Коментар: Я – мільйон

Ігор Щерба, журналіст, відповідальний секретар «НС»ПОГЛЯДИ№5, 2016-01-31

Ще не відгомоніли слова прем’єр-міністр Беати Шидло, яка у Страсбурзі говорила про те, що до Польщі останнім часом прибуло… мільйон біженців з України, а вже Матеуш Моравецький, наступний представник уряду Польщі, викликає здивування випущеною у світ заявою, на цей раз про 350 тисяч українців, прибулих у Польщу.
Посол України в Польщі звернув увагу на те, що мільйон громадян України в Польщі – це не біженці, а трудові міґранти, які чесно працюють, сплачують податки і не простягають руки по державну соціальну допомогу. Мільйон українських заробітчан може бути для Польщі еквівалентом утрати робочих рук такого ж мільйона польських заробітчан, які виїхали до Великобританії, – так вважають коментатори.
З контексту секвенції подій видно, що лідери Польщі на форумі Євросоюзу розігрують «українську карту». Коментатори здогадуються, що йдеться про негласний протест Польщі проти рішення Євросоюзу щодо квотування прийому державами ЄС біженців з країн реґіону північної Африки. Отже, «справа українська» знову-таки вписується в міжнародну політику. Є також і місцеві нюанси.
Крайні праві партії, тобто націоналістичні, заявляють про потребу закриття кордонів Польщі перед наростаючою хвилею біженців, однак вони не заперечують потребу прибуття заробітчан з України. Це тому, що, на їхню думку, українці «мають схильність до асиміляції».
А що тоді вчинити з «татаро-бандерівцями», які прибули над Віслу з окупованого Криму? З боку уряду лунають голоси про те, що готується проект оновлення закону про Карту поляка, а точніше про соціальні пільги для переселенців зі східних держав (житло, безплатне лікування, освіта тощо). Це хіба найкраща відповідь на питання про державну політику стосовно переселенців (з натяком на польське коріння). Міністр закордонних справ Вітольд Ващиковський під час форуму Європа – Україна говорить, що заробітчани посилали минулого року в Україну
5 мільярдів євро, і саме так допомагають своїй державі. Правда, однак, не повна, – вони (як і поляки у Великобританії) допомагають, передовсім, рідним.
Згадуючи події минулого, особливо добу Народної Польщі, треба зауважити, що тоді комуністичні політики допускалися особливих демагогічних вилазок. Наприклад, напередодні до заведення генерелом Войцехом Ярузельським воєнного стану, на сеймовій трибуні виступав ген. Влодзимеж Оліва і, розмахуючи летючкою, лякав присутніх «українським буржуазним націоналізмом», розгривав «українські карту». Тодішні лідери УСКТ, опісля слухняно виконуючи волю комуністичної партії, провели в рядах організації чистку (СБ проводила обшуки в приватних хатах), позбуваючись усіх непокірних, запідозрених у контактах із «Солідарністю». Це була робота, проведена руками своїх, але «на замовлення» комуністичної верхівки.

«То немає потреби пояснювати, в чийому імені та інтересі розповсюджено летючку, на чий млин спрямована ця вода. (…) Відповідь на цю вилазку може бути однозначною: спрепаровано її брудними руками, підступно розраховуючи на реакцію», писало тоді «Наше слово» (№ 49, 07.12.1980 р.)
Потім виявилося, що фальшиву летючку ОУН провокатори Служби безпеки друкували у військовій друкарні. До сих пір ніхто не перепросив постраждалих від хвилі репресії за цю підлість.
Варто ще згадати про українську т.зв. «схильність до асиміляції» (розраховуючи на неї, комуністи провели Акцію «Вісла»). Це було тоді, та залишається нині принизливе ствердження для нас, українців у Польщі: новоприбулих і тих нащадків, що залишилися свідомими у 3 поколінні від тих 147 тисяч депортованих. Особливо цинічно звучить ця фраза у 69-у річницю переселення. Якщо сьогодні порахувати українців у такий спосіб, як це роблять деякі політики польских правих партій, нас усіх буде 1 млн. 147 тис. Отже, ми в силі!
Говорячи про те, що далеко не всі українські трудові міґранти мріють нині стати «поляками в першому поколінні», хай засвідчить про це факт заповнених вщент залів таких установ, як варшавський Український, чи перемиський Народниий доми, будуються нові церкви, виникають нові парафії, а під час спортивних змагань, чи концертів майорять українські прапори.
Це мав би бути один голос більшості з цього мільйона українців, що зараз у Польщі.
У поетичній епопеї Адама Міцкевича «Дзяди» її герой Конрад говорить: «Nazywam się milion, bo za miliony kocham i cierpię katusze…».
Отож, говорімо одним мільйонним голосом, бо ми ж не «дзяди»! ■

Поділитися:

Категорії : Погляди

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*