«Крайка» проти «Просвіти»

Богдан ГукКУЛЬТУРА№48, 2015-11-29

Кінець просвітянщини в Перемишлі? І то з найменш передбачуваного приводу, бо удар виведено з чогось, що й досі більшості перемишлян здається наріжним каменем українства – фольклору, т.зв. Народної пісні, яка мала б бути «душею народу» тощо…

Дівчата з «Крайки»
Дівчата з «Крайки»

Хоч «душа» мала б бути безсмертною, все ж без історії не обійтися. Коли в місті над Сяном українці 1956 р. знову отримали від держави дозвіл співати, вибрали собі репертуар сільської «Просвіти» (з Торків у найкращому випадку), а не Музичного інституту ім. Лисенка. Подвиги Володимира Пилиповича, здатного запропонувати у формі диску повернення до композицій о. Михайла Вербицького, наштовхувалися на поколіннєвий поріг, – від минулого була ще замала відстань у тих, хто міг сприймати і творити. Просвітянщина панувала в колишньому провідному центрі галицького українства аж до 14 листопада 2015 р.
Цього дня шестеро перемиських дівчат і хлопців, яким навряд чи виповнилося 18 років, здійснили щось дивовижне. У єдиний та, здавалося б, незмінний фольклорний ґрунт заклали перетворення, трансформуючи «Просвіту» в рафіновану і далеку від фольклору «Крайку». Це не простий парадокс: «Крайка» виникла саме як свідомий пошук того, що відійшло, а не його просте і невибагливе повторювання. Після поколіннєвого розриву, що для нас в умовах Центрально-Східної Європи взяла на себе постать Акції «Вісла», те «щось» довелося реконструювати в умовах нового, міського життя Перемишля.
Під час концерту нелегко було розрізнити село і місто, проте молоді натужили всі сили, аби не так не черпати з села, як не загубити того, що вони – місто. І загубити те, чим досі страждають різні українські ініціативи в Польщі, розраховані на майбутність, а насправді ж приречені на короткочасність або просто кінець – низьку якість. Концерт показав, що біографія української пісні подолала відстань у понад 70 років. Три покоління з гаком. Достатньо, щоб говорити про ефект третього покоління та повернення до міста, звідки вирвала нас Акція «Вісла», і де перемишляни, а насправді давні селяни та їх нащадки, довго не могли одомашнитися інакше, як на сільсько-народницький лад, котрий ще на зламі ХІХ і ХХ ст. створила «Просвіта».

«Дружба я си дружба, а капелюха не мам…»
На початку існування «Крайки» не стояла ані галицька «Просвіта», ані її великоукраїнський варіант у вигляді «антерпреньора» (з румунської: підприємець – ред.) Гаркун-Задунайського з твору Володимира Винниченка (1903). Спершу було двоє дівчат. Марина Леськів потім скаже мені, що вона «взагалі дуже анахронічна людина», а Дарія Пульковська заявить, що пісня має прокласти шлях у майбутнє. Вони 2011 р. попросили про художню опіку Тетяну Наконечну, вчительку в школі ім. о. Маркіяна Шашкевича, у родині якої (а в неї дівоче прізвище Чорна) дуже міцно укорінилася пісенна стихія. До речі, її чоловік Володимир у 80-ті роки, будучи студентом, заснував у Варшаві музичне видавництво «Кока», яке випустило кількадесят касет, а потім дисків з записами самих раритетів – від рока до автентичного фольклору (мовляв, без милосердя для попси). Ця пара опікунів молодих перемишлян належно оцінила можливості, що відкрилися перед парою дівчат, до яких швидко приєдналися з сьогоднішнього складу гурту Олександра Стець, Ярема Леськів, Петро Комар, Михайло Сокач, Наталія Ожубко та з початкового складу Анастасія Фіцак, Наталія Хомик і Михайло Соляж.

Тетяна кохалася в багатоголосному співі Великої України й саме на це орієнтувала молодих співаків. Пам’ятаю, як після виступу, здається, у травні 2013 р. в Народному домі я запитав, як довго «Крайка» буде переповідати східняцькі традиції, обминаючи увагою надсянські. Підставою не цілком милого питання були образи з Кальникова (які я запам’ятав), де ще 1998 р. мені вдалося на два роки відновити весняну «колесу» (хоровод) і відчути, наскільки близький до східного кальниківський спів (і в лемківських команчан спорідненості не забереш). Запам’яталися і настанови Євгена Єфремова з часу, як у Дубенці над Бугом на початку 90-х років його київський гурт «Древо» навчав молодих поляків білого співу, заохочуючи до пошуку власних місцевих традицій. Потім з цього виросли такі знаменитості, як Адам Струґ, Януш Прусіновський, Реміґіюш Ханай і врешті «Крайка», оскільки то Єфремові уміння забезпечують тривалість всеукраїнського бунту проти «Просвіти», як виду народницької попси в Галичині та її напрочуд живої спадкоємниці – радянщини.
І от увечері 14 листопада саме Т. Наконечна, відкриваючи концерт з нагоди появи диску «„Крайка” в гостях від Сяну до Дону», сказала, що її гурт уже почав вивчати пісенні традиції Надсяння та має намір невдовзі віддатися майже виключно цьому реґіонові, не забуваючи про сусідню Лемківщину. Живих носіїв пісень мало, проте у пригоді стане хоча б Оскар Кольберґ та ефекти експедицій молодих поляків з товариства «Давня музика» з Ярослава, які кілька років тому ще встигли записати немало польського та українського матеріалу на Ярославщині.
Концерт мав ідентичну назву, як увесь музичний проект і завершальний диск, що його випустило видавництво «Кока», який дарували перемишлянам при вході до актового залу. На такі «розкоші» треба було немало попрацювати. Помагали не лише відомий своїми ґрант-можливостями Андрій Комар, але навіть обидва перемиські владики УГКЦ. Звучало добре слово і про о. Івана Піпку з Криниці та інших священиків, Фонд ім. Ярослави Поповської. Помічний гурт, якому спів «Крайки» став дорогим, це і знамениті гості, яких вона запросила до свого всеукраїнського туру «від Сяну до Дону». Достатньо згадати віртуоза скрипки Тараса Охрімчука з Києва і членів його капелії, Ірину Телюх з її «Ладовицями» з Хмельниччини. Приїхали члени подібних гуртів з Добропілля Донецької області і Кіровограда, а з Варшави – Тетяна Гарасим. Такі гості – це доказ немалого визнання «Крайки», одного з небагатьох сьогодні виконавців українського білого співу на захід від Бугу.

Поступова Дарія, анахронічна Марина…
Т. Наконечна впевнена, що люди з «Крайки» взагалі виняткові і далекі від естетики й поведінки сучасної молоді. А що ж самі засновниці? Д. Пульковська: «Цей спів має для мене великий сенс, бо це продовження і передавання фольклору наступним людям. Нас люблять слухати, молодь у нашій школі тримає моду на фольклор, проте замало співаючих хлопців. Це, певно, буде тривати, бо попса та інші „дивні музичні створіння” у світі не здатні замінити все».
М. Леськів: «Я відрізняюся від ровесників своїм анахронізмом або живою традицією, яка панує в моїй родині, та не тільки в моїй. До речі, виступи на сцені для мене не надто приємні. Глядачі сидять і дивляться, а краще було б, якби пісні повернулися до сімей у Перемишлі. Тимчасом мої ровесники з перемиських сімей співають кілька пісень на один лад, а більше вивчити не хочуть. Це мене трохи турбує». Чи члени «Крайки», закінчивши ліцей у Перемишлі, зуміють віднайти один одного в багатокілометрових відстанях країни, куди невдовзі покличуть їх вищі школи?

Поділитися:

Категорії : Культура

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*