в одному зі своїх інтерв’ю справедливо зазначив: «Мені не подобається, коли кажуть, що різня на Волині – це доказ особливої жорстокості українського народу. Досить взяти картини Ґойї, щоб переконатися: в іншому краю Європи таке теж було можливим… Проти поляків в українців була типова герилья – селянська війна з обмеженою кількістю технічних засобів. Ніхто не вбиває страшніше, ніж простий селянин, у якого є лише палиця й сусід, якого він ненавидить. І будувати цілі соціологічні конструкції, звинувачувати цілу націю в тому, що вони кровожерні як вампіри – ненауково». (Невігластво – матір упереджень. Гієронім Граля [у:] http://www.zaxid.net/article/400931).
Мовлене повною мірою стосується й поведінки польської сторони. Ставлення до українців з її боку було аналогічним. Загони польської поліції, сільської самооборони, підрозділи Армії крайової відповідали тією ж монетою – грабунками, насильством, катуванням. У нападах на українські села брали участь не лише чоловіки, але й жінки – польки. Їхня роль зводилася до грабунку майна вчорашніх сусідів-русинів. Описи знущань польських озброєних загонів над селянами-українцями вражають не менше, ніж свідчення очевидців про знущання українців над поляками з боку загонів УПА і селянської самооборони. Очевидці лишили жахливі свідчення нелюдських катувань, яким піддавали українців. Ідеться про виколювання очей, відрізування вух і носів, відрубування голови, навіть розпинання на деревах. Були випадки ґвалтувань українських жінок, убивств немічних, калік, дітей, скидання немовлят у криниці і т.п.
Аналізуючи факти, вчитуючись у документи, мимоволі ставиш запитання: чи можна говорити про «симетрію злочину»? Без сумніву, це питання надзвичайно делікатне і складне для дослідників минувшини з обох боків. Можна погодитися, що з польського боку кількість жертв була більшою. Але не настільки, як це зараз дехто намагається подати… Тому-то звинувачення українців у вбивстві від 120 до 500 тисяч мирних поляків не можуть бути предметом серйозного обговорення. Це називається маніпулюванням громадською думкою, розпалюванням антиукраїнських настроїв. Злочин, у яких масштабах він би не здійснювався, усе ж лишається злочином і підлягає осуду.
За результатами наукових дискусій українських та польських істориків у рамках міжнародних конференцій «Україна–Польща: важкі питання» узгоджена приблизна цифра втрат поляків та українців у 1939–1945 роки на Волині й у Східній Галичині. Вони становлять відповідно 50–60 і 20–25 тисяч осіб – разом від 70 до 85 тисяч чоловік.
Про істину можна сперечатися, дискутувати. У кожного вона своя, а от факти – річ уперта. Була порушена одна з найважливіших Божих заповідей: «Не убий!». Натомість почав діяти жорсткий принцип: «око за око, зуб за зуб». З трагічних помилок українці та поляки мусять зробити висновки. Життя ж бо триває. ■

Поділитися: