Петро Шафран ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №48, 2012-11-25
Вельмишановного Семана Мадзеляна, симпатичного, цікавого лемка, великого патріоту, суспільного діяча, будителя й охоронця Лемківщини, обдарованого справжнім талантом письменника, поета, щиро одданого лемківскій громаді, познав-єм з його дописив в «Нашим слові». Особливо заінтересували мене його довги описи «На фронті», «Після фронту», «На селі колись», котрі приоздоблено рисунками Івана Русенка (скляр, дзяд, дротар, ворожка, косяр, фраїр, фраїрка). Потім читав-єм кождий його допис і все находив для себе дашто інтересуюче.
Од тамтого часу минули довги роки, то нич дивного, же без його помочи не можу одтворити тото вшитко, што написав і што-м чув од нього в приватних і товариских розмовах. При гнесьній компутеровій техніці – то барз проста справа – перепровадити інтерв’ю на одлегліст. З нагоди його 90-ліття дост довго-зме зо собом побесідували.
Я попросив пана Семана:
Оповіджте, хоц би коротко, про своє дост юж довге житя, але зачнийте од дитинства.
Семан Мадзелян: Оповідати або писати про себе – то не така проста справа, як ся декому здає. То сповід не лем пред своїма внуками, правнуками, але і пред своїм народом. В тим припадку має то бити чиста правда, хоц би гірка чи встидлива. Ци потраф’ю одтворити єй без хаосу мрій і надійних снів про кращу долю? Глубока старіст має свої права. Писав-єм о собі юж дост дуже в «Нашим слові» і не випадат повтаряти тото саме. Хоц знам, же подібно так буде.
За бабиним календарьом вродив-єм ся в суботу рано, два тижні пред пущаньом (запусти – ред.), в вельку морозну зиму (18 лютого 1922 р.). На моїх хрестинах грали устянски циґане. Мойом хрестном мамом била няньова сестра Анна Федун з Тернополя, а мій хрестний отец – то Григорій Мерена – вчитель з Полян од Крениці. Моє дитинство било щасливе – пещене, але до часу, заким мій няньо Василь другий раз не вернув з Гамерики. Моя молодіст била така сама, як моїх ровесників і селянів: війна, німецка окупация і єй наслідки. Як вернув-єм з війни 23 квітня 1946 р. до свого села, то за рік оженив-єм ся зо свойом селянком Євгенійом Галябурдом. Цивільне вінчаня одбилося 17 червня, а 30-го вигнали нас з цілом родином з новой хижи на чужину. 17 років робив-єм в лісі, 7 в цегольни, а при тим ґаздував на мізерній ґаздівочці, котру наділила нам Акция «Вісла», жеби-зме не здохли з голоду. Наших 7 родин замешкало в єдним будинку, як в місті. Мали спільний подворец, спільни стайні, польову стодолу, спільну студню. Кури, гуси, качки мішаются, разом гребут в купах гною, купаются в гнояници, несут яйця в не своїй коприві, а што найцікавійше, же вечером кожде приходит до свого гнізда ци курника. Аж сусіде ся дивували, як можна жити в згоді в таким ґетті. Потім виїхализме з родином на 21 років до богатой Гамерики. Але і она духово для мене не мала той вартости, што рідни гори Карпати. Виховали-зме обоє п’ятеро діти, дочекалися 12 внуків і 9 правнуків. Лем дві внучки мают своїх мужівлемків, єден внук має свою лемкиню, решта попуталися з чужинцями. Часом дакотрий внук, внучка пришле почтову картку з Ямайки, Пуерто Ріко, Гаваїв, Індиї або Европи такого змісту: «Кохана дзіду і баба. Ту барз крас – Пітер». Сьміятися ци смутити не є чого. То не тоти лемки, котрима били ми. То юж космополіти без нації, мови ци традиції. А, може, зато ліпше буде жити нашим внукам і правнукам в штораз більше зварюваним світі.
Але вернийме до наймолодших років…
Перший раз понюхав-єм смерт, як минуло мі 2 рочки. Моя мама в певници преберала кромпелі до саджиня, а я при ні чимси ся бавив. Хвилька єй неуваги – і било би по мі. Виліз-єм по камінних сходах на двір і просто полетів до ями по вивезеним гною, повной дощівки. Як мама вилетіла на двір, я юж пущав бульки. Уратувала, як пізнійше о тим споминала, зас плакала зо щестя в нещесьцю.
Раз пришов до нашой хижи Онуфрий Горощак в білий чузі і капелюши з велькима крисами. Хтів ня зімати, але-м втюк і притулився до баби Марини. Баба якоси смішні го назвала і погрозила погрибачом. – Як будеш слухав баби, то тя не возму, будеш? – Буду, – одповів-єм тихо. Незадовго поховали Онуфрия і його остатню в селі чугу, а на далеку дорогу дали му до труни його улюблену файку, повний дуганчак і фляшку оковити (тот поганьский звичай утримався в декотрих лемківских селах аж до початку двадцетих років минулого столітя).
Перше што-м запам’ятав в своїм житю, то гора Дів, висока до самого неба, часом сповита низкима хмарами, котру видів-єм каждий ден през вікно або з високого порога свойой хижи. В тим часі служив в нас тугій хлопчиско Прокіп Гунчак. Пас там корови, часом биками привозив одтамаль сухи патики до паліня в пецу. Раз привюз на подворец фуру зеленой чатини, а я ся го зьвідав: – Прокіп, ти не боїшся там ходити, не боїшся страхів? – Ні, не боюся, як будеш ти велькій, як я, тіж не будеш ся бояв. Але перше мусиш з’їсти 3 бочки капусти, чиру, кєселиці.
Нич з тих бочок мі не смакувало, бо я мав ліпше: гусяре, камінці – розливиско річки під селом, вода, рибки, чужий зелений горох і біб, ничиї ягоди, малини і черешні, мамина мериндя і наше огниско, музика на вербових листках, весільни співи, ліпіня з церамічной глинки коників, когутиків і інчих розмаїтих балванів, без учителя, без жадного опікуна. Ци єст іщи даде в світі така «дитяча република»? Сонце заходит, час додому, час. Спів гусярів гармонізуєся з жабім хором, а вечірній дзвін кінчив щасливий ден тихого лемківского села. Вечеря, дрімота і найсолодший сон гусяра, котрий закінчує мама. – Вставай, спйошку, сьніданя готове. І гнеска зас підеш пасти гуси.
Пас-єм гуси цілима днями і в часі вакацій з другима дітми, на «камінцях» під селом (розливиско річки – неужиток). Не знам, ци гнески, мої правнуки одчувают тоту вакацийну радіст в далеким світі? Не знам, ци мают тот вільний дитячий світ без опікунів, як ми мали. Таке штоси може іщи істніти хибаль в дакотрій тропікальній пущи.
Думам, же в школі вчили-сте ся добрі?
Так, то правда. Не лем я, але вшитки вчилися не то же добрі, але барз добрі, бо то жадна штука закінчити одмінно 4 кляси за 7 років обов’язковой науки. Лем же нашима свідоцтвами нихто ся не інтересував, може учители. Мали-зме дуже вільного часу і прото робили-зме розмаїти збитки. Предо мном сідила Леся, дочка єґомосьця Михала Ковальчика, а я бив змушени годинами смотрити на єй гарду жовту косу. Якисий чорт ня підкусив, взяв єй до руки, вштурив до дірки в моїй лавці і заклинував фляшечком атраменту. Так сталося, же вчитель не викликав до таблиці кого іншого, лем акурат Лесю. Хтіла стати, але голова задерла ся догори – мусіла сісти. В тий секунді учитель бив юж коло мене, увільнив косу і ся зьвідав: – Ти то зробив? – Я, прошу пана. Зімав ня за ухо, поклав на «екзекуцийну лавку» пред своїм столом, вліпив на зад кілька ліскових київ. Пред таблицю насипав гороху і повів в злости: – На коліна, збиточнику! Терпів-єм окропний біль та встид пред цілом клясом і тихо шептав «юж николи більше, николи».
Наша школа і церква стояли на самій середині села, а мосток на Сохові (потік) ділив село на нижнянів і вишнянів. Раз в зимі, як-зме вишли зо школи, сніг бив такий теплий і мягкий, што аж просив, жеби ся ним бити. Тим разом виграли «битву» ми, нижняне, і дигінчили вишнянів аж до Асафата. Косьцьо Денезиїв стратив кєрпец, а я дурний взяв го і шмарив до Асафатовой проруби під люд. На другий ден Косьцьо пришов до школи в маминих черевіках на високих зап’ятках і наскаржив на мене пред учительком. Мав-єм щесьця, же тоту справу взяла пані Гуцалючка, витрискала ня ленійком по долони і казала на другій ден принести 2 злоти одшкодуваня. Як-єм пришов зо школи, не їв-єм нич, окрився на пецу і плакав. Для мене 2 зл. то бив велький скарб, бо юж єм знав, же зошит з олувком коштує 18 ґроши. Нашла ня ту тета Анна (моя хрестна мама), котра приїхала аж з Тернополя до няня в якісий барз важній справі. Погласкала-притулила, а я їй оповів цілу правду, як то било. Дала мі 2 злоти і обіцяла, же никому нич не повіст. На другий ден дав-єм учительці так дорогий для ня піняз – она передала го Косьцьови і казала, жеби зме ся препросили і подали руки. За кілька днів Косьцьо пришов до школи в нових жовтіцьких кєрпцях, котрима барз ся парадував.
Єдного дня сельском доріжком святочно убраний місцьовий жид Маюр Ґріншпан вертав з божниці в Фльоринці, а ми цілом гурмом летіли за ним і кричали: «Ай-вай, ай-вай». Жид Маюр грозив нам палицьом, а ми далі своє: «Ай-вай, ай-вай». Маюр вступив до мого няня і як пред світовим чловеком поскаржився на свою семітску долю. Як пригнав-єм гуси на свій подворец, няньо юж чекав на мене з ременьом в руці, котрим вигнав з мойой глупой голови антисемітизм на ціле моє житя. Скінчив-єм тоту слабеньку школу, шмарив торбу в кут і чув-єм ся так щасливо, як цисарский вояк по 7-літній службі.
Як били-сте підлітком, не ходили до школи, то што-сте робили?
Але на початку верну іщи до школи, бо забив-єм повісти, як вчив-єм ся 10 Божих заповіди. Єґомосьць Михал Ковальчик написав на таблици 10 заповіди, а ми одписали в зошитах. Казав за 10 днів навчитися на пам’ят. Акурат втовди читав-єм барз цікаву книжку «Око Пророка» і забив о інших обов’язках. Як пришов час, єґомосьць на виривки справджав задачу. Як пришла моя черга, оказалося, же-м найвекший бортак в цілій клясі. Єґомосьць якоси паскудні ня назвав і згідно з декальогом вліпив мі 10 ліскових київ. Бив то дивний чловек, наш родовитий лемко з котрисого села Ясельского повіту. Прозивав нас: «Ти гаде, смоку, холеро». Трактував нас не як діти, але як дурних баранів в своїм кошари. Іщи не ходив-єм до школи, а знав-єм дост добрі писати і читати по-українски, польски і рахувати до 100, без жадних помилок. То не била наука в гнесьнім розуміню, лем остаточна ліквідація анальфабетизму в давним селі. ■
Коментарі
наганула мені та Семенова розповідь оповіді мого діда Андрія Куціка з-під Мостиськ, 1922 року народження, і його долю зі школою, воюванням і життям. Шкода, що дітей у школах не вчать тим історіям життя.