Павло Лоза ■ ПОГЛЯДИ ■ №40, 2015-10-11
Про безпеку України і її контексти у вигляді політики Москви та ситуації навколо Сирії говорить Михайло Гончар, президент київського Центру глобалістики «Стратегія ХХІ».
Григорій Сподарик: Що сьогодні ключове для української безпеки?
Михайло Гончар: Це єдність політичних сил і суспільства. Якщо візьмемо до уваги методи і практику гібридної війни, то тут щонайменше потрібні мілітарні зусилля. Така війна концентрується також на реалізації сценаріїв у країні-жертві. Це те, над чим зараз працює Росія. Вона генерує в Україні внутрішні напруження – політичні, економічні, між олігархами, між владою та суспільством тощо. Тому в цьому контексті важливо зберігати консолідацію, яка виникла в Україні після російської аґресії. Завдання влади – забезпечити відповідь на можливі дії Росії. Вони, у принципі, цілком прогнозовані. Це може бути як нова хвиля мілітарного наступу, так і дії, які стосуються політичних питань. Ми знаємо, що Україна напередодні місцевих виборів, які відбудуться 25 жовтня. Тому можуть мати місце провокації не лише в медіальному просторі, але й чергові вибухи, які ми спостерігаємо в різних містах, особливо на сході та півдні України. Їх мета – це деморалізація суспільства. Росія подає і подаватиме це так, що нібито в Україні шириться якийсь партизанський рух проти «київської хунти».
Різні опитування показують, що українське суспільство утомлене і зростає невдоволення з браку змін.
Зрозуміло, що важко тримати консолідацію суспільства на тлі повільних реформ. Невдоволення є і воно має об’єктивні підстави. Однак влада повинна більше спиратися на думку громадян. Звісно, потрібно враховувати факт, що владі зараз важко, як ніколи. Робити реформи в умовах війни дуже складно. Війна продовжується навіть тоді, коли відбувається псевдо-перемир’я і тимчасово не стріляють на сході. Але гібридна війна постійно йде в різних вимірах. Якогось універсального рецепту тут нема і не може бути. Це нова технологія ведення війни, застосована проти України, і тому не тільки влада, але й суспільство випрацьовує нову небачену рецептуру протидії цій аґресії. Запорука перемоги України полягає власне в тому, що це не буде перемога державного апарату чи збройних сил, а суспільства загалом. Власне суспільство виступає часто тим аванґардом процесів, які можна назвати «не розрахунковий варіант російського сценарію». Адже росіяни розраховували після анексії Криму та інвазії на Донбасі захопити, як мінімум, вісім областей так званої Новоросії. Результат – два шматки двох областей. Чому? Не тільки тому, що їх зупинили збройні сили. Ті якраз тоді ще не були скомплектовані належним чином і здезорієнтовані. Зупинити Росію вдалося тому, що піднявся потужний добровольчий рух.
Чи «повернення» президента Путіна до світової політики – це загроза тому, що українське питання стане предметом торгів?
Я б не сказав, що загрозу становить поява президента Путіна на засіданні Організації Об’єднаних Націй. Йому дали можливість висловитися, приглянулись його позиції тощо. Загрозою є те, що Путін зараз робить у Сирії. У західного співтовариства була така собі ілюзія, що, у свою чергу, для нас, українців, було зрозумілим від самого початку, що в Сирію Путін іде не для того, щоб боротися з Ісламською державою. Він туди йде для того, щоб зберегти режим Башара Асада. А цей режим йому потрібний не сам по собі. Йому абсолютно наплювати на Асада. Але Сирія, з точки зору Росії, має залишатися під її контролем або бути нестабільною. Ідеться про заблокування реалізації певних проектів, зокрема, транспортування катарського газу до Європи сухопутним маршрутом через територію Саудівської Аравії, Йордані, Сирії і Туреччини. Це становить виклик монополії «Газпрому» на сході Європи. Отже, саме це являється викликом для НАТО і Європейського Союзу. Поки вони перебуватимуть в ілюзії, що Путін збирається їм допомогти і посприяти, бо, мовляв, Ісламська держава – це загроза й для Росії, де є ісламська меншина, але, насправді, Путін мислить по-іншому. Ми, українська сторона, це бачимо. І це той момент, про який говориться, що «маски спадають». Інша справа, що багато хто в Берліні, Парижі та Римі хоче далі перебувати в ілюзії. Вони та певні лоббівські структури хочуть зняти режим санкцій з Росії, торгувати з нею, ніби нічого не трапилося. Це те ж саме, що, наприклад, після анексії Австрії і знищення Чехословацької держави торгувати з Гітлером. ■
