Наталя Кляшторна ■ ПОДІЇ ■ №36, 2015-09-07
Від 6 до 9 серпня в містечку Турці та його околицях тривали заходи Третього світового конґресу бойків. Форум був насичений різноманітними подіями – концертами, виставками, конференціями, симпозіумами та майстер-класами. Учасники конґресу вшанували пам’ять видатних вихідців бойківського краю, зокрема Петра Сагайдачного, о. Щасного Саламона, Мирона Утриска, Олександра Бережницького, Омеляна Бачинського, Степана Попеля та інших.
Масштаб
Якщо основним завданням «Всесвітніх бойківських фестин» проголошена популяризація бойківської традиційної культури, то конґрес організатори позиціонують насамперед як захід єднання бойків усього світу. Вже сама назва його – Світовий конґрес бойків – зобов’язує до широкого представництва. Цього року не склалося. За словами Петра Косачевича, голови Координаційної ради конґресу, основною перешкодою стали військові дії в Україні, внаслідок чого у світі йде інформаційна кампанія, щоб люди утримувалися від поїздок в Україну. Та можна сумніватись, що причина криється лише в цьому. Лемківський фестиваль у Монастириськах (200 км на схід від Турки) такого провалу з гостями не мав. І це при тому. що «Дзвони Лемківщини» скромно йменують себе всеукраїнським фестивалем, а не заходом світового рівня…
Можливо, гігантоманія не так впадала би в око, якби не було відомо, що під час круглих столів, симпозіумів та конференцій у рамках світового конґресу не читалися доповіді й не обговорювалися питання, що стосуються конкретно Турківського району. Широке представництво місцевих чиновників лише підкреслювало це. Дуже добре, що тепер учасники конґресу знатимуть, скільки соціально незахищених мешканців має район, як тут розвивається бізнес, скільки в районі збирають благодійних внесків, і все ж, чому на заході, який декларує «світовий рівень», так мало говорилося про бойківські проблеми бодай у загальноукраїнському масштабі? Де ділися бойки з інших районів Львівщини, де доповіді від закарпатських бойків?
Пропозиція
На центральній площі Турки перед пам’ятником Шевченка йде торгівля. Прикро, але майже все – це нехитрий китайський крам. Як виняток, – тарелі з Косівщини, дерев’яні писанки з Космача, глиняний посуд з-під Львова. Не знайти жодного туристичного продукту, який популяризував би бойківську культуру чи хоча б окремо Турківщину.
Майстер-класи з писанкарства, ткацтва і лялькарства до Турки привезли активістки Союзу українок зі Львова. Місцеві бойкині натомість перевершили всі сподівання смакотою бойківської кухні.
В етнографічному музеї у приміщенні старої Турківської ратуші – частина Майдану та війни на сході. На окремих стендах – нарізка з відео про Бойківську сотню, що мала свій намет навпроти станції метро «Хрещатик», фото Романа Сеника, який загинув узимку на Майдані ще до зловісного лютого. Поруч – фотокартки трьох полеглих вихідців з Турківщини на сході. За тиждень до початку конґресу прийшла звістка про загибель турківчанина, десантника Юрія Міська. Його фотографії ще немає на стенді, бо ніхто поки що не наважується попросити у згорьованих батьків.
Книжок з бойківської тематики, виданих за останні роки, можна полічити на пальцях. На щорічний літературний конкурс ім. Мирона Утриска [(1908–1988), голова товариства «Бойківщина», редактор «Літопису Бойківщини», тривалий час жив і працював у Турці – ред.] подаються десятки творів, проте насправді лиш невеличкий відсоток конкурсантів працюють у бойківській тематиці й лише одиниці пишуть або пробують писати бойківською говіркою. І все ж, новинки приємно здивували – «Легенди, бувальщини та оповідки з Турківщини» Петра Зборовського, «Вишивані скарби: Східна Бойківщина» Дарії Петречко, туристична мапа Бойківщини Ігоря Губіліта. Окремої розмови варта написана на багатому джерельному матеріалі монографія Надії Войтович «Демонологія Бойківщини». Програма конґресу не передбачала презентацій чи обговорення цих видань.
Традиційне місце, де бойки розпалюють ватру та проводять ґала-концерти, називають Співочим Полем. Лежить воно на території с. Явора, на полі поблизу шосе, що сполучує Старий Самбір з Туркою. Цього року в рамках конґресу тут вперше провели молодіжний фестиваль «БойкоFest». Програма фестивалю була такою ж насиченою, як і не бойківською. Художні виставки, дитячі атракціони, екстрим-переправа, вогняне, піротехнічне та світлодіодне шоу, шоу мильних бульбашок, ілюзіоністи, ходулісти…
«Шахтарські» бойки
Для більшості несподівано – бойківське представництво з Донеччини на конґресі було. На Донеччині і навіть в окупованій її частині мешкають компактні групи бойків, виселених з Устріччини 1951 р. в рамках обміну державними територіями між СРСР і Польщею. П. Косачевич говорив, що більшість осередків побоялися їхати в Турку, а ось дві жіночки середніх літ, бойкині з діда-прадіда, взялися за руки і перейшли напівзруйнований міст на ріці Кальміус, щоб потрапити з окупаційної зони на територію, яку контролює українська армія. І вже звідти гайнули з найближчої залізничної станції в західному напрямку, щоб дістатися до Турки. Цього разу збулася мрія бойкинь, котрі не з власної волі опинилися в «ДНР». Вони відвідали леґендарну гору Маківку, самостійно піднявшись на вершок гори, де 100 років тому Січові стрільці відбивали московську навалу.
Голова Донецького осередку товариства «Бойківщина» теж прибув на захід, щоправда, як мешканець самого Донецька – дещо іншими шляхами. Найретельніше ховав у валізі вишивану сорочку, – щоб не виявили і не забрали на блокпостах. Пан Юрій згадував, як привозив на свою батьківщину фольклорний колектив з Пісок під Донецьким аеропортом: «Колись ніхто цього села не знав, а тепер воно щодня в новинах, хоч від самих Пісок мало що лишилося, а всі люди, які колись співали в Турці українські пісні, роз’їхалися по світі, щоб урятувати життя…»
А вже через день відомий турківський краєзнавець Ярослав Тирик запросив гостей конґресу на відкриття на фасаді школи в с. Хащеві пам’ятної таблиці уродженцю цього села, діячеві ЗУНР, першому бойківському генералові Захару Павлюхові. Поки тривали урочистості, голова Івано-Франківського товариства «Бойківщина» Дарія Петречко-Кріль знайшла людей, яких шукала понад десять років. Після виселення з Чорної – села тодішнього Нижньоустріцького району, родину Крілів 1951 р. повезли не в Донецьку область, а перевели в с. Хащів, оскільки батько пані Дарії був нафтовиком, а в Хащеві на той час працювала шахта. Протягом року родина Крілів мешкала в хаті місцевої жінки, доньку якої виселили в Сибір за доносом. Через рік нафтовиків перевели вже на більший нафтопромисел до м. Долини, а дев’ятирічна тоді Дарія запам’ятала лиш ім’я жінки – Олюся. Пошуки в Інтернеті за старою фотокарткою, на якій родина стоїть біля своєї господині, бажаного результату не дали. На святі біля школи пані Дарії показали на сивочолого чоловіка, котрий виявився сином уже покійної Олюсі – Михайлом Макаром. Зустріч була зворушливою, спогади переповнювали старших людей. І хоч на місці старої хати росла тільки грядка картоплі, Д. Петречко згадала всі деталі. А родина Макарів, як виявилося, ще й доводиться родиною Захару Павлюхові!
Вся увага була прикута до гостей зі Сходу – на перший погляд, далеких, а насправді – колишніх сусідів, уродженців села, що простяглося за десяток кілометрів від Хащева за горою Маґурою, просто по інший бік кордону. Вчителька української мови з Донеччини Ганна Лисенко прочитала свої вірші. Я. Тирик згадав, як узимку, коли поруч з місцевістю пані Ганни тривали запеклі бої, до нього пролунав дзвінок: „Зателефонувала пані Ганна і каже – я так затужила за Карпатами, подивіться на них за мене своїми очима…” У мене всередині щось перевернулося. Я зрозумів, про що йдеться. Відповідаю: „ви ще приїдете, ще самі все побачите, і не раз”. Побажаймо жінкам, котрі приїхали до нас, ризикуючи своїм життям, міцного здоров’я».
«І миру, головне миру», – доповнюють гості, у яких світяться очі від мелодій троїстих музик, коломийок, опришківських співанок…
Реальність
Турківська частина Бойківщини має болісні місця. Вирубка лісу, масове безробіття, жодного кордонного переходу з Польщею. Всі проблеми мають причинно-наслідковий характер (рубають ліс – бо нема праці, нема переходу – бо нема доріг до кордону), а в підсумку все зводиться до одного – в ці гори не йде поважний інвестор, а місцеві люди ще тільки пізнають ази кооперації. Можна тільки дивуватися, однак конференція на тему «Інноваційні проекти та залучення інвестицій для розвитку економіки Бойківського краю» в рамках конґресу не відбулася. І все ж, надію цьому краю дає розвиток туризму (переважно в Розлучі, де є мінеральні джерела), а також спорудження в селі Верхньому реабілітаційно-спортивного комплексу з витягами. Нарешті боринському підприємцю Богданові Комарницькому вдалося в рідному селі втілити давню ідею – варити сир з гірського молока і пекти без дріжджів грубого помелу хліб.
Проводити «всесвітні» зустрічі в місті, де немає жодного готелю, багато хто вважає авантюризмом. Мене дивує інше: як так сталося, що вже понад 20 років від першого бойківського заходу, після п’яти заходів і двох попередніх конґресів, розвиток туризму так і лишився мрією в цій місцевості? Чому готелі будують лиш там, де є мінеральні води, витяги і дороги? Невже заходи з такими помпезними назвами не здатні привернути увагу інвесторів?
Чому ж Бойківщина не стала привабливою для бойків та українців з Польщі взагалі? На перший погляд, вистачає Бескидів у Польщі, де є гори й полонини, готелі й дороги, старі цвинтарі і церкви… Там дійсно є все, крім бойків, їхніх корів і стіжків з сіном, садиб і парканів, возів та саморобних машин. І ось саме цю прогалину – Бойківщину з бойками – могли би заповнити прикордонні бойківські райони (і насамперед Турківський, у якому самобутність збереглася найповніше). А бойківські заходи у двох країнах мали б виконувати свої функції: кликати бойків домів і творити атмосферу дому, сприяти новим контактам, показувати самобутню культуру і зацікавлювати нею гостей. Видається, що створення бойківських структур у Польщі, насамперед у межах Прикарпатського воєвідства, і залучення до них людей молодого і середнього віку, які про бойків і Бойківщину знають не лише з бізнес-планів на ґранти, дало би поштовх до діяльності бойківських організацій в Україні. Прикладів не треба довго шукати, – згадаймо лемків. ■
