Петро Шафран ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №49, 2012-12-02
Раз нашов-єм в нашим лісі за «Губоким» близко Котова орлине гніздо на високій ялици і похвалив-єм ся тим пред товаришами. Вшитки ся тим барз захопили, бо кождий хтів з близка видіти того найкращого карпатского птаха. В неділю в полудне пішли-зме там. Зараз вижше скального урвиска добрі било видно гніздо, а навет орла, як штоси принюс в пазурах. Ялиця била не так груба, як висока і до половини без єдного сучка. Не раз влазив-єм на високи дерева, але тота ялиця била зависока, бо до гнізда під самим вершком било найменше 30 метрів. Нихто не хтів ризикувати своїм житьом, лем я хтів показати колеґом, што можу. Не без труду видрапав ся до голузи, по котрих, як по сходах, зазрив до гнізда. Сідило в нім єдно орля, юж опіркуване, велькости малой гуси. Прилетіла орлиця і двараз чув-єм дотик єй крил. Вхопив-єм птаха до руки і без клопоту поклав на землю пред колеґами. Йойкали, який гардий, дотикали і вшитки разом постановили, же треба го взяти зо собом і дальше ховати. Я згори застерюг, же го не беру, бо мій няньо зімав би ня за ухо і провадив през ціле село, а орла мусів би-м винести там, одкаль-єм го взяв. А як за то би ня покарав, то не хцу ани помислити. Взяли го братя Капелюхи Андрий і Василь. Тримали го в комори при стайни, кормили хлібом, кромпелями, молоком, але орля нич не їво і по кількох днях здохло. До гнески чую в собі тот гріх, же-м забив немічну дитину орлиці.
Восени 1939 р. розпочалася ІІ Світова війна, як прежили-сте тоти трагічни часи?
Як вибухла ІІ Світова війна, мав-єм сімнадцетий рік. Для такого підлітка, як я, била то велька фрайда, же буду видів войну на власни очи, не лем з оповіданя. В літню неділю 1940 р. няньо казав мі піти до церкви, а сам остав «дижурувати» в своїй 30-улийовій пасіці. Акурат стояв на драбині грушковой галузи, димом наганяв пчоли до рійниці, як на наш подворец паром кони заїхали госці з Чертіжного. Правда, же баба Марина привитала і запросила до хижи свого брата Сильвестра, його родину, але няньо мусів закінчити свою роботу. Добрі ня видів з драбини, як-єм довго стояв з молодежом на закруті доріжки і цілком не спішився до його пасіки. Як отворив-єм двери, прискочив няньо і в присутности гости витрискав ня по ґамбі, аж моя кров поплямила білу кошелю. Гостям било неприємні, а мі іщи барже. Вмив-єм ся при студни, пребрав в іздебці і пішов до пасіки. Ту, в веселій природній музиці зродився во мні бунт. Залишу свій дім, як робят то пчоли, і напевно деси в світі дам собі ради без няня. Юж в осени 1939 р. поїхало добровільно з нашого села 5 парубків на роботи до Німец і пишут, же ім барз добрі. Повів-єм о своїм пляні Васильови, котрий в 9-особовій родині не мав нич до роботи, грав в карти з такима самима, а дома лем їв і спав. На другу неділю в колейовій стації Грибова купили ми білети і поїхали до Кракова. Нашли-зме там Українский допомоговий комітет, котрий тимчасово дав нам дах над головом і по кавальчику черствого хліба. А тимчасом мій няньо успокояв маму:
– Не плач, бортульо, як зголодніє, то сам прийде.
Але як минув тижден, няньо пішов ня глядати. Од касиєра колейових білетів в Грибові довідався, же двох молодих хлопців купили білети до Кракова, а запам’ятав, бо не било інших пасажерів. Няньо ся спізнив два дни. Ми з Васильом били-зме юждалеко на заході в портовим місті Бремен. Там достав-єм роботу в фабриці кольорових металі (фанадін анляґе), в котрий-єм робив, што казали, але надовше бив-єм помічником старшого юж Кінґа і довгом кочергом оперував в 12-поверховим пецу. Пекельна горяч, смрід ґазу, гук машин, млинів, а вночи близко падают бомби аліянтів, а ти, молодий бортаку, не смієш залишити своє становиско.
Раз якоси на фабричним пляцу робив-єм гутничий тигель, а мислями бив-єм в своїм рідним селі. Чув-єм спів жайворонка, няньо на подвірци клепав косу, мама по подвірци сіяла зерно, а кури, качки, гуси зо вшитких закутків обийсця злітувалися на знаний їм мамин голос «тю-тю». Мої слези капали на дно гутничого тигля.
– Почему плачеш, Сенька? – запитав стоячий по другій стороні тигля інжинер Тронічко, колишній властитель той фабрики. До большевицкой революциї бив вельким промисловим капіталістом, але, як видів на што ся заносит, завчасу втюк на захід і ту поставив тоту фабрику. Як Гітлер зостав обраний Фірером Райху, знациналізував фабрику, а Тронічка залишив дальше головним інжинером, але над ним мав юж догляд партийний інжинер Рооп – високий, худий чловек, заражений свастиком і іншима знаками партийной приналежности. Робітники боялися го, як чорта, і свобідно оддихнули аж втовди, як зник їм з очи. Переважно працювали ту сьльонзаки од Катовиц, Мисловиц, Битом’я і Сосновца, кілька українців зза Сяну, двох бельґів і єден болгар.
Якоси восени мали-зме з Васильом вільну неділю. В суботу підишов до нас Тронічко і гварит:
– Хотілиби-сте завтра приїхати до мене рвати ябка?.
– Прийдеме з охотом, лем дайте адресу, – одповіли-зме.
Чекав на нас на доцільній трамвайовій стациї. Близко било до його прекрасной вільйовой дільниці на перифериях дост велького портового міста. Садок бив не так аж велькій, а в ним лем 4 яблоні зимовой одміни, з богатим уроджайом. Рвали-зме ябка без скази до кошиків і на конец позносили до сутерин прекрасной вілі. На вечер дав нам по 25 марок, одпровадив до трамваю, подякував. За кілька днів била тижньова виплата 38 марок. Василь втовди метав лопатом шляку на рухому тасьму, а же било му горячо, зняв загортку з портфельом і завісив на сьціні басену просто себе. Як скінчив роботу, в загортці не било юж портфеля. Плачучи, замельдував о тим майстрови, котрий звався Беер. Але наша зміна милася юж під пришніцами, преберала друге убраня і виходила з фабрики. Майстер преказував роботу другому майстрови – не мав часу на што інше. Єдним словом, камін в воду.
На другий ден Василь не пришов юж до роботи. Захворів, знашовся в шпиталю, в котрим раз єм го одвидів. По двох тижнях вернув. Комісія лікарска узнала го здоровим і здібним до праці, але він не пришов до роботи. Мешкав в іншим бараку і лем часом ня одвиджав. Харчових карток не доставав, не працював, бив на моїм утриманю, барз мало їв, схуд не до познаня. Але хтоси мислів о ним. Дістав писмо, жеби в окресленим дни і годині ставився в специялісти доктора. Мушу повісти, же Василь бив барз незарадний. Поїхав-єм з ним. Старший юж пан дохтор чех, посмотрив на барз мізерного хлопчиска, обізрів му очи, обслухав слухавком груди і плечи, сів за стіл, по німецки написав: «Нездільний до жадной роботи, заавансувана туберкульоза (сухоти)». Але документ не дав Васильови, лем фляшечку з сиропом і казав піти домів. За кілька днів довірчом почтом пришли документи з правом повороту домів. Документ претлумачив на польскє сльонзак Мусял. Василь по кількох місяцях зас ся засміяв. Не мав ани феніґа. Одпровадив-єм го на колейову стацию, купив білет аж до Грибова і поставив му лем єден варунок. Напиш до ня лист – знаш, што ня інтересує. Не написав, але мі випав камін з сумліня, же-єм ся го позбив.
За кілька місяци, як приїхав-єм на 8-дньовий урльоп, Василь бив зас собом, добрі виглядав, дома не мав роботи, то цілима днями грав з іншима в карти, а до мене повів:
– Удала мі ся маркерантка, о котрій ани ти не знав, а веце не рушуся з хижи, хоц би мали ня в ній застрілити.
Я му одповів:
– Ой, Василь, Василь, любив-єс своє село, як самого себе, але слова єс не дотримав. Нич єс мі не написав о што-єм тя просив, а били-зме вірнима другами.
Але верну до Бремен, а докладнійше до Норт-Дойче над ріком Вєйзер. Од того часу, як з Васильом рвализме ябка, пан інжинер більше ся мном заінтересував. Приставав коло мене в роботі і дашто ся ня звідував. Раз ся ня звідав:
– Тужиш, Семко, за своїм крайом?
– Барз тужу, – одповів-єм.
– А хотів би-с поїхати до свойой родини на коротку відпустку?
– Ой пане, хотів би-м, хотів.
– А вернешся?
– Напевно верну, пане!
За кілька днів пан Тронічко принюс мі готови документи, лем їхати. Бив початок березня, а ту близко моря не било і не є зими в моїм розуміню. Припорошит землю сніжок, але траву все видно. Легкий морозок заморозит млачку тоніцьким ледом і то вшитко. Перши дні березня, а я лечу на схід, як на крилах. Лишаме Бресляв (Вроцлав) і за вікном виджу правдиву зиму. В Грибові 1941 р. люде тепло убрани, дзвонят дзвінки на кінскій упряжи, сані, санки, ани єдного воза. На складі дерева нашовєм Тевдорця Капелюха з нашого села, котрий зваляв дерево і складав сані з гваками, цапину, ваньцухи, дручки, завоїни в своїм порядку. Бив то професійний фурман і з того жив. Звався правдиво Капелянович, але же била друга родина Капелюхів – Капеляновичів, то його прозивали «Талем’як», бо в бесіді з другима часто притакував: «та-лем-як». Привюз ня пред саму хижу. Має ся розуміти, же родина барз ся мном втішила, а найбарже старенька юж бабця Марина, котра довго не пущала ня з обіймів і без плач повтаряла:
– Слава Богу, Семцю, же тя іщи виджу.
Пізна осін 1941 р. Баба юж третій ден лежит на смертельній постели і никого не хце видіти при собі, лем мене.
– Бабо, – звідуюся, – як ся Вам здає, довго сте жили?
– Ой сину, так коротко, якби з бича тріс, іщи рано била-м така молода, як ти, і юж вмерам.
Подав-єм до єй уст остатню лижку води і тихо заснула на віки. Полетів-єм до стодоли, де то ціла родина молотила зерно і скричав голосно:
– Баба гмерли!.
Як отец Абрамович з Фльоринки шмарив першу лопату землі на бабину труну, мій няньо заплакав, як дитина. А я мислів, же він мав серце з каменя.
Далі буде
