Записала А.В. ■ ПОГЛЯДИ ■ №41, 2013-10-13
о. Богдан Прах, ректор Українського Католицького Університету у Львові, його предки походять із Жерниці
Урочисте Богослужіння в Жерниці у відремонтованій церкві − це наче повернення кола історії в другу сторону. Після виселення звідси українців довколишні гори опорожніли. Сьогодні вони починають знову оживати, і то не лише завдяки нашим людям, а й полякам, які нарешті стали високо цінувати красу краєвидів та архітектури заселених колись українцями Бескидів. Якщо досі навіть були осторонь нашої культури, то сьогодні починають у неї інвестувати, оскільки бачать, що вона цього варта, а захоплюються нею також інші народи. Люди усвідомлюють, яким величезним багатством є українська культура, і розуміють, що вона може пропасти назавжди, коли самі не будемо дбати про залишену на цих землях матеріальну спадщину. Тому врочисте Богослужіння в церкві у Жерниці − це черговий крок у напрямку до нормалізування ситуації на наших рідних землях, звідки виселено українців. Раніше зусиллями поляків була відремонтована церква в Балигороді та Лопінці, відновлено кілька кладовищ. Я вважаю, що це добрий знак, так як ми – українці та поляки – нарешті починаємо розуміти одні одних. Завдяки цьому й перспектива дальшої присутності тут українців стає більш реальною. Навколишнє середовище стає більш сприятливим для українців і для того, щоб ми могли тут жити. До цих пір бувало по-різному, переважно нелегко. Натомість сьогодні кожен розуміє, що може сюди приїхати, може купити тут землю і поселитися, незалежно від того, звідки він родом: з Польщі чи з України. По-моєму, це відкриває нові перспективи.
Здається, поляки нарешті починають розуміти, що в Бескидах повинна існувати ця культура, яка тут була від віків. Історію ми можемо оцінювати кожен з власної перспективи, однак минулого не можемо змінити, його лиш треба віднайти, насамперед, у спогадах та літературі. Вистачить передивитися архівні видання місцевої преси, щоб переконатися, що тут вирувало, передусім, українське культурне життя. І Януш Слабік це усвідомлює. Коли він побачив руїни церкви, то його серце заплакало… Потрібно було бачити обличчя цієї людини під час Богослужіння – майже цілу літургію на ньому блищали сьози, однак це були сльози радості, бо вдалося пробудити тут життя… Я. Слабік зробив велике діло – свої гроші пожертвував на відновлення церкви… Щиро кажучи, я ніколи не втрачав надії, що в Жерниці колись станеться чудо. І Господь врешті послав нам таку людину, яка змогла це здійснити: не лише відремонтувати знищену церкву, а й повернути пам’ять про Жерницю. Можливо, вимолили його в Господа наші предки, які тут спочивають на прицерковному кладовищі… Я. Слабік каже: «Ви беріть, коли вам буде треба, ключі від церкви і моліться. На те я й відновив цю святиню». Отож приходьмо й молімося…
о. Богдан Винницький, греко-католицький священик Торонтської єпархії (Канада), його предки походять із Жерниці
У Жерниці народився мій тато, і саме він дуже часто розказував мені про неї. Найбільше я запам’ятав розповіді про людей. Тато ніколи не ділив жерничан на українців та поляків, тільки казав: «Ми були людьми Жерниці: тут ми жили, тут була наша хата. Тут ми ходили до церкви». Ці його спогади завжди були теплими. Єдиний поділ, який був – то на Жерницю-Нижню (у якій народився мій тато) і Жерницю-Вижню. Буремні роки війни тато рідко коли згадував.
Жерниця-Нижня та Жерниця-Вижня були немов одне село – обидві лежали над потічком. Уперше я туди поїхав разом зі своїми сестрами з Канади й Польщі та з нашими дітьми одинадцять років тому. І там застав щось страшне: знищене дощенту село, над яким височіла з одного боку римо-католицька каплиця, а з другого − зруйнована греко-католицька церква, у якій валялося повно сміття… Ці святині немов оберігали з двох сторін село, а водночас були як нагадування про варварство минулих часів. На місці хат у хащах росли здичавілі яблуні. Дотепер пам’ятаю слова моєї старшої доні Дарії, яка народилася вже в Канаді. Вона запитала мене, де поділося те чудове село, про яке розказував її дід, чому хтось його знищив? А потім сказала: «Зі мною до школи ходять представники різних націй та рас. Але ми так не робимо, не нищимо себе взаємно…»
Сьогодні я почуваюся так, немов повернувся додому, а мій тато, хоча його вже нема серед живих жерничан, теж тут присутній − його душа є зі мною… Повернувся я до тої Жерниці, про яку розказував мені колись тато: де не було поділу на нації. Тому ми відправили Богослужіння насамперед у відремонтованій римо-католицькій каплиці, а потім − у греко-католицькій церкві. В обох урочистостях взяли участь ті самі люди: українці та поляки. Церкву і каплицю відремонтувала одна людина − поляк, який повернув пам’ять не лише про Жерницю, а й про наші рідні землі, звідки колись насильно виселено наших предків. Януш Слабік немов нагадав усьому світу: тут жили українці, і вони мають право на свою спадщину, потрібно про це пам’ятати. Повертаюся до Канади з почуттям радості – хотілося б, щоб єдність між нашими народами залишилася навіки…
