Юрій Гаврилюк ■ РЕПОРТАЖ ■ №25, 2013-06-23
Весна, хоч уміє інколи дуже запізнитися, то все ж – неминуча! Тане сніг, землю зігріває сонечко, то й травичка зеленіє і заманює в мандри. Колись ця зелень могла лякати: як трава на степах з’являлася, то різної масті ординці могли вже сідати на коней і гнатися на Русь – палити й грабувати. Зараз цей колір заохочує, щоб сідати в автомобіль та їхати на фотографування рідних земель…
Цієї весни я був, черговий раз, на цвинтарі в селі Істоку Гайнівської ґміни. «Геніальний» цей цвинтар – на одному з пам’ятників (недатованому) напис: «Гольонко Fiedia i Misza». Що ж – таке змішування нашого, псевдо-нашого та зовсім не нашого могли придумати лише витончені у своїй національній безграмотності наші підляські селяни.
Є там, також недатований, пам’ятник на могилі Максима й Агафії, з прикріпленою фотографією цього ж Максима – в такому архаїчному кожусі і з такою архаїчною стрижкою, що й сьогоднішні 70-річні люди не пам’ятають. Певно, це фотографія десь із початку ХХ – отже, не оглянулися, а вже минулого сторіччя. А коли б собі портрет у такому кожусі і з такою зачіскою замовити? Так, як Шевченко світлину в кожусі та смушковій шапці собі робив, хоч не був уже селянином, а випускником академії мистецтв і визнаним письменником та художником…
Тут доречним буде згадати, що саме з мандрівок рідним Підляшшям почався мій шлях в українство – було це рівно 30 років тому, у квітні 1983 (а ще в літописі записано, що тисячу років раніше київський князь Володимир відбув саме в наші сторони одне зі своїх збройних «ходінь»). На цей Перший рейд «Підляшшя» приїхала й молодь, родове коріння якої над Сяном. Отже, коли їм не ліньки було прибути в наші (дещо може й екзотичні) нетрі, то й мені годиться покинути Підляшшя, яке – принаймні його північна частина, притулена до Біловезької пущі – уже давно об’їжджене і сфотографоване. Тому нині частіше мандрую через Холмщину та Надсяння, хоч це мандрівки часто сумні, бо в місцях, де по-нашому говорять уже тільки написи на пам’ятниках, згадують про «дану свободу» або називають імена спочилих на цвинтарі побіля церкви і на сільських цвинтарях.
Ці цвинтарі в різному стані. На Холмщині вони дуже часто виглядають, неначебто землетрус пройшов – жодного кам’яного хреста-пам’ятника, якого б не вивернуто. Так є, для прикладу, у Стрільцях, рідному селі Юрія Лукащука, коменданта Української самооборони на Грубешівщині у 1943–1944 роках, так само й у письменника Йосипа Струцюка, який зараз у Луцьку проживає, чи в Городку біля самого Грубешева (назва села виникла від городища, яке археологи ідентифікують як залишок літописного города Волинь, отже столиці давніх українців-волинян). У кращому стані цвинтар у селі Космові (видно, що відновлюваний), мальовничо розташований на високому березі Бугу, де я знайшов навіть два пам’ятники з написами українською мовою. Загалом написи на них по-російськи, зокрема тому, що переважно ці пам’ятники ще до Першої світової війни були встановлені, отже вони з доби «обрусєнія». Виходить, що після повернення з «бєженства» (примусової евакуації 1915 р.) селяни, яким прийшлося відбудовувати попалені російською армією господарства і привертати під хліборобство поля, які декілька років лежали облогом, були надто бідні, щоб пам’ять своїх рідних покійників ушановувати в камені. Дерев’яні хрести вже знищив час, а то й хижа людська рука.
На Надсянні пам’ятники переважно стоять – навіть із зображенням тризубів та написами, які вказують, що спочивають під ними українські учасники війни за Галичину у 1918–1919 роках (однак – не всі). Може, це заслуга вищого рівня культури місцевих поляків, які же протягом 1772–1918 років жили у європейській Австрії, не в азіопській Росії, до якої рівно сторіччя (1815–1915) належала Холмщина. А може, свою роль зіграв факт, що українські цвинтарі на Холмщині – православні, отже «схизматицькі», а в Галичині все ж таки католицькі, хоч і грецького обряду. Ну, але які б не були причини – наслідки дуже різні.
Хоч і в галицьких селах не все як треба. В Осердові, – це колишній Сокальський повіт, – цвинтар так заріс, що хоч він при самій дорозі, то навіть ранньою весною, коли ще не розвинулося листя, не помітиш, що біля тебе цвинтар, а не щось на подобу амазонських джунґлів. Крім того, і тут не обходиться без варварства, про яке я дізнався, наприклад, у Белжці, де при вулиці на Ярослав стоїть гарна, хоч і невеличка, дерев’яна церква, схована трохи за сучасними будинками – закрита, адже українців вигнали, а полякам була непотрібна, бо мали свій костел. На схемі в путівнику зазначений ще й цвинтар, якого я не знайшов. Отже, понишпоривши по околиці, запитую якогось старожила, що надійшов вулицею, такого собі типового селянина (тобто в потертій одежині та з неголеним лицем): де тут греко-католицький цвинтар? А цей каже, що довкола церкви.
– Але ж там, – кажу, – лише три кам’яні хрести я знайшов…
– Ну бо, ск…сини, розкрали! Один такий то ціле подвір’я собі таким способом вимостив…
Що ж тут і казати…
Найцінніші церкви, зокрема дерев’яні, описані в путівниках, зазначені на туристичних картах, а навіть при головних дорогах стоять вказівники, куди їхати, а вже при самих храмах – інформаційні дошки з описами польською, англійською та німецькою мовами. Але багато є такого, що без допомоги місцевих українців не знайдеш нашвидку. В Любичі-Королівській таку допомогу я отримав від Романа Божика, який обвів мене по кількох любицьких цвинтарях – адже, крім Королівської, була ще Любича-Князі та Любича-Камеральна. Поїхали ми також у село Тенятиська, тільки мала частка якого тепер заселена, а більшість заросла лісом. Осталися лише сліди по хатах при лісовій дорозі, якою їхали ми до цвинтаря, також оточеного лісом. Він у досить доброму стані – прочищений та обгороджений. На жаль, не вдалося врятувати дерев’яної церкви, яка просто завалилася – її останки досі порохнявіють і гниють… Поруч, на невеликій галявині, стоїть хрест – пам’ятник ліквідації кріпацтва у Галичині 3 травня 1848 р. (дата подана за юліанським календарем – треба додати 12 днів, бо настільки він «запізнювався» у ХІХ ст.). Тут також стояла школа й будинок «Просвіти», але сьогодні ростуть лише хвоїна (сосна – ред.) та кущі.
Були ми, звісно, і на цвинтарі в Гребенному, на якому покоїться український поет Олександр Козловський. На його могилі стоїть пам’ятник, виготовлений у 1990-ті роки в Україні. Як розповів Р. Божик, який заходився біля його встановлення, пам’ятник три рази повертали з кордону, бо секретар відповідальної за такі справи польської «ради пам’яті» домагався, щоб на ньому був польський напис. Але тоді міська влада у Львові проголосила, що буде вимагати українських написів на польському військовому цвинтарі на Личакові – і пам’ятник у Гребенному став таким, як і мав бути. Уже декілька років останній день життя – закритий в обох. Отже, у можливостях вирішувати питання тепер вони рівні – і український поет, і польський чиновник…
Після обіду почав падати дощ – саме тоді, коли я заїхав до Нароля, а властиво у колишнє селище Крупець, бо сам Нароль – це вже польське містечко. Воно поглинуло український Крупець, де на колишньому городищі є церква і цвинтар. Під час дощу фотографувати не було вже як, але я використав дорогу до Перемишля так, щоб подивитися на села, в яких досі ще не був. Саме тому я звернув убік від головної дороги, щоб заїхати до села Коровиці, про яку – у своєму путівнику «Polska Egzotyczna» – Ґжеґож Ронковський писав: у центрі села є велика дерев’яна церква Св. Архангела Михаїла, побудована 1870 р. Від моменту виходу путівника минуло кільканадцять років, а я знайшов лише фундамент, на якому лежало ще декілька опалених брусів… Падав дощ… Я стояв серед цього дощу, дивився… І навіть не було до кого крикнути: «Де наша церква?!». ■
